У центрі села, біля магазину, хазяїн встановив альтанку. Здається, що вона ніколи не буває порожньою. І людей тих уже – жменька лишилася, а тут – як медом помазано!

На хуторі проговорили, що на Проводи привезуть хоронити Наталку з Німеччини. Точніше, й не Наталку, а ящичок із попелом…

Після похорону рідної тітки Надія із важким серцевим приступом потрапила до лікарні. Видужувала довго і терпляче. Майже ні з ким у лікарні не розмовляла. Днями дивилася у вікно, за яким вирувало життя. Засинала тільки після заспокійливого. Дуже не хотіла, щоб хтось її утішав. Вона і сама знає, що життя земне не безкінечне, і що всі колись прощаються навіки з найріднішими. Так було, як хоронила батьків. Важко, та відпустила… А ось тітоньку Пашуню серденьку несила відпустити. Не мало воно голосу – не підказало, не має сліз – не плаче, пече і болить… І лікується важко.

Вірочка Климчукова була таки невезучою. Не тільки вона сама так вважала, а й люди, які знали її змалечку. Невеличка на зріст, сутула, ніби аж горбата – такою і замолоду була.

Мало хто у селі вже й пам’ятав, як її звати. Стара – і все! І в сорок була вже старою. А як стала і справді вже старою, то мало хто в селі і пам’ятав, чому таке прізвисько до неї прилипло. Ну… Стара та й Стара. Її ровесників у селі вже й не лишилося. 90 розміняла, нікого не обтяжуючи, а тоді лягла та й заснула.

Вона ніколи не думала, що таки погодиться їхати до сина у столичну квартиру. Сподівається, що не назовсім поїхала. Бо так хочеться у рідні стіни… І щоб поховали із рідної хати хочеться.

Від міста, де встав із потягу, і аж до свого села Василь доїхав на таксі. Всю дорогу мовчав, як не намагався таксист його розговорити. Дуже хотілося запалити цигарку і вдихати, вдихати дим від неї…

Тітку Марфушу у селі називали вегетаріянкою, хоч мало хто із сільських знав значення того слова, як і сама Марфа.

На Толька і Гриню у селі ніхто інакше не казав, як «братики». Були вони схожі, як дві краплі води, бо близнюки. Ще в садочку прилипло до них оце сільське прізвисько «братики», та і на все життя…

Це фото довго було занадто дорогим Любочці. Років за п’ять до повномасштабної війни навіть замовила із нього малюнок на полотні. А коли, за місяць до 24 лютого, похоронили тата, то і взагалі стало ніби іконою.