З життя Ольги Митрофанівни Бас

Спілкуючись із 85-річною вдовою Миколи Петровича – Ольгою Митрофанівною, зрозумів, що для нього ця жінка була не просто дружиною за паспортом, а супутницею та натхненницею всього життя – весь час його підтримувала і в задумах, і в діях. У реалізації планів зі створення озера відчувається теж її неабияка підтримка, насамперед – ментально-психологічна.

… Коли розпочалася тодішня війна, батька її забрали на фронт.

Поки глава сімейства воював, на жіночі плечі лягла відповідальність за чотирьох дітей.

– Було і холодно, і голодно, але ж вижили, – тяжко зітхаючи, пригадує ті далекі дитячі роки Ольга Митрофанівна і водночас заговорила й про сьогодення. – Оце дивлюся, як сьогодні знущаються російські окупанти на нашій українській землі, то ні в яке порівняння не йде те, що було колись, і тепер. І де вона береться – отака нелюдська жорстокість у тих росіян?

Мені тоді було п’ять рочків, але забути цього я не можу ніяк. Пам’ятаю, як німецька машина з величезними колесами стояла у нас у дворі… Коли німці снідали та обідали, я завжди приходила до них і сідала на колодочці. Дивлячись на мене, вони розуміли, що я хочу їсти. То завжди давали і мені поїсти щось смачненького… Вони стояли у нас довгенько, здається, аж до серпня, і жодного разу мене не скривдили. І вже ось скільки пройшло років, а я й досі їх пам’ятаю… А одного з них я навіть з-за спини, ззаду, вгадала би (жінка зітхаючи і роблячи деякі паузи в розповіді, заплакала, – Авт.). Він же кормив мене, а міг би цього й не робити.

Зберігає у своїй пам’яті пенсіонерка і тяжкі післявоєнні роки.

Після повернення додому у 1945 році з війни батька теж було нелегко, адже треба було відбудовувати те, що зруйнувала війна.

Початкова школа знаходилася у сусідній Здрягівці, тож після чотирьох класів довелося навчатися у семирічній школі, яка була розташована за сім кілометрів – в селі Жоведь.

– Аж до самого снігу ми ходили до школи босі, бо не було в що взутися, – витираючи сльози, пригадує Ольга Митрофанівна. – Що дадуть нам поїсти батьки, так ми по дорозі все і поїмо, бо відстань же немаленька. Але в школу завжди ходили: і в дощ, і в мороз, і в сніг.

Коли закінчувала десять класів у селі Хотуничі, згоріла їхня хата, бракувало і одягу, і їжі. Про подальше навчання саме тоді годі було й говорити. Тож дівчина пішла в колгосп працювати телятницею. Після трьох років роботи одна жіночка, яка працювала зоотехніком, помітила у дівчини здібності та хист до ветеринарної справи, то й порадила їй вступити до чернігівського учбового закладу.

– Вона сама мене відвезла за свої гроші в Чернігів, допомогла здати документи, і завдяки їй я через три роки закінчила зоотехнічний технікум, – розповідає пані Ольга. – Працювала спочатку в Здрягівці молодшим спеціалістом, а за деякий час мене направили в Солонівку старшим зоотехніком.

Звідтоді почався новий життєвий етап. Саме тут, у Солонівці, в 1967 році, на Великдень, Ольга вийшла заміж за молодого й здібного, як показали подальші роки, Миколу Петровича Баса, який в селі працював спочатку головним агрономом, а вже за рік обійняв посаду голови колгоспу.

Микола та Ольга Бас

Переповідати тернистий шлях цього керівника – не вистачить і кількох газетних шпальт. Але один епізод з його діяльності варто розповісти, бо він на це неабияк заслуговує.

Поневіряння за долю ставка

Згадує Ольга Митрофанівна день, коли «розписувалися». На сільраду – одна алюмінієва півлітрова кружка, у якої дужка трималася на верхній заклепці, а нижня просто бовталася. А пригощанням були цукерки монпансьє, а не торти та всілякі солодощі.

