|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 8:56 | 08.12.2022

Уродженець Чернігівщини – засновник Гайдамацького війська на Одещині

Наприкінці травня, 26 травня виповниться 130 років одному з будівничих українського війська на Одещині – це на кінець 1917 початок 1918 років штабс-капітан Юрій (Георгій) Бонч-Осмоловський. В 1917 році служив у запасному полку в Одесі, активно займався українізацією Одеського гарнізону. З листопада 1917  по січень 1918 року — командир 1-го Гайдамацького куреня в Одесі.

Георгій (в дитинстві Юрій) народився 26 травня 1892 року в селі Забір'я Суразького повіту, Чернігівської губернії (тепер Брянська область РФ) в дворянській родині гербу Бонч. Отримав домашню освіту і в 19 років вступив на військову службу рядовим на правах однорічника, що давало право  вступу до військового училища за казенний кошт. Наступного року вступив до Тифліського юнкерського училища, яке закінчив в 1914 році в званні підпоручника.  

Був зарахований у 158-й піхотний запасний батальйон у Казані, де командував ротою. 15 грудня відбув на німецький фронт. Командував ротою, кулеметною командою, з 29 вересня 1915 року – командир батальйону. Нагороджений чотирма бойовими орденами  та Георгіївською зброєю. Останнє звання в царській армії – штабс-капітан.

Після Лютневої революції, завдяки демократизації в армії був обраний командиром полку. Позиціонував себе українцем, брав участь в українізації армії, був делегатом І Всеукраїнського військового з’їзду від Південно-Західного фронту.

З літа 1917  Г. Осмоловський служив у запасному полку в Одесі, де брав активну участь в організації гайдамацьких військових підрозділів Центральної Ради в Одеському гарнізоні. Після Жовтневого перевороту Одеса і вся Одеська військова округа перейшли під юрисдикцію уряду Центральної Ради, в той період штабс-капітан Осмоловський очолив 1-й Гайдамацький курінь.

Один з учасників подій генерал-хорунжий Армії УНР Микола Янчевський згадує: "Гайдамацький курінь розташовувався тоді на 5-й станції, на місці бувших таборів піхоти старої російської армії. Зразу воскресла в пам'яті так гарно описана Гоголем Запорозька Січ. Місце табору гайдамацького куреня сприяло і життю, і картинності. Навколо рідкий ліс. Видно, що війська давно тут не постоювали: окопчики для шатрів почасти зруйнувались, рясно заросли травою; стежки теж позаростали травою і кропивою, надаючи цим оригінальний колорит. Між деревами густо порозкидались кущі, під якими стомлені козаки полягали спати. Там на пеньку в холодочку сидить козак, над яким голяр з «оселедцем» схилився, виголюючи «оселедця» і тому. Обличчя козаків освітлені внутрішнім сяйвом твердості та гордості від свідомості того, що вони піонери великого діла – відбудови України".

З кінця вересня 1917  всі три курені були переміщені з 5-ї станції в казарми на 2-у станцію Великого Фонтану (територія сучасного Одеського Інституту Сухопутних військ), де розпочалося регулярне військове навчання. Одночасно з цим підрозділи гайдамаків брали участь у патрулюванні для підтримки громадського порядку в Одесі.

gayda

Одеські гайдамаки на маніфестації, 1917 рік

 

Наприкінці листопада в місті, фактично, було двовладдя, в частині органів державної влади та військ значний вплив мали більшовики. Не знайшовши спільної мови з представниками української влади з деяких питань, 30 листопада більшовики здійснили збройну спробу захоплення влади в Одесі. Вони, зокрема, взяли штурмом будівлю штабу Одеської військового округу, зайняту перед тим гайдамаками. Штаб гайдамаки відбили, а збройне протистояння закінчилося підписанням 2 грудня тимчасового перемир’я. В середині січня 1918 року більшовики знову підняли повстання проти української влади. У місті розпочалися запеклі бої, Г. Осмоловський з 1-м Гайдамацьким куренем захищав залізничний вокзал. Повстання закінчилося перемогою більшовиків, 18 січня гайдамаки разом з отаманом залишили Одесу, відступивши в напрямку станції Роздільна. Але 19 січня більшу частину гайдамаків у Роздільній роззброїли більшовики, які наздогнали відступаючі частини. Г. Осмоловському із залишками куреня вдалося тоді уникнути полону.

