3. Поцуплений час

Одного разу Сергійко, як завжди, солодко заснув у ліжку. І невдовзі побачив знайомий, чарівний силует.

– Привіт, дорогий правнучку! Сто років тебе не бачила, тож страшенно скучила… – озвалася дуже старенька бабуся Марія.

– Привіт, бабусенько, – зрадів хлопчик. – Оце сюрприз. Як там у раю? Також вихідний, як і у нас?

– У раю немає вихідних, – посміхнулася прабабуся. – Та я й не звикла вилежуватися і бити байдики. Живу, аж крила болять. Це у нас приказка така. Тому не марную часу – труджуся, мов пчілка. Самовдосконалююся! Зараз вивчаю французьку мову. Завжди про це мріяла. Таке враження, що колись, в одному зі своїх давніх, минулих життів, мешкала у середньовічній Франції, в чудовому лицарському замку.

Р. і О. Маджуги з Кракатунчиком

– Справді? Ти – молодець! Я тобою пишаюся. А про нас ти все знаєш – життя в Україні після війни з кацапами налагодилося. Зруйновану рашистами школу, в якій ми з Тетянкою навчаємося, відбудували. До речі, ти часом не літала в королівство Мальви? Як вони поживають?.. Так хочеться побачити першого міністра Максима, дракона Вадима, привітних і мужніх мешканців, з якими ми стільки всього пережили!

– Що ж, тоді збирайся в дорогу, правнучку, королівство знову потребує твоєї допомоги, – стурбовано промовила дуже старенька бабуся Марія.

– Що там сталося, бабусенько? – Сергійко запитав так схвильовано, що мало не прокинувся…

– Новини – тривожні. В королівстві раптом почали зникати дітлахи, – зітхнула бабуся Марія.

– Як це?! – вражено скуйовдив чуприну хлопчик.  

– Ніхто поки що нічого не знає. Зранку дитина спокійно чимчикує до школи. А потім несподівано зникає, не повертається додому, буквально ніби розчиняється в повітрі.

– І стільки дітей уже так зникло?

– Аж двадцять сім… Можеш собі уявити?!

– Чесно кажучи, ні, – спохмурнів Сергійко. – Це – хлопчики і дівчатка?

– Так.

– Якого віку?

– Від п’яти до дванадцяти років.

– Неймовірно! Як таке взагалі могло статися?!

– На жаль, не знаю, – печально знизала плечима дуже старенька бабуся. – Батьки цих дітлахів розповідають, що вони не були надто стривоженими. Поводилися, як завжди.

– І ніхто нічого не бачив?

– Жодного свідка, – похитала головою бабуся Марія.

– А що кажуть у королівській поліції?

– Вони проводять розслідування, стараються, однак зачепитися поки ні за що…

– Скільки вже минуло часу, як зникла перша дитина?

– Місяць. І жодної звістки!

– Ти вважаєш, що дітей викрали?

– Безперечно, – зітхнула прабабуся.

– Але навіщо?!

– Це тобі й доведеться з’ясувати, мій любий Сергійку. Я думаю, що всі ці дітлахи – живі, проте знаходяться у великій небезпеці.

– До речі, а коли зникло останнє дитя?

– Вчора…

– Отже, все це продовжується, і багатьом дітям королівства загрожує страшна небезпека!

– Так, Сергійку. Тому тобі треба поквапитися…

– Дякую, бабусенько, я не баритимуся.

– А ти ж неодмінно розкажеш про все це Тетяночці, мама Тані й татові Сергію Вікторовичу?

– Розповім. Тетянка – королева. Знаєш, яка вона розумна?!

– Знаю, – посміхнулася прабабуся.  

– Та й матуся з татусем – справжні, досвідчені бійці, у яких ще є порох у порохівницях… Тим більше, вони нас із Тетяночкою самих не відпустять. Вважають, що ми – ще замалі для таких неймовірних, дивовижних, чарівних   пригод і подвигів. Хоча хто реально створив королівство Мальви? Хто його король?!

– Ти, правнучку, – посміхнулася дуже старенька бабуся.

– Так отож, – розправив плечі Сергійко. – Сьогодні вранці я поговорю з батьками, а потім зайду до школи за Тетянкою, та й полетимо на лялечці, а то ця чарівна річ уже й пилом припадає без діла.

– Але, прошу, будьте обережні, адже маєте дуже хитрого і підступного, загадкового ворога, який діє надто непомітно та віроломно, зненацька. Може, він улесливо прикидається другом, а насправді плете свої лихі тенета. Маєте розібратися й розгледіти його душу, – порадила бабуся Марія. – Добре, аби нині знайшовся наш чесний і благородний Кракатунчик, бо в такій таємничій справі нам дуже б знадобилася його допомога!

– Авжеж, сподіватимемося, напрочуд безстрашний друзяка – кленовий бог – прилетить і зробить свої неперевершені гопки цьому злому бурбуруну. Взагалі, як можна викрадати дітей? По-моєму, це – найгірший злочин у світі!  Не хвилюйся, бабусенько, все буде добре.

– Я вірю у тебе, дорогий правнучку, а також – у Тетяночку, мама Таню й тата Сергію Вікторовичу. Разом – ви просто непереможні, – посміхнулася прабабуся. – Хорошого дня, мій юний друже!

