|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 9:36 | 08.12.2022

У козацьких Прохорах українського митрополита зустрічали вершники-синьожупанники

Нинішнє село Прохори, що входить до складу Комарівської територіальної громади на Борзнянщині, колись заселяли здебільшого козаки. Село залишалося сотенним центром Ніжинського полку аж до цілковитої ліквідації російським царатом Гетьманщини.

Сто років тому, 7-го липня 1922-го року, на Різдво Іоана Хрестителя, в час розпалу національно-визвольних змагань, у Прохори звершив свою архієрейську подорож, а насправді воістину апостольський візит, найпочесніший отець-митрополит Української автокефальної православної церкви Василь Липківський. Спогад про цю візитацію залишив протодиякон Василь Потієнко.

 

Дослідник історії УАПЦ Андрій Ковальов припускає, що найбільш імовірно Владика-митрополит приїхав з отцем-дияконом Василем Потієнком з Києва до станції Крути на потязі, а з Крут священнослужителі дісталися до Прохорів підводою.

Ось що пише про цей візит у спогадах його учасник протодиякон Василь Потієнко: «Зустріч була надзвичайна. По дорозі від Крут до Прохорів (8 кілометрів) розставлені були вершники-гінці. Як тільки перший з них запримітив підводу з митрополитом, дав знати другому, а той – третьому, і т. д.

А від останнього вже довідався дзвонар на дзвіниці, і вдарив у всі дзвони. Отож ще далеко від села ми почули дзвони. За селом зустріли нас на конях усі вершники-гінці. Це здебільшого була молодь. Вони позлазили з коней і всі взяли у митрополита благословення. Коло церкви вже зібралося ціле село.

1amytr

Митрополит Василь Липківський

 

На воротях – старші, поважні люди. Троє з них у синіх жупанах. Це були люди з українців, що були в полоні в Німеччині, а потім були в так званій дивізії синьожупанників, яка прибула з німцями в 1918 році, а потім, при гетьмані Скоропадському, була розпущена. Так от, у них лишилася та уніформа – сині жупани і сині широкі штани, і вони вдягали її в урочистих випадках. Один з них – довговусий синьожупанник – підніс митрополитові хліб-сіль і звернувся з палкою промовою. То був простий селянин, але патентовані, освічені промовці могли позаздрити його вмінню говорити. Видно було, що він читав, як колись вітали Богдана Хмельницького та інших вождів українського народу, і сам говорив такою мовою і таким стилем. Він називав митрополита проводирем українського народу, що веде нас на врятування від загибелі. Називав батьком, який піклується за долю всіх дітей – і кращого, і гіршого. Порівнявши з Дорошенком, Богданом, Мазепою, і, нарешті, з Петлюрою. Кінець-кінцем, запросив до церкви. Чув я всякі вітання, але такого не чув аж страшно стало, і мимоволі обдивлявся навкруги. Від воріт, через увесь цвинтар, до церкви, лежало сувiйне селянське нове полотно, всипане квітами, по обох боках стояли діточки з букетами квітів. Протоієрей отець Микола Ширай встав на паперті. Владика зайшов до церкви і звернувся з словом до народу, якого було вже в церкві повнісінько. Він i казав, що основа нашого життя є національно-християнська свідомість. Коли ми пізнаємо себе, як казав Христос Спаситель, християнами, і пізнаємо себе як українці, то будемо вільні. «Пізнаєте істину i iстина визволить вас». До цього часу ту істину від народу нашого приховували – і він був у несвідомості і в темряві смертній. Тепер Українська Церква проводить українців до свідомості, і це є запорука нашого визволення.

Після молебню і довголіття пішли всі на квартиру до отця Миколи. Ввечері не служили. Утреня була ранком, а потім, як звичайно, Літургія. Народу було і в церкві, і коло церкви дуже багато. Після Літургії обід на цвинтарі для всього народу, і для духівництва та окремих гостей у отця Миколи.

1asyn

Офіцери Синьожупанної дивізії

 

Під час Літургії була хіротонія на диякона, з тим, щоб найближчими днями відбулася хіротонія на священика вчителя, здається, Топачевського. Там заклалась українська парафія в селі Хороше Озеро, де священиком був отець Андрій Дорошенко. Мій старий знайомий по Шабалинову. Не втримався він і в Хорошому Озері. Довелося йому тікати і звідти, а куди – не знаю».

 

З історії Прохорів

 

Прохори є одним із найстаріших поселень Чернігівщини. Багато інформації про історію цього села міститься в книзі «Історія Сиволожі». У ній є згадка церковного історика, митрополита Чернігівського і Ніжинського Філарета Гумілевського, в якій він наводить малоймовірне припущення, що 1185 року Новгород-Сіверський князь Ігор Святославович, зібравшись іти на половців, звернувся до Чернігівського князя Ярослава з проханням, щоб він дав йому на допомогу загін ковуїв. Ярослав Чернігівський задовольнив його прохання і дав йому ковуїв під керівництвом онука «Прохорового». Мабуть, якийсь Прохор відіграв важливу роль в житті Чернігівського князівства, так як його ім'я літописець для більшої популярності приєднує до імені Ольстин, підкреслюючи, що Ольстин – онук Прохора. Оскільки ковуї жили в Сиволожі, Ольстин відповідно теж мешканець Сиволожі. Філарет приходить висновку, що село Прохори одержало свою назву від Прохора – діда Ольстина Алексіча, а село було його вотчиною.

Втім, існує й інша версія, згідно якої село було засновано пізніше. У переписній книзі Малоросійського приказу (1666 року) є опис села Прохоров. Зокрема, там припускають, що в селі на той час вже був свій храм. У селі були 51 селянський двір (із землею та орною худобою) та 6 бобильських дворів (без землі). Усіх дорослих чоловіків перелічено поіменно.

1acer22

Сучасна церква у Прохорах

 

Ще одна відома письмова згадка про село, знайдена в описах Лазаревського у ніжинському архіві свідчить, що за описом Рум'янцева (Рум'янцевський опис Малоросії 1765-1769 років) від 60-х років XVIII сторіччя, що село Прохори було розташоване на болотах Терешковиця і Хрещате, в селі протікала річка Крискавка, існувало два кургани – Різдва Христова та Святого Миколая. Належало тоді село прохорським священикам Слоницьким та прохорському сотнику Григорію.

Заселення села відбувалося шляхом поселення козаків, яким були відведені землі гетьманом. На користь цього свідчить той факт, що до ліквідації Гетьманщини в Прохорах не було посполитих. Із групою козаків, скоріш за все, поселився хтось з видної старшини, бо з 1672 року це село стало сотенним центром Ніжинського полку, відібравши цей статус у Сиволожа та Хорошого Озера. Сотенним центром воно залишалося до самої ліквідації Гетьманщини.

До речі, відомий український церковний діяч доби Гетьманщини, ректор Києво-Могилянської академії (1795-1803 років) Федір Васильович Слонецький (Слоницький) (у чернецтві Феофілакт) був уродженцем Прохорів і нащадком саме тих Слоницьких, що володіли значною частиною тутешніх земель.

 

Віталій НАЗАРЕНКО, світлини з фондів Центрального державного архіву

Схожі матеріали (за тегом)