На початку великої війни отець Євген був капеланом в одній із частин національної гвардії, коли ж все почалося – вивіз родину в Іванівку, що під Черніговом, і зайнявся звичною для себе справою – допомогою війську. Та довго допомагати не зміг – сам незчувся, як третього березня опинився у ворожому тилу – російська окупація застала священика саме в день, коли той здійснював у селі обряд поховання. Всі 28 днів окупації Іванівки Євген Орда згадує як один великий жах і трагедію, в якій йому та його рідним дивом пощастило вижити.

– Отче, ми з Вами знайомі давно – настільки давно, що важко згадати як довго. Всі знають Вас як волонтера, який, починаючи з 2014 року, об’їздив буквально всю передову, людину, яка насамперед допомагала добровольчим підрозділам, котрі не мали державного фінансування та належного забезпечення. Ви – духовний наставник вуличної молоді, для якої війна з росією почалася задовго до 2014 року. Тобто Ви є тією людиною, яку б росіяни ніколи не відпустили. Як трапилося, що Ви опинились у полоні і вижили, і взагалі де застали війну?

– Ну, вижив, бо Господь вберіг (тут отець Євген робить паузу і про щось замислюється, – Авт.). Ми з родиною живемо в мікрорайоні Бобровиця. Десь о третій годині ночі ворог вдарив ракетами по летовищу в Півцях. Там стояла наша частина Нацгвардії. Прилетіло по бетонці. Я зателефонував в частину і мені повідомили, що почалася війна. Зранку я з’явився у військову частину, де був капеланом. Там ніхто нічого до пуття не знав. Знаєте, моя служба полягала в тому, що я читав нацгвардійцям лекції про Бога і Україну, займався психологічною роботою, був на урочистостях. І все! Оскільки ніхто не знав, що зі мною робити, то мені сказали їхати додому і чекати дзвінка. Час підходив до вечора. Ми були в будинку дружини на Бобровиці з двома її дітьми (отець Євген двічі одружений, має двох дорослих дітей від першого шлюбу, – Авт.). Моя Катя вирішила вивозити дітей з Чернігова і ми, забравши з собою всіх тварин, виїхали в Іванівку до її діда Романа. Моя перша дружина забрала дітей від першого шлюбу раніше, ще до війни, і виїхали на Черкаси, тому вже було спокійніше на душі хоча б за них. 25 лютого ми були в Іванівці у діда Романа. Думали, що в селі буде безпечніше для дітей, що за села не буде таких битв і обстрілів. О шостій ранку за мною заїхав отець Антоній Панасенко (тоді капелан Першої Сіверської танкової бригади, а нині капелан ОК «Північ», – Авт.), і я виїхав на службу. 26 лютого ми вже їздили по позиціях, розвозили продукти, гуманітарну допомогу – він танкістам, я нацгвардійцям. Найбільше тоді обстрілювали Новоселівку – ми туди возили гарячі обіди. Ночували ми в Іванівці. Третього березня Антоній виїхав на Чернігів, а я залишився в селі, бо в мене був похорон – попросили поховати бабусю Ганну з Іванівки. А перед тим я отримав завдання від командування сидіти в Ладинці і спостерігати за рухом поблизу Десни. Я був разом зі снайперами. У той момент, коли я відспівував бабусю, зайшли росіяни. Історію про те, як їм вдалося зайти, я озвучувати не буду, але річку Десну вони подолали майже непомітно і блискавично.

– А коли саме Ви зрозуміли, що покидати село вже марно?

– Одразу після того, як побачив їхні танки. Але спочатку залетіла російська авіація. Я саме ховав бабусю і побачив як їхній Су-27 завис у нас над головами, я бачив навіть обличчя пілота, він роздивлявся нас. Цей літак спалив дві наші САУ, які стояли поблизу ферми і палили ворожі колони, що рухалися з Гомельського напрямку. Того ж дня була перестрілка на блокпосту між Ягідним та Іванівкою, а потім почали заходити їхні танки. Наші почали відходити в ліс. Коли я закінчив заупокійну літію, в селі вже стояли танки. У той самий час під Количівкою зав’язався бій. Там їх і зупинили…

– Отче, Ви – військовий капелан, на Вас мала бути якась форма, а тут росіяни…

– Дійсно. Під моїм облаченням була військова форма, і я зрозумів, що її треба позбутись. На той час, коли я ховав бабусю Ганну, в селі не було трун, її ховали в коробці. У ту ж могилу я скинув і свою форму, спалив документи, залишив тільки штани і берці. У село повернувся в рясі. Доки дістався хати діда, там вже були росіяни. У мене з собою також був телефон, який забрали. Добре, що я більшість фото видалив, до того ж не було світла і він розрядився. Можливо, це мене і врятувало.

– Що це були за окупанти?

