О цій порі, коли на городі розриваю буряки, щоразу мимохіть згадуються далекі роки дитинства, згадуються ті сільські жінки, хто з року в рік не випускав сапку з рук. З роками стирається їх образ. Та ось недавно сусід покійних батьків із села Олексій Скиба знайшов фото жінок нашого села року 1953-го. Збереглося гарно. І не дає воно мені спокою…

У селі тепер немає роботи, особливо для жінок, тобто тієї роботи, за яку отримували б гроші і заробляли стаж. Та чи пішла б тепер хоч одна сапувати буряки… І не за гроші, а за цукор, який дадуть колись, чи ж за трудодень? Уявіть на мить: місцевий фермер засіяв 10 гектарів цукровими буряками і наймає односельців, щоб все літо обробляли ті буряки виключно сапками, а під новий рік розрахується із ними цукром…

Все у житті змінюється, щось забувається, а щось згадується у найменших деталях. Як от колгоспні буряки! Вони були в житті не тільки дорослих селян, а й кожної сільської дитини. Особливо дівчинку вчили сапувати, здебільшого, ще у дошкільному віці, або ж у початкових класах. Спочатку вдома допомагати на городі мамі та бабусі. Ще і у 80-х на городах не застосовували жодних просапників, а про міні-трактори чи мотоблоки і не здогадувалися. Тільки сапа!

У більшості колгоспів та радгоспів норму (ланку) буряків наділяли сапувати на кожен двір, тобто працівникам ферми, сільської соціальної сфери. Жінки, які працювали у колгоспній ланці, сапували протягом всього робочого дня, а всі інші мали робити таку «розвагу» у вихідний, увечері, залучать до цієї роботи всю сім’ю, адже у кожного дорослого була основна робота.

Гектари буряків для обробітку наділяли працівникам всіх сфер районного рівня. Пам’ятаю як наприкінці 80-х ще і редакційним колективом виїздили у колгосп сапувати буряки. А восени вручну зачищали площу після комбайна, тобто збирали і скидали у причеп ті корені, які не зібрав комбайн.

Щовесни, прориваючи буряки на власному городі, мимохіть згадуються історії, пов’язані з ними. Не берусь робити оцінку цьому минулому, просто – згадую…

Ось я причимчиковую ще із своєї Новоселівської початкової школи і знаю, що мене вдома чекають буряки. Мама на роботі, але я і середульша сестра (найстарша пішла навчатися після 8 класів) маємо завдання розривати буряки, бо вони «стечуть». Я ще толком не розуміла значення цих слів, але знала, що треба робити. Рядки довжиною у 50 метрів здавалися безкінечними. Сестра після школи, вона вже ходила у сусідню Степівську, теж приєднувалася. Ставало веселіше. Часто наша сусідка по городу Одарка Порфирівна Скиба (по-сільському просто Парфиловна), спираючись на сапу, із свого городу плавно переходила на наш. Хвалила нас і трохи підтягувала. І досі пам’ятаю, як вона сапувала – ніби вишивала! Ще і швидко! І я дуже старалася, щоб і в мене так, як у баби Одарки… Так ні ж! Не скоро так вийшло!

Коли спадали вечірні сумерки, на горизонті городів вимальовувався силует батька – ішов з роботи. Я кидала сапу і бігла назустріч. Він «ловив» мене на ходу і підіймав на руки, а я висла на його шиї. Тато забирав по дорозі сапу і ніс до хати її разом зі мною. Хвалив нас із сестрою. Бо ми і справді були добрими помічницями.

Та коли вперше побачила перед собою рядок буряків на радгоспному полі, отой, домашній у 50 метрів, здавався вже коротеньким. Мама вчила, що тут, на полі, не треба сапувати так прискіпливо, як вдома. Не відразу виходило так, бо вчилася ж щоб як баба Одарка! А ще ж треба було допитуватися: чому так – на городі ідеально, а у полі – туди-сюди, сапкою поміж буряками пройтися, але так, щоб і бур’яну не було; чому люди літають у космос, а не створили машину, яка б буряки розривала?

Буряки проривали, потім «повіряли». Працівникам ферми частіше наділяли в обробіток кормові буряки. Їх восени ще треба було вирвати, почистить, вручну повантажить на автомобіль, який звозив їх на зиму у кагат на корм ВРХ. Пам’ятаю, що коли таке робили, на вулиці завжди було дуже холодно. Брудні руки, бо робочими рукавицями тоді ніхто не користувався, дубіли до болю. А як відтавали, то на кожному пальці утворювалися кров’яні задирки. Отакі недільні розваги мали діти колгоспників, адже неділя була нашим єдиним вихідним у школі і нас старалися якомога ефективніше використати для підмоги батьки. Ми, сільські діти, розуміли, що всьому цьому маємо вчитися, загартовуватися, бо попереду нас чекають і буряки, і ферма. Така наша доля.

Особливо до колгоспної роботи загартовувала нас школа, наша рідна Локнянська середня на Роменщині, куди ходили діти із шести навколишніх сіл. Після 7 та 9 класу впродовж трьох тижнів у червні в нашій школі працював табір праці і відпочинку. Учні інших класів теж «відробляли», тобто сапували шкільні грядки, залучалися і до колгоспних робіт, а от 7 і 9-класники залучалися по-особливому. Їм на колгоспному бурячному полі наділяли «ланку», яка вимірювалася гектарами, на клас.

