Навіть у 1980-х роках археологи писали про те, що побут селян у 12-13 століттях сильно відрізнявся від побуту містян. До прикладу, нібито міські жінки прикрашали себе кольоровими скляними браслетами, а селянки – намистом. Згодом археологи дізналися, що це не так. Відомий чернігівський археолог і краєзнавець Ігор Ігнатенко каже, що свого часу йому доводилося розкопувати курган із тілопокладанням. Найбільший досвід у цьому він отримав, будучи студентом третього курсу історичного факультету, на розкопках біля села Автуничі Городнянського району. За словами дослідника, це була експедиція в рамках амбітного проекту дослідження давньоруського села.

«Гарний проект, але організатори не дуже вдало обрали об’єкт для дослідження. Замість того, щоб розкопати «типове» село, вони наштовхнулися на потужний ремісничий центр, який жив з виготовлення керамічного посуду, – пригадує археолог, який тоді ще був студентом. – У 1988 році мені довелося копати саме кургани, які були зосереджені у трьох могильниках за околицями селища (місця, де раніше знаходилося село). Оскільки тодішній керівник «курганного» загону експедиції сприймав розкопки як суцільне свято, то через деякий час, окрім креслення, мені довелося займатися ще й пошуком курганів у заростях чагарників та керувати самими розкопками».

Початок розкопок

За словами Ігоря Ігнатенка, дослідження приносили не тільки нову інформацію, але й лишили пам'ять про різні кумедні ситуації. Так, пригадує археолог, під час розкопок одного з курганів 1-ї курганної групи, при розбиранні поховальної ями, студенти-практиканти наштовхнулися не на рештки черепа (зазвичай його мають знаходити першим), а на дві великі кістки, що стирчали вертикально, суглобами нагору. Копачі представляли різноманітні версії для пояснення знайденого. Найоригінальнішою була така – в могилі похований верблюд у стоячому положенні (між іншим, салтівці-хозари інколи ховали коней у вузьких поховальних ямах стоячи). Врешті виявилося, що у кургані була похована людина, що лежала на спині з підігнутими ногами.

Поховання в кургані біля Автуничів

«Як потім описував це поховання у чернетці звіту один археолог – «труп лежал в сидячем положении». Чомусь у чистовому звіті про розкопки це поховання не фігурує, можливо його «перенесли» на інший рік, – припускає дослідник. – Інше цікаве поховання було зроблене не в ямі, а вище денної поверхні на спеціальній підсипці. Тут були вкладені «валетиком» кістки двох жінок і чоловіка. Поховальний інвентар небіжчиків був не надто багатим: білонові скроневі кільця, пара плетених браслетів з бронзового дроту, монетоподібна привіска та зелені скляні намистини (все останнє в одній могилі)».

Ігор Ігнатенко пригадує, що в жіночих похованнях доволі часто траплялися намистини «малинки» – з великої срібної псевдозерні (або зерні), які були вкриті окислами малинового кольору, так що й справді були схожі на ягоди.

«В одному випадку такі намистинки були, певно, вплетені в косу, оскільки оксид металу законсервував рештки волосся. Крім того, в жінок у районі пояса часто знаходили ножики. І нарешті, на піщаному ґрунті були помітні сліди вогню: вуглинки, перепалений пісок, який потім від попадання води склеювався у «цементні» конкреції», – резюмує археолог.

Таким чином, «очищувальний» вогонь грав певну роль і в поховальному обряді 11 та можливо навіть початку 12 століть. І це попри той факт, що Русь вже пізнала масове християнство.

Віталій НАЗАРЕНКО

Фото з архіву Ігоря Ігнатенка