– Я й по сей день серед цукерок найбільше люблю монпансьє, – ділиться споминами жінка. – Так вони припали мені до вподоби…

З утворенням нової сім’ї окреслилися і нові задумки в трудовій діяльності молодого й амбітного керівника.

Майже з самого початку своєї діяльності Микола Бас започаткував у Солонівці будівництво будинків для молодих спеціалістів. А всього за час перебування Миколи Петровича на посаді голови колгоспу зведено в селі аж 19 житлових сучасних будиночків.

Серед реалізації різних планів одним з найважливіших завдань, які поставив перед собою новий керівник, було будівництво ставка. Аякже ж! У день вступу на нову посаду він особисто пообіцяв односельцям зробити величезну водойму для відпочинку. Тож Микола Петрович вважав цей об’єкт архіважливим. Але на самому початку виконання таких робіт він не міг навіть уявити, з якими складнощами пізніше доведеться стикнутися.

А розпочав він цей процес з оббивань порогів різних інстанцій, аби отримати відповідний дозвіл. І сталося так, що в жодному кабінеті ніхто й нічого йому не дозволяв і не обіцяв.

– Він був у такому розпачі, що й важко передати, – пригадує давні події дружина покійного Миколи Баса. – Я, як могла, підтримувала свого чоловіка. Він дуже переживав, що обіцянка односельцям так і залишиться нездійсненою. Одного разу я йому сказала, щоб він не здавався й ще раз спробував достукатися.

Якось у райцентрі голова колгоспу зустрів начальника районної пожежної охорони, якому розповів про «ставкові» проблеми. Після цієї зустрічі, здавалося б, все зрушило з місця, бо було отримано дозвіл на створення в селі протипожежної водойми. Після цього усі інші інстанції теж надали дозволи.

І хоча не одна бульдозерна техніка була задіяна при розкопці ставка, процес цей розтягнувся аж на три роки. До завершення об’єкта ще було далеченько.

Коли робота була в розпалі, хтось із села написав кляузу в прокуратуру – буцімто голова вийшов за межі дозволеного. Формальна причіпка дійсно була, бо і справді – «документально» дозволялося викопувати водойму на мізерну площу (100 на 100 метрів), на якій справжній ставок не зробиш.

– У доповідній записці невідомої людини було вказано, що в центрі села виритий величезний за обсягом чорнющий котлован як по ширині, так і по глибині. По п’ять метрів у висоту чорніють терикони торфокрошки майже вздовж всього села. Приїжджайте та наводьте порядок, – розказує Ольга Митрофанівна.

І коли прибули в село прокурорські працівники, то побачили, що факти, наведені в записці солонівчанина підтвердилися.

У більше як з кілометр по довжині виднілися накручені гори розритої землі. Неприглядна картина одразу врізалася в очі не тільки прокурорам.

Після прокурорської перевірки розпочалися численні «ревізії» й з інших інституцій: екологічного відомства, «Народного контролю» (з обласного – три особи, з районного – дві), райкому партії.

У цей час голова колгоспу на останньому курсі навчання в Київській сільськогосподарській академії захищав дипломну роботу. Через подання прокурорів його відкликають з навчального закладу. Одночасно прокуратура заборонила виїжджати з місця проживання будь куди терміном на три місяці.

– Якщо ми знайдемо хоч один рубль приписки до зарплати чи премії, або ще кудись, то начувайся – ти не тільки вилетиш з партії та позбудешся посади, а й сядеш у тюрму, – так сказали в прокуратурі Миколі Петровичу, – деталізує Ольга Митрофанівна. – Уявіть собі: як це все треба було пережити, пронести через себе, аби не зламатися… У той час у нас ще не було своєї хати, грошей – мізер, а тут ще вигнали з академії.