Семикласники працювали тільки півдня, а от 9-класники – і після обіду. Жили вони у школі всі три тижні. Як же там було цікаво! Увечері танці, різні розваги. Особливо подобалося учням, коли чергували з ними молоді вчителі.

Нашому класу не пощастило, ми були першими 9-класниками, хто не жив  у таборі. Мабуть, щось не так пішло між школою і колгоспом. Вранці, як справжні колгоспники, ми велосипедами з’їжджалися на наше поле. І дівчата, і хлопці займали рядки і – вперед! Хто не вмів іще, а таких було небагато, вчилися дуже швидко. Бо не модні були тоді білоручки! Пили воду із дерев’яної діжки, яка стояла на полі, а обідали у шкільній їдальні суп або макарони по-флотськи із зеленими консервованими помідорами. Ще давали чай і по шматочку масла, або по ложці повидла. Відпочивали – і знову у поле. Але цю важку роботу ми робили таки весело. Вигадки, сміх, навіть пісня лунали там. Ніхто і ніколи навіть не заїкнувся, що йому важко, що не хоче чи не вміє.

Зазвичай учні не отримували гроші за обробіток буряків. Яким же було наше здивування, коли наша класна керівниця, світла їй пам’ять, перед зимовими канікулами принесла у клас відомість і ми всі отримали зарплату – десь близько 50 карбованців кожен. Це були для нас великі гроші! Наша Ольга Василівна просила нас нікому про це не розказувать, а ще взяти з дому торбинки на цукор. Отож, розрахувалися з нами, як із справжніми колгоспниками. Клас наш був дружний, думаю, що і справді зайвого не говорили. Як вдалося отримати ту зарплату, теж не знаю. Із пропозиції класного керівника ми вирішили за власні кошти одягнутися на випускний.

Дівчатка закупили тканину і замовили собі у швачки голубі сукні…

Але нам знову не повезло! Рік 1985-й. 17 травня вийшов «сухий закон» Горбачова. У нас, випускників, не було планів пиячити. Шикарні застілля теж тоді не були в моді. Зазвичай випускники самі готували собі так званий «бал», де із спиртного традиційно пили шампанське, яке треба було ще й десь «достать». Випускний завжди гуляли у школі, і світанок зустрічали. Та нас поставили перед фактом, що з випускного буде тільки урочиста частина, потім школу замкнуть, а всі – по домах! Дівчата і плакали. Обідно ж – як буряки колгоспні сапувать, то ми давно дорослі, а випускний відзначить не можна!

Ми всі у школі закріпили отримані вдома знання, як проривати буряки, та працювати у колгоспну ланку вже ніхто з нас не пішов. Бо ми вже мали вибір.

* * *

Жінки ж, які на цьому фото 1953 року, вибору не мали. Всі вони пережили Другу світову війну у своїх хуторах. У 1949-му їх родини змусили переселитися. Так щезли із лиця землі хутори Грузька, Скибівщина, Омельченкове, Анциборівщина, Конюшні, Масловське та інші, а натомість у Новоселівці виросли дві вулиці. Моя бабуся, мамина мама Катерина Семенівна Рудик часто згадувала, як весною 1949-го загадали їм переселятися із Грузької у Новоселівку. На місці картопляного поля та буртів набили кілочки, тобто розділили садиби. Будуватися треба було за свій кошт і своїми силами. Хтось намагався перенести хату із хутора. Хтось не поспішав. Та переконання щодо переселення було конкретним, як розказувала бабуся – присилали людей по наряду, щоб ті руйнували солом’яні дахи на хатах. Ще й дощі докучали… Так і виросла вулиця в Новоселівці, яку і досі називають «посьолок».

Невідомо, хто зробив це фото. Їх, хто роками не випускав сапу з рук, вже давно нікого немає серед живих. А тут вони зовсім молоді – кожній років від 25 до 35 – не більше, хоч і не скажеш, що так. Марія Яківна Співак, Євдокія Назарівна Ковган, Любов Дудка, Лідія Назарівна Ковган, Ліза Аврамівна Титаренко, Наталія Василівна Ганжа, Любов Трохимівна Дудка, Олександра Федотівна Лещенко, Олександра Ковнір, Марина Степанівна Ковальчук, Ганна Назарівна Скиба, Катерина Гаврилівна Скиба.

Більшість із них прожили свій вік у цьому ж селі. Тільки дві виїхало: Любов Дудка в кінці 70-х аж у Караганду до сина та Олександра Лещенко ще замолоду виїхала у Дніпро.

Марія Співак ще народила і виховала двох синів, Любов Трохимівна Дудка – доньку, Марина Ковальчук, Ганна Скиба, Ліза Титаренко, Катерина Скиба на той час уже мали двоє-троє дітей. Всі із них прожили довгий вік. Тільки Олександра Ковнір померла молодою. Усіх їх згадую вже літніми. Євдокія Ковган, Лідія Ковган і Ганна Скиба – три сестри. Всі жили «на посьолку» із нами по сусідству, кожну на старість зігнуло аж до землі так, що і випрямитись не могли. Такими і пам’ятаю їх – зігнуті до землі, а сапують, як і баба Одарка, ніби вишивають...

Олександра ГОСТРА