|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 9:57 | 08.12.2022

Життєвий шлях українського адмірала Волододимира Савченка-Більського

14 липня виповнюється 155-а річниця з дня народження Володимира Олександровича Савченка-Більського, генерал-хорунжого по адміралтейству (контр-адмірала), організатора українських військових частин та морського міністра УНР, що, будучи в авангарді борців за державність України, більш як 40 років свого життя присвятив будівництву вітчизняних армії та флоту.

1asabe1Володимир Савченко-Більський народився 14 липня 1867 року в містечку Олишівка Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер селище міського типу Чернігівського району однойменної області) в козацькій родині. Батько Володимира Олександр Савченко-Більський був знаним на всю губернію іконописцем, мав старовинне козацьке коріння, яке бере свій початок від литовського шляхтича Сави Більського, котрий ще наприкінці XVI століття прийшов на Запорозьку Січ. Мати також мала козацьке походження – належала до роду Суліїв, з якого вийшло багато громадських діячів старої України. Одним з них був Федір Сулій, свого часу голова українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові. Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з клопотанням дарувати Україні культурно-освітню автономію.

Взагалі ж, родина Савченків-Більських заснувала цілу плеяду громадських діячів. Рідний брат Володимира Михайло став відомим агрономом і за часів Центральної Ради був генеральним секретарем хліборобства в уряді УНР, а за Гетьманату в 1918 році був обраний членом президії Всеукраїнського земського союзу. Інший брат Володимира Василь був відомим на Чернігівщині малярем. Проте куди більших успіхів на цій ниві досяг син Василя Олександр Савченко-Більський, який став знаменитим українським художником.

Володимир, на відміну від своїх братів, обирає військову кар’єру. (нажаль, відсутні дані про навчальний заклад та про військове училище). В 1888 році двадцятирічний Савченко-Більський добровільно поступає на військову службу, яку проходить однорічником у складі 112-ого Уральського піхотного полку під Вільно. Після того поступає в піхотне юнкерське училище. В 1893 році отримує чин поручника і призначення в 22-ий Нижегородський піхотний полк, що дислокувався в Мазовецькому містечку Остроленка в Польщі. Однак постійна туга за рідною українською землею далася взнаки, і вона змушує молодого поручника шукати інше місце для продовження військової служби.

4 лютого 1902 року наказом по Морському відомству поручник Володимир Савченко-Більський був переведений на флот із зарахуванням по адміралтейству, відправивши на Північний флот, а в 1907 році він отримав військове звання штабс-капітана і оселився в Севастополі, де мешкав у морському офіцерському флігелі № 15, що надовго став йому рідною домівкою. Володимир Олександрович також бере активну участь у житті української севастопольської громади, 23 червня 1907 року він стає членом конспіративного гуртка «Кобзар» у Севастополі, який з 1906 по 1908 роки очолював військовий інженер, перший авіатор України та громадський і політичний діяч Левко Мацієвич, де з морськими офіцерами та місцевими освітянами штабс-капітан Савченко-Більський береться за справу популяризації української пісні, книги, вистави. Сучасники пригадували неабиякий режисерський талант Савченка-Більського, що проявлявся в ході організації українських театральних вистав.

Невдовзі розпочалася світова війна, яку він зустрічає у ранзі капітана Севастопольського флотського півекіпажу, де як людина добра і справедлива мав неабияку популярність серед матросів. В обстановці воєнного часу найповніше проявляються його військово-організаційні здібності, за що 6 грудня 1915 року Володимир Олександрович отримує звання підполковника. Пізніше його призначають командиром цього військового підрозділу, який згодом стане першою українською військово-морською частиною ХХ ст.. На цій же посаді вже полковником зустрів лютневу революцію, що дала життя першим паросткам української державності. Революція легалізувала українські політичні партії, численні культурні організації та об’єднання, зокрема і «Кобзар», членом якого Володимир Олександрович був уже десять років. Тепер число прихильників українського гуртка невпинно зростало, і на його базі була створена Українська чорноморська громада, яка у свої кращі дні збирала під одним дахом більш як п’ять тисяч послідовників. Після революції число людей у Севастополі, що усвідомлювали себе українцями, значно зросло, і в цьому була пряма заслуга полковника Володимира Савченка-Більського, що займав у громаді пост заступника голови ради з культурно-освітніх справ.