Далі він служив помічником коменданта в Прилуках. У травні був заарештований за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана Скоропадського, знаходився в ув'язненні до листопада 1918 року. Після звільнення був призначений командиром 2-го Дніпровського резервного полку, який увійшов до  складу Осадного Корпусу. Після взяття Осадним Корпусом 14 грудня 1918 року Києва був призначений старшиною з особливих доручень при військовому аташе Директорії в Грузинській Демократичній Республіці, але до Тифлиса місія не доїхала через захоплення 18 грудня Одеси Добровольчою армією за підтримки військ АНТАНТи. Із лютого 1919 року — командир 2-ї Запорозької  дивізії Запорозького корпусу Дієвої армії УНР. Станом на 6 травня 1919 року — помічник командувача Запорозького корпусу Дієвої армії УНР. 3 15 травня до листопада 1919 року— начальник 7-ї Запорозької дивізії Дієвої армії УНР.

Брав безпосередню участь у поході Об’єднаних сил Армії УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ у серпні 1919. З кінця вересня воював на південному напрямку проти денікінських військ. 3-го листопада 1919 року денікінці відкинули підрозділи 21-го полку ім. Наливайка і вночі непомітно підійшли до селища Шпиків (нині Вінницька область), де знаходилися основні сили 7-ї Запорозької дивізії. Дивізія була розгромлена, а Г. Осмоловський разом зі штабом потрапив у полон до білих. Утримувався під вартою в Одесі, вступив до підпільного повстанського загону, створеного одеськими більшовиками для боротьби з Денікіним, брав участь в одеському повстанні 4-6 лютого 1920 р. Став командиром загону, який після захоплення Одеси більшовиками увійшов до складу Червоної армії.

Навесні 1920 року знаходився у відпустці у зв'язку з хворобою, проживав разом з дружиною у Жмеринці. Після захоплення Жмеринки 29 квітня 1920 року польсько-українськими військами знову служив у Дієвій Армії УНР. Влітку 1920 року сотнику Осмоловському було присвоєно чергове військове звання – підполковник. З 15 травня  командував 1-ю запасною бригадою 1-ї Запорозької стрілецької дивізії, що мала бути сформована в Ярмолинцях з мобілізованих селян Одеського, Тираспольського та Ананьївського повітів. Однак, бригада не була сформована, оскільки Армія УНР відступила з українських територій.

З кінця 1920 року. перебував у польських таборах для інтернованих Стшалково і Щипйорно. В 1921 році — помічник командира 1-го кінного полку Чорних Запорожців 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 28 лютого 1922 року — приділений до штабу 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. В 1922 командував 2-ю збірною бригадою 1-ї Запорозької дивізії, а у вересні виконував обов'язки командира 1-ї Запорізької дивізії.

В Україні у Осмоловського залишалися дружина і син Віктор, тому в жовтні 1922 року він повернувся в Україну, пройшовши комісію по репатріації, перебував на особливому обліку в Київському ОДПУ. Працював в Україні на різних посадах, в 1924 р. проживав у Конотопі. В 1927 році являвся членом президії і відповідальним секретарем товариств Українського Червоного Хреста та «Друзі дітей», які діяли у Харкові. В 1931 році переїхав у Макіївку Донецької області. На Донбасі можна було легше загубитися, там було багато приїжджих, які ховалися від розкуркулювання та репресій. В 1936 році виїхав з сім'єю в Мурманськ, де працював старшим економістом заготівельної контори Мурманторгу. В 1937 році був заарештований за звинуваченням у шпигунстві і розстріляний в Ленінграді 11 січня 1938 року. Похований на Левашовському цвинтарі. Реабілітований в 1989 році.

Марія Осмоловська після загибелі чоловіка проживала з сином Віктором у Мурманську, працювала медичною сестрою, знаходилася під підозрою у чекістів. На початку війни в її квартирі проводився обшук. В 1942 р. під час бомбардування німцями Мурманська в квартирі сталася пожежа, згоріли речі, серед них і сімейний фотоальбом. Тому не залишилося жодної світлини із зображенням Георгія Осмоловського. Померла Марія Федорівна в 1979 р.

Син Віктор Осмоловський був змушений все доросле життя приховувати, що він є сином «ворога народу». В своїй автобіографії вказав, що батько помер у 1937 р. Був призваний в армію в травні 1941 р., пройшов усю війну, служив у розвідці, зустрів перемогу в Кенігсберзі в званні капітана. Серед його нагород – 4 бойові ордени. Був доцентом механіко-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету, помер 29 квітня 2020 року

Доля Юрія Осмоловського схожа на долі тисяч учасників визвольних змагань, які самовіддано виборювали незалежність України в 1917-1920 рр., а потім стали жертвами тоталітарного комуністичного режиму та загинули в період Великого терору 1937-1938 рр. Лише зараз раніше невідомих героїв стали згадувати поіменно, збереження історичної пам’яті про них є важливою складовою частиною розбудови незалежної України.

 

Василь Вельможко, автор біографічного збірника «ЧОРНОМОРЦІ – борці за незалежну Україну (1917-1921)"

Схожі матеріали (за тегом)