Додому!..
На хуторі проговорили, що на Проводи привезуть хоронити Наталку з Німеччини. Точніше, й не Наталку, а ящичок із попелом…
Вже від Нового року везуть та й везуть той ящичок і ніяк не довезуть. Це Ірка, Наталчина внучка, дзвонила по вайберу до її колишньої сусідки і обіцяла. Та щось мовчить тепер. Як зібралися на кладовищі у поминальний день, то тільки й балачок було про це. Ще ніколи і нікого рештки в урні не привозили хоронить. Чи біля Гришки її ящичок підселять, чи окремою могилою покладуть? Хтозна… Гришці на могилу сусідки поклали тюльпани і цукерки, і яйця, як годиться, покачали.
– Е! Якби не роз’їхалися, то ще б жили і Гришка, і Наталка… Якби ж не війна…
Жили вони у парі, мабуть, років п’ятдесят, не менше. Не в юності побралися. Наталчин чоловік був дуже ласий до горілки. Та й пропав від неї. А у Наталки двоє діток на руках. Здавалося людям, що, крім роботи, вдова нічого більше і не знає. Як раптом така сенсація! Гришка залишив свою Лідку і пішов жить до Наталки! Обом на той час років по тридцять уже. У Гришки з Лідкою чомусь не було дітей. Гомоніли у селі, що коли б були діти у Лідки, утримала б вона його дітьми, а так… І бовтюками гусячими хату Наталчину Лідка обкидала, і шибки у вікнах побила – Гришка засклив мовчки, та додому не повернувся. Скоро у селі й забулися, хто із ким жив.
Лідка з чужого села прийняла собі приймака. А Гришка з Наталкою добряче жили! Добряче по-сільському – це коли у дворі повно худоби, коли чоловік із жінкою все роблять багато і разом. Наталчині діти шанобливо називали Гришку «батя». Старший Миколка після школи «пішов у воєнщину» та і залишився у московитських краях. Там щось із ним трапилося – казали, інсульт. Але Наталка не вірила. Довго горювала та хотіла знать правду. Московська невістка не хотіла із нею спілкуватися, навіть внука не допускала… Тільки сльози по Миколці і зосталися. А просила ж його на агронома вивчитися. І було б усе добре…
Оля – молодша, ото тільки й радості їм із Гришкою. Вчилася на бухгалтера у місті. Їздила додому часто. Вийшла заміж за хлопця із Києва. Хороший, не балуваний. Села не боявся. Народили Світланку й Іринку. Помагать їздили, внучок на все літо віддавали до баби і діда. І жили Наталка з Гришкою, як всі прості трудящі сільські люди: обробляли городи, годували свиней і пасли гусей, чекали дітей і внуків у гості. А роки минали й минали…
Гришка так і не запропонував Наталці одружитися. Може, якби дітей спільних нажили, то і розписалися б. А так не було часу задумуватися над таким дрібницями. Молодечі пристрасті переросли у повагу, якусь дорослу ніжність… Не прийнято було поміж ними говорити про любов. Коли Гришка косить сіно, несе Наталці букет з ромашок. Замотає у сорочку, щоб ніхто не побачив. Не прийнято у селі жінці квіти дарувать, та ще і просто так. Сміятимуться дядьки… А він і пролісків їй нарве, і котиків вербових. Бо їй це подобається. А як несуть удвох з Наталкою мішок із зерном, то він завжди бере з того краю, де важче. І у погріб Наталка мішків ніколи не носила. Жалів і беріг її…
Наталка ж, було, щоб Гришка встиг до роботи юшки свіженької поїсти, бувало, що у тарілці ложкою її колотить, аби схолола швидше. Щонеділі піч витопить і пирогів напече з картоплею, таких, як він дуже любить, хоч і серед ночі, якщо вдень ніколи. Як Гришка чогось злий, Наталка щезне з-перед його очей. Бувало, що і чарочку зайву Гришка коли перекине, так проспиться – і все добре.