Паралельно він контролює діяльність українських корабельних рад, тоді ж за його участі робляться перші теоретичні начерки майбутньої вітчизняної військово-морської доктрини. Влітку 1917 року своїми енергійними зусиллями полковник швидко українізує Севастопольський та Одеський півекіпажі. Чи не першою в усьому російському війську його частина завела свій український прапор-корогву з портретом Тараса Шевченка та почала виконувати національний гімн України. 25 листопада полковник Савченко-Більський на площі біля пам’ятника адміралу Нахімову приймав військово-морський парад команд українських військових кораблів та військ Севастопольської фортеці на честь проголошення Української Народної Республіки ІІІ Універсалом Центральної Ради. В листопаді 1917 року півекіпаж, що нараховував 600 багнетів, склав основу Морського куреня ім. гетьмана Сагайдачного, після чого під командою мічмана Якима Христича вирушив до Києва. На жаль, пізніше цьому куреню судилося майже цілком загинути на вулицях рідної столиці в нерівній боротьбі проти військ Муравйова та арсенальських повстанців.

Разом з моряками Куреня до Києва прибув і Володимир Олександрович, якого 22 грудня призначили на посаду директора канцелярії Морського міністерства, на якій беззмінно працював до 5 січня 1920 р.. Полковник Володимир Савченко-Більський був одним з тих, хто стояв біля колиски новонародженого українського флоту. Перебуваючи на своїй посаді, він бере активну участь у розробці «Тимчасового закону про флот УНР», що був прийнятий 14 січня 1918 р. і закріплював за Україною право на власний флот. У 1918 році існування українського флоту нарешті стало історичною дійсністю, і ним були зроблені перші його військові операції. За заслуги у його становленні Володимир Олександрович отримує ранг генерал-хорунжого.

Подальші політичні та воєнні події, однак, складалися не на користь українського флоту. Оточена з усіх боків ворогами, Українська Народна Республіка на початку 1919 року втратила свій флот та вихід до Чорного моря. Крім того, відчувалася потреба у збереженні та відтворенні сильно поріділого офіцерського корпусу українського флоту. Морське міністерство під тиском урядових соціалістів також переживає далеко не найкращі часи, однак продовжує провадити активну діяльність, створивши Дивізію морської піхоти. У зв’язку з формуванням частин української морської піхоти під Бродами і в Коломиї, Головний Отаман призначає генерала представником Українського морського міністерства при Державному секретаріаті ЗУНР.

1 жовтня 1919 р. в Кам’янці-Подільському генерал-хорунжий очолив перший український військово-морський навчальний заклад – Гардемаринську школу. Школа дуже швидко набрала групу добровольців і розгорнула свою діяльність, однак події воєнного часу призвели до того, що вже через півтора місяця місто було зайняте польськими військами, і заклад мусив припинити свою діяльність.

У 1920 році уряди Польщі та УНР нарешті порозумілися та організували спільний похід проти Радянської Росії. 19 квітня генерал-хорунжий Савченко-Більський призначається начальником Морського генерального штабу УНР. Через місяць, 19 травня 1920 р., невдовзі після звільнення Києва військами Польщі та УНР, його було призначено начальником Головної військово-морської управи. Будучи міністром, Володимир Олександрович швидко сформував з наявних суден Дніпровську військову флотилію, набрав з моряків та місцевих добровольців Дніпровський флотський півекіпаж. Сюди входив також курінь морської піхоти бронепотяга «Чорноморець», який з серпня активно діяв на фронті проти більшовиків аж до 21 листопада 1920 р., коли українська армія в районі Підволочиська перейшла Збруч.

