Покровські епізоди
14 жовтня християни відзначають одне з найулюбленіших свят – свято Покрови Божої Матері, яке було встановлено в Україні – Русі у другій половині 12 ст.
Крім того, цього осіннього дня за традицією вшановується українське козацтво та вважається річницею заснування в 1942 році Української повстанської армії. А починаючи від 2015 року, згідно з указом президента, офіційно відзначається як День захисника Вітчизни. Свято Покрови не було в переліку державних, але як його пам’ятно відзначали! Бо це були вже впорані поля і городи, посіяні озимі і зорано на зяб. Тому перевідували своїх родичів, з якими і храмували. Це в давній традиції жителів села Змітнів (з якого дружина мого двоюрідного брата Михайла Луценка Галина, а їхня дочка Валентина одружена з Миколою Коханом, котрі живуть по сусідству з хатою моїх батьків), що за чотири кілометри від нашого села Купчичі, що на Сосниччині.
«Одне барило – почате, друге – не почате. Пий, але дивися – дорога далека».
Мій батько Петро Семенович теж навідував своїх родичів, які мешкали у цьому населеному пункті. Одного року Покрова видалась холодною і дощовою. Але негода не стала перешкодою, аби йому сидіти вдома. На голову накинув полотняний мішок, який мати Харитина Микитівна (Царство Небесне їм) виткала на своєму верстаті. Промок до кісток. Сподівався, що його хутенько запросять до столу, аби погрітись домашньою міцненькою. Проте родич поставився до нього, як до небажаного гостя.
– Петре, що тебе змусило у таку негоду до мене прийти?
– Як що, храм, – здивувався батько.
– Тоді за стіл сідай і запам’ятай: у мене одне барило почате, а друге – не почате. Але ж дорога далека, тож пий та дивися, – промовив жадібний чоловік.
– Яка в чорта далека. Для мене, як по-молодецьки, година ходу, навпростець полем. Наливай, – злісно відреагував батько.
Випив не одну чарку, викурив не одну цигарку (прожив 95 років, от вам і шкідливі звички. Лише раз із запорошеним оком потрапив до Сосницької ЦРЛ. Але вночі втік додому, пройшов пішки 15 кілометрів).
На Покрову і я храмував у свого колеги, завідувача Змітнівського сільського клубу Дмитра Суржика. Ми з ним, як кажуть, не один пуд солі з’їли, піднімаючи культуру сусідніх сіл. Нашу роботу, яка була у всіх на виду (концерти і вистави, лекції і бесіди, активна участь у районних оглядах художньої самодіяльності і у відзначенні державних свят), чи не щодня перевіряли завідувач відділу культури Сосницького райвиконкому, фронтовик Федір Петрович Бабко і його заступник по кіно Віктор Васильович Сорока. Вони ще і дводенні щомісячні семінари завідуючих сільськими клубами та бібліотеками проводили.
Одного року на теплу Покрову я в синтетичному капелюсі і з своїми сільськими артистами вантажівкою поїхав у Сосницю на районний огляд агіткультбригад, які виступали на полях і фермах.
Повертаючись додому, в дорозі хлюпнув рясний дощ. Від чого з капелюха вийшов чепець. Батько не промовчав:
– З бриля став млинець. Три рублики наче в піч укинув. Краще б мені цигарок купив.
Куриво тоді, як і всі товари та продукти, було в дефіциті. Тому батько біля хати вирощував тютюн. Але приготовану ним махорку швидко розбирали ті, що з ним випивали. Тому мене просив привозити цигарки, які я брав у підсобці магазину. В одному з номерів «Комсомольської правди в Україні» була газетна шапка: «Уряд, дай закурити!» і матеріал «Олександр Бовін (відомий у Союзі політичний оглядач авт.) кинув курити тому, що не любить «стріляти»(просити авт.)
Батько перепробував і дешеві (14-20 копійок пачка) – «Прибій», «Прима», «Біломор-канал», «Шахтарські» і дорогі (40-60 копійок) – «Казбек», «Дюбек», «Столичні», «Експрес», «Космос», «Кубинські». Найкращими вважав «Димок» і махорку (6 копійок). «Бо у них, крім тютюну, ще й усі відходи», – так казав батько.
А щодо напоїв, то крім своєї самогонки, полюбляв ще й вино «Золота осінь», півлітрова пляшка якого коштувала 90 копійок. Те, що привозили в сільмаг із Сосницького заводу продтоварів, споживачі називали «мушинське», від прізвища директора – Мушинський. У листі мені батько написав таке: «Привези дві пляшки вина, тільки не сухого. І якщо трапиться молотий червоний перець, бери побільше (пакетик висипав у миску з борщем, кашляв, чхав, але їв)».
«Набрехав, але брехня хороша»
Перевідавши батьків на Покрову, поставив на стіл 700-грамову пляшку з етикеткою «Ркацителі». Ще і крем для гоління «Фролена», виробництва НДР, вартістю 40 копійок (грам крему на все гоління), який він викинув на город, мотивуючи: «То хімія, я використовую господарське мило». Батько дуже розсердився, побачивши пляшку сухого грузинського вина міцністю 9-12 градусів.