І хоч уже було обом під 80, спали тільки в одному ліжку і під однією ковдрою. Гришка, як і в молодості, прикривав Наталку ковдрою, коли та зсувалася з ліжка. Вона любила відчувати на собі його руку. Бувало, і не спить уже, а руку не скине… Думає про те, що вже старість і хтось колись із них залишиться один на цьому ліжку і в цій хаті. Та сталося те, що не могло вкластися у голову. Настало 24 лютого 2022-го…
Якраз за кілька днів до цього приїхала до них дочка із зятем – кабанчика різали. Старі ще могли кабана вигодувать, а от лад йому дать уже складно. То ж Оля із Сашком якраз усе допомогли зробить. Вдень думали на Київ їхати, та проснулися від того, що в небі гули ворожі літаки. А Ірина дзвонила із Києва і плакала, бо там вибухало поряд. Дзвонила і старша Олина донька Світланка з Німеччини і наполягала, щоб терміново всі їхали до них. Оля із Сашком не випускали з рук телефони, а Наталка із Гришкою як приросли до телевізора. Мовчали. Ніхто ж не знав, як воно буде правильно. Залишитися у селі? Їхати в Київ? Їхати з Києва?
Сашко відразу сказав, що він – на Київ і в оборону, бо він мужик. Ірина начитувала матері:
– Їдемо швидко до Свєтки! Я, Вадік, мала, ти, мамо, і бабуся…
Про це надходили повідомлення на Вайбер і від старшої.
– А дід же як? – запитувала Оля дочок. – Хоч на Київ його треба забрать. Хай там із нашим батьком…
– Мамо! Тут думаю, як бабу провезти! Документи всі беріть! А дід же хто нам? Він чужий. Ми ж одна сім’я, нам дозволено сім’ю об’єднать, а дід не наш! – доводила Світлана.
Гришка стояв у одвірках і все чув. Клубок перетнув горло… Він і так нікуди не збирався їхати, а от почуть, що він не їхня сім’я, було дуже обідно. Та не час про це думать!
– Наташа! Не плач! Збирайся і швидко! Я тобі сказав! – аж нагримав на дружину і подумав, що дуже добре, що не чула вона розмови доньки та внучок. І так плаче та тремтить уся.
– Не поїду! Нікуди не поїду без тебе! – тужила.
– Наташко! Ми на трасі живемо! Скоро тут танки будуть! Не затримуй дітей! Я он і в погріб ускочу… А у тебе ноги болять, серце… Їдь, ради Бога! Мені так буде легше! Це не надовго… Повернешся… – і, як не тримався, розплакався і собі. – Все скоро налагодиться… Я знаю…
Як тільки ті серця витримали ті останні обійми… Не казали більше нічого… Плакали…
До вечора Наталка з дітьми вже були в Києві, а на ранок вирушили на захід. Сиділа на задньому сидінні мовчки, ніби й не вона. Гладила маленьку правнучку і безперестанку плакала.
За своє життя Наталка щонайдалі була у Києві, в дітей. Не знала того закордоння і не мріяла про нього. Що казали робити дочка та внучки, робила мовчки. Взяли її якось дівчата вийти «у світ». Дивись, мовляв, бабусю, як тут гарно… А вона нічого там гарного і не побачила. Чужина! І поговорить ні з ким! У них із Гришкою були кнопочні телефони, без Інтернету. Просила Олю дзвонить до сусідки на Вайбер. Зв’язок там не завжди був. Тільки й ждала, що побачить свого Гришку у камеру.
Загарбники двічі проїздили селом. А коли у квітні їх вибили, Наталка раділа, як дитина, і вже збиралася додому…
– Мамо! Ніхто тебе зараз не повезе! Ми тут допомогу маємо! Поїдемо – і все втратимо! А хтозна, що там завтра буде! А тут допомога на кожного! – казала Оля матері. – Діти не поїдуть в Україну, бо Вадіка в армію згребуть… Тебе ж саму ми не відпустимо. Та і копійка на тебе ж іде!
