Хто з українців не знає той смак – картопельки не із супермаркетів, а із власного городу! Оцей сорт кращий у салат, ось цей – на мундерку, цей – чудово запікати, цей – у страву, а із того – пюре, чи як у нас кажуть – товченка, топтанка вийде просто смакота! Картоплю називають другим хлібом, бо без її використання в їжу у більшості людей і дня не минає. Звичайно, у містян тепер надто широкий вибір різних продуктів у різного роду маркетах. Та картопля – є картопля! І її нічим не заміниш!

Із залу суду він швиденько викотив на своїй колясці у фойє, якби не проґавити і хоч у дверях зупинити її. Людмила вийшла із судової зали останньою. Вона знала, що батько обов’язково чекатиме її, та зупинитися і сказати йому щось хороше не мала сили. Напрошувалися лише образливі, різкі слова. Та вона знаходила у собі терпіння пройти повз нього мовчки.

Коли настає період сушки кукурудзи на елеваторі ТОВ «ТАС Агро Північ», який розміщений в самісінькому центрі селища, жителі Талалаївки страждають від того, що лушпиння від кукурудзи розлітається на кілометри навкруги. Особливо потерпають жителі прилеглих до елеватора вулиць. Відходи виробництва потрапляють у колодязі, від чого вода стає непридатною до вживання, залітають у найменші шпаринки будинків. Не досліджено, як ці викиди виробництва впливають на здоров’я людей – однозначно не сприяють його покращенню. Ця проблема існує з 2011 року! Вона ніби трішки призабувається до початку кожного нового сезону сушіння кукурудзи.

У центрі села, біля магазину, хазяїн встановив альтанку. Здається, що вона ніколи не буває порожньою. І людей тих уже – жменька лишилася, а тут – як медом помазано!

57-літнього Віктора Соляника із Талалаївки багато хто знає у селищі та і в навколишніх селах.

Як і заповідав їй син, весною Антоніна Петрівна насіяла навколо його могили чорнобривців. Вони квітнуть з початку літа… Тут вічна тиша і вічний спокій. І в те, що він, її син Олег, вже рік у тому спокої, ніяк не віриться.

Що не кажіть, а ми вже трохи призабули, що таке храм у селі. Майже відійшло у вічність це сільське свято, яке за часів різного державного устрою в Україні відзначали по-різному.

Саме таким, без найменшого сумніву, є Володимир Семінько, родом із Липового Талалаївської громади, що на Прилуччині. Цього світлоокого, доброго і водночас дуже сильного молодого чоловіка пам’ятаю ще хлопчиком. Люди, незалежно від віку, мені запам’ятовуються поглядом. А очі людські – це єдиний орган, який залишається незмінним від народження і на все життя. У Володі вони волошково-ніжні – очі чоловіка, який майже все своє доросле життя на війні. Він вибрав цей шлях давно і не збирається із нього зійти аж до тих пір, доки й духу останнього загарбника не залишиться на рідній землі.

На хуторі проговорили, що на Проводи привезуть хоронити Наталку з Німеччини. Точніше, й не Наталку, а ящичок із попелом…

Цього тижня поталанило ще одній шанувальниці «Чернігівщини» Надії Комлик із Талалаївки. Надія Василівна просто обожнює читати періодику. Як говорить, кожен випуск «Чернігівщини» чекає із нетерпінням: «Взявши газету до рук, відразу читаю короткі інформації і «вивчаю оком», що читатиму далі. Люблю розповіді про людей та їх долі. Завжди читаю про військових. Зберігаю газети ще і тому, що там багато порад господарю. А ми ж люди сільські! Читання для мене – задоволення для душі!». Вона передплатила «Чернігівщину» на наступне півріччя і ось має виграш – 10 кілограмів цукру! Приємний сюрприз жінці, яка сама просто обожнює робити приємності іншим!

Цю милу, привітну жінку багато хто знає в окрузі. Можливо, не пам’ятає її ім’я, та добре пам’ятає, як смачно вона готує. Комусь запам’яталися її біляші у їдальні, комусь плов, комусь капусняк. Кілька років тому одна колишня вчителька Сильченківської школи (школа теж колишня) пригадала у розмові, що так, як Василівна, більше ніхто не вмів дітям у їдальні догодить. У 80-90-х різноманіття продуктів для приготування шкільних обідів у сільській школі було, м’яко кажучи, «не дуже». А у неї завжди виходило із того, що є, приготувати дуже смачно. Отож і досі згадують шкільні обіди, які вона готувала.

Сорок п’ять років тому Надійка, закінчивши Понірську школу, поїхала на навчання до Чернігівського професійного училища, де готували кулінарів та кондитерів. Вирішили податися туди із найкращою подругою Тамарою Кривенко, бо вже чули про те, що із цього училища виходять хороші спеціалісти, які всюди затребувані. Мами обох попереджали дівчат, що непросто буде, бо жінкам і дома треба постійно готувати, а тут ще і на роботі весь день. Та обидві дівчата зробили так, як вирішили. Тамара (на жаль, її вже немає серед живих) аж до закриття кондитерського цеху в селищі там працювала. А Надія лише два роки як не працює. Здоров’я, на жаль, підводить. Саме кухарська справа стала справою всього її життя. Працювала в їдальні у Талалаївці, а вийшла заміж, то переїхала у Сильченкове і куховарила там у їдальні господарства, шкільній їдальні. Чи задумався хто, наскільки важка робота кухаря? А от вона – ні! Жила, працювала і життю раділа!

Зовсім юною вийшла заміж і, як кажуть, «пішла в невістки». Не кожному дається така мудрість – жити разом дорослим дітям із батьками. Як розповідає Надія Василівна із свого досвіду, є і переваги, і мінуси. Але треба мати мудрість, витримку. Родиною жити і складніше, і простіше – батьки завжди дітей приглянуть, але до них треба прислухатися і т. ін. Ще бувши невісткою, стала вона і свекрухою. Отож в одному домі, який понад десять років тому купили в Талалаївці, вживалося три покоління. Тепер, після смерті свекрухи, вона тут найстарша жінка.

У Талалаївці пам’ятають Надію Василівну Комлик незмінним кухарем у кафе «Губернатор», потім у «Шкварочках». Від самого відкриття працювала, і, якби здоров’я не підводило, працювала б іще, бо дуже любить свою справу. І це ще один доказ того, що все, що робиться з любов’ю, виходить на славу! Скількох молодих навчила вона і готувати, і подавати!

«Ми ж, сільські жінки, маємо тепер такі чудові умови – тільки готуй! Як згадаю, як мама у селі все у печі готувала. Як тільки встигала! Було, приїдеш, а у хаті пахне борщем із печі… Наші мами були справжні майстрині!» – говорить Надія Василівна.

А ще удвох із чоловіком вони люблять подорожувати власним авто рідною Чернігівщиною. Навіть тепер, під час війни, іноді знаходять таку можливість. Бо життя продовжується! І дається воно людині лише раз!

Олександра ГОСТРА