– Я тобі що писав, а ти казна-що привіз.
– Тату, не було того, що ви просили. Знаєте, дефіцит тепер і на спиртні напої. Он по горілку ви з сумкою ходите рано-вранці і тільки в п’ятницю у Спаське (село за 3 км від Купчич, теж біля Десни), бо у нашому магазині її не продають. Для нас, начебто, сповна діє горбачівський «сухий закон», – аргументую батьку.
– Гаразд, наливай малєнковський (з поясом, у такому стакані було 250 г, – Авт.)
Батько залпом випив, скривився, ніби кисле яблуко з’їв, і замовк.
– Тату, що сталося?– ніби не знаю, питаю.
Батько повеселів і сказав таке, що краще не скажеш:
– Набрехав, але брехня хороша.
У пляшці з-під сухого вина була 60-градусна домашня самогонка зеленого кольору, настояна на травах. А батько повірив, що то було грузинське вино, стакан якого на розлив коштував 20 копійок.
У Носівці слабоспиртовий напій продавали у ларьку. Якраз на Покрову перший секретар райкому партії Андрій Губар та прокурор району Володимир Наказний після роботи, прогулюючись центром міста, що було в традиціях Андрія Петровича, у супроводі когось із начальників. І за побачені непорядки попадало «на горіхи» міському голові. Того жовтневого вечора вони стали свідками, як біля винної точки сиділи і лежали ті, хто полюбляє кисленьке й дешевенька. Керманич району миттєво зобов’язав керівника правоохоронних органів негайно вжити заходів. Володимир Григорович, немов учень, долаючи стометрівку, побіг через центральну вулицю у райспоживспілку і зателефонував начальнику райвідділу внутрішніх справ Віктору Бородавку. Приїхавши, як по тривозі, мотоциклом дільничний інспектор Іван Расюк відреагував так: одного – по вуху, другому – штраф, третього – в коляску, решту – як вітром здуло.
– Оце блискавична робота міліції! – вигукнув задоволений глава району.
«Доки ви Андрія шукали, мені вже наливали»
Працюючи завідувачем сільгоспвідділом носівської райгазети «Прапор комунізму», на Покрову з фотокореспондентом Віталієм Кошелем приїхали у колгосп «Червоний партизан», що був у спаленому німцями селі Козари, аби взяти інтерв’ю у кращого водія Андрія Михайленка до Дня автомобіліста, який і тепер відзначається у останню неділю жовтня. А тут – храмове свято. Зайшли до керівника господарства Бориса Харченка, який головував 40 років.
–У нас сьогодні вихідний, бо закінчили осінньо-польові роботи. Тож хай люди відпочинуть, – мовить Борис Іванович.
Поїхали до Михайленка, але його не було вдома. Сусіди повідомили, що храмує в тещі, котра жила через город. Заходимо в хату, а там – гучне застілля. Чоловік із великої сулії наливав чарку самогону, обходячи однією усіх гостей. Перші, що за столом, вип’ють і закусять, а останні, доки черга дійде, то й зголодніють. Побачивши непроханих гостей, люди злякалися. Адже подумали, що перевдягнуті міліціонери, бо тоді за самогонку у тюрму саджали (тепер – «копійки» штрафу.) Проте Андрій їх заспокоїв, бо нас знав. Запросив до себе, сказавши:
–У мене така ж випивка і закуска.
Коли ми вийшли з двору, водій мотоцикла з коляскою Іван Шиша поділився своєю радістю:
– Поки ви були у хаті, а я в сусідній – вже і нахрамувався, випивши 250 грамів.
Андрій одягнув святковий піджак з численними нагородами. Віталій Іванович зробив якісний знімок, а я взяв інтерв’ю, написавши нарис «Андрієві дороги». Михайленко запросив нас до багатого столу. Іван Павлович іще «добавив» з нами. І хоча вечір був прохолодний, ми, додому їхавши, холоду не відчували. І швидко вивітрився хміль.
* * *
Особливої значимості Покрові надають жителі Західної України. Я в цьому пересвідчився ще в радянські часи, лікуючись у санаторії «Карпати», що у Трускавці. Зранку господарі і гості йдуть до церкви. Не працює ринок, окрім того, і в неділю. У день релігійного свята іще на зорі незалежності України проводилися заходи, присвячені козацтву та Українській повстанській армії, що тепер набули загальнодержавного масштабу.
Старі люди помічали: тепла погода буває до Покрови. Але, кажуть, того дня до обіду – осінь, а після – зима. Саме так було 1957 року, коли випав сніг і вже не розтанув. 8 жовтня 1976 року у міському економічно міцному колгоспі імені Кірова, котре очолював Герой Соціалістичної Праці Михайло Федорович Ткач, працівники редакції районки в теплому одязі і шапках на суботнику ломами і сокирами вивертали брили замерзлого ґрунту і цукрові буряки, які скував мороз. А на Покрову різко потепліло. І 7 листопада ми, взявши участь у демонстрації, у костюмах йшли у святкових колонах.
Тож Пресвята Покрово, покрий нас теплом, благодаттю Божою, миром і спокоєм на віки вічні.
МИКОЛА КОХАН, Сосниччина – Носівщина