Три місяці ретельно перевіряли всю підноготну, основна увага була прикута до бухгалтерських документів (оплата трактористам-бульдозеристам, вантажникам, розвантажувачам, усім іншим колгоспникам, скільки добуто з виритої водойми торфокрихти тощо). На щастя, нічого в діях керівника колгоспу та його підлеглих протиправного не знайшли. Але все ж таки, як годиться для порядку, оштрафували голову з вирахуванням тримісячної заробітної плати.

– Ми тоді жили на квартирі, то господарі за ці місяці навіть не брали грошей, бо їх просто у нас не було, – наголошує жінка.

Такого розкішного озера треба ще пошукати

Шість років тому Микола Петрович відійшов за межі нашої буденності. Але його здійснена мрія – залишилася. Це не якась водойма чи просто ставок – це велике справжнісіньке зачароване озеро-казка зі своїм тихоплинним життям…

Ольга Митрофанівна з собакою Тошею біля озера

В основному нові на той час будинки зводилися вздовж озера. Тож майже біля кожного з них – своє підмостя, куди – прямісінький вихід зі свого двору (саду, городу).

Стоячи поміж комишу на помості, що примикає і до подвір’я Ольги Митрофанівни та куди потрапити можна тільки через двір і невеличкий садок, у кілька секунд вловлюєш себе на думці, що ось тут – справдешній феєричний рай, а там – на Сході, на нашому Сході, захисники віддають своє життя і перш за все, за батьків, дітей, родичів, знайомих. А отже – і за свою Батьківщину. Бо ось такі озера, ліси, степи – це і є наша рідна Україна. У хвилинних роздумах біля озера думаєш про тих, хто у таку спекотну погоду боронить нашу землю: в окопах, на флангах, у посадках, розпеченій техніці…

І затишок у домі

В оселі Ольги Митрофанівни – дуже затишно і охайно. А скільки тут книг! Справжнісінька «золота» колекція! В основному класиків літератури: української, російської та письменників світового рівня інших зарубіжних країн.

Коли підійшов до однієї з книжкових шаф, то одразу не помітив автора, але в очі припала знайома доволі назва: «Больно ступать по сердцу». Невже, думаю, та книга, про яку я чув, але ніяк не довелося прочитати? Придивився пильніше. Так і є – книга мого вчителя Миколи Павловича Таратина з Вихвостова…

А ще кожна кімната осяяна дивовижними усілякими вишивками. Їх тут не менше, аніж книг! Це відтворює неймовірну енергетику українського нездоланного духу!

Майстриня показує деякі зі своїх робіт

– Коли працювали, то якось мало часу було на все це, – розповідає хазяйка оселі. – А вже коли вийшли вдвох на пенсію, то Микола Петрович в основному всідався за книги, а я – за вишивання. Він мені вголос зачитував щось із книг, а я частенько до нього зверталася за «консультацією» – який візерунок краще розшити… А тепер, коли не стало мого улюбленого Миколи Петровича, то жодного разу й не сідала за шитво…

Чесно зізнаюся читачам: вийти так просто з будинку Ольги Митрофанівни не вдалося – вона щиро пригостила варениками і… запропонувала одного напою з зеленуватим відтінком. Шкода, що я був тоді за кермом автомобіля.

– Вареники – цей мій особистий рецепт. Я тільки так роблю, не інакше і завжди вони виходять пухкими і смачними, – повідала господиня. – А от спиртова настоянка – це витвір мого покійного чоловіка. Це настоянка на кропиві. Він особисто робив її та з задоволенням пригощав друзів і гостей…

Погодилася Ольга Митрофанівна поділитися цими двома рецептами також і з читачами нашої газети. Тож ми неодмінно про це розповімо.

* * *

Якщо мрія у Миколи Петровича Баса спорудити озеро для мешканців свого села, на щастя, здійснилася, то Ольга Митрофанівна хоче, аби пам’ять про її чоловіка була увіковічена. Тож сподівається, що керівництво Городнянської громади не відмовиться, аби це озеро було названо на честь ініціатора появи романтичного ставка у Солонівці. Погодьтеся, це було б справедливо!

Сергій КОРДИК, фото автора