1asabi2У цей час знову порушується питання про відкриття українських військово-морських навчальних закладів. Армії УНР більше не судилося повернутися на рідну землю. Її військовики були інтерновані, а потім вийшли на еміграцію. Генерал-хорунжий був інтернований польською владою в Тарнові, потім він надовго оселяється в Ромейках, що в Сарненському повіті на Волині (тепер це село в Полицькій сільській громаді Вараського району Рівненської області), де мешкав на вулиці Антонівській 42.

Але і тут він не полишає своєї праці, збагачуючи протягом 1920-1930-х років українську військову періодику власними спогадами і працями, що були надруковані у військових журналах «Табор», «За Державність», «Літопис Червоної Калини», «Український Інвалід». З-під його пера під назвою «Старший лейтенант флоту Михайло Білинський» у журналі «За Державність» виходять цінні спогади про цього видатного морського та військового діяча УНР, колишнього співробітника генерала, що по-геройськи загинув у битві під Базаром. Крім того, він публікує статті, присвячені геополітиці та історії флоту, в яких послідовно обґрунтовується доцільність існування потужного військового і торговельного флоту у майбутній незалежній Україні. А 1931 року на сторінках «Літопису Червоної Калини» виходить його «Короткий історичний нарис розвитку фльоти».

Не залишився генерал й осторонь громадсько-політичного життя. Ставши політичним прихильником Гетьмана та його Українського національного козачого товариства, він займає посаду повноважного представника цієї організації на Волині. Не кидаючи свого старого захоплення – театру, він і на еміграції часто організовував українські вистави в Сарнах. 10 травня 1937 року генерал був нагороджений Хрестом Симона Петлюри, а 27 липня (за старим календарем) того ж року Володимир Савченко-Більський відзначив своє 70-ліття, отримавши поздоровлення від президента УНР Андрія Лівицького та численних українських емігрантських організацій, в тому числі й Хреста Українського Вільного Козацтва.

Коли запалав вогонь нової світової війни, генерал знову взявся виконувати доручення свого уряду. 1940-го року при Українському Допомоговому Комітеті у Варшаві під патронатом місцевої Ради Хреста Симона Петлюри генералом Савченко-Більським було створено організацію «Українські Комбатанти», в рамках якої колишні старшини армії УНР заново проходили вишкіл на випадок війни Німеччини з Радянським Союзом. Урядом УНР тоді вважалося, що ці та ряд інших бойових груп у перспективі могли б стати основою українського війська. Зрештою, в 1943 році генерал став одним з ініціаторів створення Українського визвольного війська у складі Вермахту. Хоч і довелося тоді співпрацювати з німцями, однак генерал, як і ряд його однодумців, бачив, що війна вже вступає у нову фазу, розраховуючи таким чином невдовзі створити цілком автономну структуру, яка змогла б самостійно провадити боротьбу за українську державність. Повною мірою ці сподівання справдилися у 1945 році, коли УВВ стало складовою часткою Української Національної Армії генерала Павла Шандрука, яка в останні місяці війни своїми бойовими діями гідно означила існування живої традиції боротьби за українську державність.

По закінченні війни Володимир Савченко-Більський перебрався до Франції. Там він з 1947-ого по 1955 р. очолював Головну раду Хреста Симона Петлюри. Підтримував дружні зв’язки зі своїм земляком з Олишівки старшим лейтенантом військово-морського флоту УНР Святославом Шрамченком. 21 вересня 1955 року у французькому місті Абодант кавалер Хрестів Симона Петлюри та Українського Вільного Козацтва генерал-хорунжий Володимир Савченко-Більський відійшов у вічність. Як не прикро було б казати, але ми на 31-му році незалежності і досі недостатньо шануємо цього невтомного борця за державу. Українцям Чернігівщини, Рівненщини, а після звільнення Севастополя слід було б увічнити ім’я генерал-хорунжого, назвавши ним якусь вулицю чи громадську установу або встановивши на його честь пам’ятну дошку. Крім того, біографія і праці генерала ще потребують детальнішого дослідження і популяризації.

 

Василь Вельможко, краєзнавець, Одеса

Схожі матеріали (за тегом)