– Це були переважно тувинці. Про них я розкажу трохи згодом. Нас пустили в хату. Оскільки вночі почались прильоти по Іванівці, то ми спустились в підвал. Після обстрілів почалась зачистка. Тувинців було дуже багато. Це були «краснопогонники» з червоними личками на погонах, я таких раніше не бачив. Можливо, це була якась частина ФСБ. Половина з них не знала російської мови. Один тувинець на прізвище Соколов розмовляв російською – у нього, здається, батько росіянин за національністю. Перший день нас не чіпали. Ми сиділи в підвалі у діда Романа. Наступного дня тувинці повибивали вікна і залізли в хату. До нас у підвал спустився якийсь росіянин. Спитав мене, чого я в рясі і чому на мені хрест. Я відповів, що я священик. Він подивися на мене і сказав: «Не знімайте хреста, знімете хрест – вони вас уб’ють». Зранку до нас почали надходити вісті про те, що росіяни багатьох розстріляли.

– У них були якісь списки чи розстрілювали просто так?

– Розстрілювали тих, у кого знаходили військову форму чи елементи воєнщини. Не знаю, як мене не розстріляли за берці. У дворі в одного діда знайшли міну – розстріляли, в іншого знайшли форму прикордонника – теж розстріляли. Тувинці тинялись селом і грабували магазини, обмінювали награбовані гривні на долари. В одного з діда з бабою знайшли 20 тисяч доларів. Убили! Багатьох убили, багатьох взяли в полон. Одного терборонівця втопили в жижі на фермі, ще двох розстріляли. З убитих знімали одяг, здирали штани, бо їхня форма була нікудишня, все розлазилось по швах, а на ногах якісь «кирзаки». Дійшла черга і до мене й моїх берців. Забрали мене 5 березня. Знайшли штани з форми. Перевели через дорогу в хату, де сидів їхній генерал. Вони облаштували там свій штаб. Це були танкісти із Сибіру. Мене закинули на підвал, де сиділо чоловік 12 тероборонівців і ЗСУ-шники.

– Якщо я правильно розумію, отче, то танкісти були окремою кастою?

– Так. Тувинці і танкісти тримались окремо одне від одного. Я сказав би, що танкісти і офіцери боялись тувинців, бо з кожним настанням ночі ці дикуни напивались і творили що хотіли – катались по селу, розстрілювали хати. Штабні офіцери барикадували двері, бо боялись тувинців. Вони, коли напивались, то тягали з собою постійно портрет Шойгу. Гордились, що міністр оборони – з оленеводів. Якщо у хаті був туалет, то не спали там, а спали в конюшні чи в сараї, нужду справляли де попало.

– А що стосується офіцерів?

– Усі офіцери, крім генерала, були українцями – один із Черкас, інший зі Львова, ще один із Донецька і навіть був один із Ніжина. Допитували полонених танкісти. Хлопців виводили на мороз, сильно били. Хто зізнався, той пропадав. Били дуже сильно. Мене підвішували за руки, двічі виводили на вулицю, стріляли над головою, вдягали на голову мішок, виводили голим на мороз. Вимагали, щоб зізнався, що я військовий. Увесь цей час на мені були одні штани і гумові капці, ось так я їм воду носив, холоду не відчував. Так тривало довгих сім днів...

– А що було потім?

– Потім вони почали розпитувати місцевих, і ті підтвердили, що я священник. В іншій ямі, в шкільному підвалі, де сиділо 200 людей, теж сидів піп – він не місцевий, з Чернігова, але має хату в Іванівці. Він служить у церкві поблизу обласної лікарні. Це священник московського патріархату, він мене не здав, а підтвердив, що я теж священнослужитель. Його так само вигнали з хати. Хата в нього добротна, там жило начальство. Після цього мене відпустили. За тиждень із 12 людей нас лишилося троє.

Коли я повернувся, моя Катя з дітьми сиділи в підвалі у діда Романа. Територія села була поділена на зони окупації – між танкістами, тувинцями і мотострільцями. У наше село заходили навіть «кадирівці». Коли вони дізнались, що тут стоять тувинці, то сказали, що співчувають нам, розвернулись і поїхали на Шестовицю. Наша вулиця була під тувинцями, а школа була під танкістами.

Через трохи нас перевели в інший підвал під гору, ми сиділи в якомусь давньому погребі. Це вже була територія танкістів, тут було трохи легше. Серед російських танкістів, що стояли в Іванівці, були переважно казанські татари і таджики – ті, що живуть навколо Каспійського моря, російськомовні мусульмани. Як не дивно, культурні люди, навіть в Каті просили пробачення. Казали, що не хотіли воювати.

– А чим увесь цей час Ви харчувалися? Тим паче, що з Вами були маленькі діти.