– А ти до Сашка?! – не могла вгомонитися мати.
– Він же на війні! Чим я йому допоможу? – сказала Оля.
– А як додому прийде? У квартиру порожню? Ти б же дома його ждала. Живуть же люди… Не поїхали…
– Значить так! – фиркнула Оля, – знай своє місце! На всьому готовому живеш!
Наталка і замовкла. Вона думала, що добре знає свою доньку. Думала, що і вона до свого Сашка отак, як вона до Гришки, і пішки пішла б, якби можна. І хоч після кожної схожої розмови Наталка тільки плакала, все ж додому просилася…і рік, і другий. Раз у тиждень по вайберу говорила з Гришкою. Він казав, щоб не плакала і слухалася дітей. А у нього все добре. І він її діждеться. Бо все закінчується… і війни, і життя.
Та однієї суботи Оля сказала, що сусідка зайнята і не може погукати діда, наступної суботи сусідки в селі не було. І коли цілий місяць, за словами Олі, не можна було зв’язатися з Гришкою, Наталка відчувала, що її дурять. Одного разу Оля пішла з дому і забулася телефон. Наталка спробувала таки подзвонить сама. Нажала виклик, пішов гудок… Сусідка розплакалася:
– Простіть мене, тітко! Ми ж не знали, як вам і сказать. Сьогодні 40 днів, як ми вашого діда Гришку похоронили… Оля просила не казать вам… та колись же треба! Він до нас ішов. Сів на лавці і гукає мене. Я прибігла, а йому дихать важко. Я давай «скору» набирать, а він мені каже: «Скажи моїй Наталці…». І все… Не сказав, що вам сказать… Ви не переживайте. Ми його як слід похоронили.
Наталка лежала лицем до стіни тиждень, другий. Відмовлялася їсти, не хотіла говорить ні з ким. Що з ними говорить – думала собі, – коли все одно не чули і не почують її. Сьогодні там гуляли, завтра там. А Сашко он поранений був, у госпіталі лежав. У неї ще була якась надія, що Оля поїде до нього і її візьме. Не поїхала…
На третій тиждень привезли їй психолога чи психіатра. Він намагався поговорить із старенькою через перекладач. Наталка все ж мовчки дивилася у стелю і думала: «Господи! І чим він допоможе мені! Як пояснить йому, що додому хочу, що не миле мені ніщо в оцій клітці! До Гришки на могилу хочу! Умерти дома хочу!»
Чула, як той психотерапевт сказав дочці, що у неї депресія! Може, це по-їхньому й депресія, а у неї душа болить! Та так болить, що і жить не хочеться! Картає себе, що зірвалася тоді і поїхала. Та назад нічого не повернеш…
Увечері погукала до себе Ірину. Та зраділа, що бабця нарешті заговорила. Обняла її.
– А ти пам’ятаєш, як літо закінчувалося, а ти не хотіла у Київ їхати? – чомусь запитала.
– Пам’ятаю, бабусю… У вас із дідом найкраще було в дитинстві…
– І мені там найкраще… Як помру, то хоч прах мій туди одвези. Хоч коробочку із попелом… Та не лишай на чужині… Бо буду снитися…
Вранці біля ліжка Наталки знайшли порожню упаковку ліків від тиску… Лікар, з яким спілкувалася старенька, посвідчив поліції, що вона таки страждала на глибоку депресію, яка і призвела до трагедії.
Оля із доньками та зятем найняли панахиду за померлою. Поплакали трохи, бо хоронити бабусь та матерів таки закономірно. Забрали із крематорію додому ящичок з попелом і не знали, куди його приткнуть. Ірина по гарячому подзвонила до сусідки і розказала все чесно. А коли подумала, що треба було таки не всю правду казать, було вже пізно. Всі на хуторі дізналися, що Наталка хотіла додому більше, ніж жить. Обмовилася, що на Проводи привезуть її прах. Не остаточно ж! Колись та привезуть… додому!
Олександра ГОСТРА