– У діда в підвалі було багато закруток, їх і їли. Тувинці іноді приносили дітям цукерки, крадені в наших магазинах. Кілька разів по селу роздавали гуманітарку. Її роздавали наші колаборанти, які ходили в білих пов’язках як поліцаї, їх було дуже багато. Там був один колаборант – зараз про це замовчують. Він ходив по селу і показував тувинцям, де хто живе, хто яких поглядів, особливо – хто за Україну. Я забув прізвище цього зрадника, але знаю, що коли виходили тувинці, то вони його напоїли, облили бензином і підпалили. Залишились від нього тільки обгорілі кістки. Вони, виявляється, теж зрадників не поважають. Але люди дійсно дикі і страшні. Коли напивались, то один одного ножами різали. Потім тіла скидали в ями. Багато дівчат зґвалтували, над багатьма бабусями поглумились…

– В кінці все змінилося?

– До кінця нам ще довелося багато пережити… Я дуже довго відходив від полону. Нам давали дві години для того, щоб вийти по воду і винести відро, яке використовували як туалет. Випускали з підвалу тоді, коли наші давали відповідь з того боку. Робилося це зумисне, щоб наші бачили, що вулицями ходять мирні люди. Так було і в Ягідному. Танки ставили біля хат, де були діти. Жінок і дітей використовували як живий щит. Люди варили їсти на багатті, щоб було видно, що готують їсти. Наші, звісно, намагались не стріляти, хоча прилітало. Катя трохи не встигала приготувати – їжа була напівсира, але гаряча. Їли ми консервацію, як я вже говорив, іноді варили картоплю. Одного разу тувинці навезли обрізків з убитої худоби, то дід Роман набрав кісток і ми варили юшку. Хоча їсти особливо не хотілося. Кури біля нас бігали, їхній хлів роздовбали, то щастило іноді яйцями ласувати.

Травень 2022-го. Після полону

– А як увесь цей жах переносили діти?

– Захару на той час було 4 роки, він нічого не розумів, а Анюта, якій 11, дуже боялась, уся трусилась. З підвалів нікого не випускали, діти постійно сиділи в холоді і сирості. По селу дозволяли ходили лише колаборантам, що були з білими пов’язками. Їх було дуже багато. Зараз ними ніхто не займається і, я думаю, ніхто й не буде займатись. Це ж село. Одне одного знають і прикривають.

– Отче, Ви пам’ятаєте момент звільнення Іванівки?

– Напередодні звільнення у росіян була ротація. Замість тувинців зайшла якась нова частина – там були корейці, якути, буряти, якийсь маленький народ – коряки чи хто – низенькі такі люди, метр двадцять зростом. Так смішно виглядало: іде маленький якут, а за ним маленькі грибочки, але всі вони були дуже злі. Ще був представник якоїсь такої маленької народності. Розповідав, що їх залишилося менше ста чоловік. В армію їх не беруть, бо народ вимираючий, а він пішов в танкісти, щоб заробити грошей і купити собі російську жінку. Мріяв купити велику російську жінку, аби та народила йому дітей! Такі в них уподобання.

В певний момент окупанти зрозуміли, що їх беруть в кільце, тому вирішили відходити, а при відході зайнялись грабунком. Крали все: помади, спідню білизну, жіночий одяг, телевізори, праски, пральні машинки, особливо вигрібали взуття, навіть підошви забирали. При відході я знову ледь не втратив життя…

З волонтерством і душпастирством

– Як це трапилося?

– Я пішов по воду, а тут вони їдуть. Мене зв’язали, кинули разом із ще двома хлопцями на БТР і повезли в бік переправи. Коли переправлялись через Десну, їх била наша артилерія. Били чітко, так, що тільки друзки летіли. Було смішно спостерігати за тим, як усе це награбоване розліталося. А вони його збирали і вантажили на броню. Щоб звільнити місце, одного з тих, хто лежав поруч, вони вкинули у Дніпро, а мене і ще одного хлопця просто викинули посеред лісу… Не пам’ятаю, хто мені розв’язав руки по дорозі в село, але, коли я повернувся, росіян вже не було. Проте наші ще два дні продовжували з якогось дива обстрілювати Іванівку.

– А коли зайшли наші?

Наші зайшли через два дні після втечі росіян. Першими я побачив групу розвідки Андрія Кудабекова. Тільки розвідники вийшли, в село одразу ж заїхали волонтери і почали вивозити людей. Ми також виїхали з дружиною та дітьми. Ще тривали бої під Києвом на Житомирській трасі, а нас християни-«п’ятидесятники» вивозили на Рівне. Привезли у їхню семінарію, дали кімнату, потім я подзвонив друзям, пожив у знайомого священика. Опісля ми поїхали в Тернопіль до моїх однокласників. Катю з дітьми ми відправили в Німеччину, а мене поклали в госпіталь, де я пролежав майже місяць. Через трохи знову повернувся в Чернігів і почав займатись звичною справою – волонтерською допомогою фронту. Здоров’я після полону у мене явно підкульгує, але я не припиню боротьби, доки останній чобіт окупанта не залишить територію нашої країни.

Віталій НАЗАРЕНКО, фото з архіву Євгена Орди