– Навзаєм, бабусенько. Не нудьгуй там, у раю. Побачимося, не мине й сто років…

* * *

Сергійко тільки-но прокинувся, а мама Таня вже знаходилася поруч і допитливо та занепокоєно дивилася на улюбленого сина:

– Сонечко, щось трапилося? До тебе приходила бабуся Марія? Просто ти розмовляв уві сні й був дуже схвильований.

– Так, дуже старенька бабуся принесла тривожні новини – у королівстві Мальви зникають діти!

І Сергійко розповів матусі про почуте від дуже старенької бабусі.

– Отже, потрібно летіти, – рішуче промовила мама Таня, поглянувши на лялечку. – Я зараз скажу нашому татусеві, а ти йди за Тетяночкою…

Сергійко подумав, що у нього – справді, найкраща мама у світі. У неї навіть не виявилося жодних запитань. Бо, якщо в їхньому королівстві сталося лихо, треба поспішати на допомогу!

Таня також не стала гаяти часу – дівчинка навіть не йшла, а бігла, увесь час розпитуючи про нову, загадкову небезпеку, яка нависла над королівством Мальви… І хлопчик подумки щиро подякував своїй бойовій подрузі, котра зовсім не схожа на інших дівчаток. Власне, Тетяночка – справжня королева, яка не раз ризикувала своїм життям. Все-таки дорослим бути нелегко, навіть у такій дивовижній, начебто вигаданій країні!

Таким чином, мандрівники швидко приготувалися до польоту і вже за мить побачили прекрасні мальви, які росли з обох боків від ошатної доріжки, що вела до розкішного палацу, і дуже привітно зустрічали королівську сім’ю. Сергійко з Тетянкою одразу ж подорослішали. А вся їх відважна четвірка вже сиділа на баских білих конях у чудовому королівському одязі.

Першим міністр Максим та дракон Вадим зустрічали прибулих на чолі яскравої юрби вельмож. І невдовзі вже Сергійко, Тетяночка, мама Таня й тато Сергій Вікторович поважно сиділи в королівських хоромах і спілкувалися з друзями.

Максим підтвердив розповідь бабусі Марії про несподіване та страшне лихо:

– Ми вирішили не тримати в таємниці зникнення дітей та повідомили про це народу. Сподівалися, що зловмисник, котрий таке накоїв, злякається та викаже себе. До того ж, оголошено винагороду за будь-яку інформацію про цих дітлахів. Втім, досі не чути нічого нового… А викрадач поводиться надто обережно. Власне, він просто мовчить, неначе води в рота набрав, не вимагає ніякого викупу, не оприлюднює ультимативно якихось інших своїх умов. Тож просто не зрозуміло: навіщо йому всі ці поцуплені діти?! – зітхнув перший міністр.

– Можливо, наразі діє не одна людина, а ціла банда злочинців? Тобто є якийсь триклятий, могутній пройдисвіт, ватажок, на котрого «працює» купа усіляких, як ви кажете, бурбуруну, – замислився дракон Вадим, який цього разу був в образі вродливого лицаря. – Тому вони поки такі невловимі. Адже до кожної оселі не завітаєш і стражника не приставиш…

– Що ж, тоді доведеться ретельно обстежувати всі закутки, – вирішив король. – Іншого виходу немає. Отже, кожен із нас очолить пошукову групу, яка складатиметься з дуже надійних, досвідчених людей і драконів. Мусимо реагувати на все незвичайне, підозріле…

І незабаром уже пошукові загони невтомно нишпорили по всій країні, перевіряючи навіть зовсім безлюдні та малодоступні місця. Адже викрадених дітей потрібно було десь сховати. Нікому не хотілося навіть припустити, що ці дітлахи загинули. Всі вірили в справжнє диво, в неодмінне їхнє спасіння!

Пошуки продовжувалися безперервно, вдень та вночі. Але ситуація не покращувалася. Більше того, невдовзі зникла ще одна дівчинка, яка просто вийшла з дому і не повернулася. Тому Сергійко своїм королівським указом взагалі заборонив дітям до повнолітнього віку гуляти наодинці, без батьків. На порушників чекали великі штрафи та інші суворі покарання.

У короля від постійного недосипання та втоми паморочилося в голові, злипалися очі й боліли натруджені ноги. Однак Сергійко розумів, що має в усьому бути належним прикладом для своїх підлеглих. Не можна опускати руки, розчаровуватися, здаватися. Потрібно діяти, причому ще рішучіше та наполегливіше.

* * *

Якось він сторожко куняв на ходу, похитуючись у сідлі свого вірного баского коня. І відчув, як хтось обережно куйовдить його чуприну. Широко розплющив очі і побачив… маленького Сергійка, який кумедно заплескав у долоньки.

– Привіт, друзяко! – невимовно зрадів хлопчик і вперше за всі ці дні, проведені в королівстві Мальви, полегшено розсміявся. – Нарешті ми з тобою зустрілися, дорогий Кракатунчику. Боже, як мені тебе не вистачало! Ти знаєш, пропали діти, й ми ніяк не можемо їх знайти. Якийсь дуже підлий бурбуруну коїть велику біду. Тому його треба чимшвидше зупинити. 

– Привіт, Сергійку! Я вже мрію, як Тетяночка полюлькає мене на своїй прекрасній, ніжній долоні.

– Неодмінно, вона буде на сьомому небі від щастя! – запевнив друг.

– Проте, звісно, в першу чергу, нам потрібно знайти тих поцуплених дітлахів і покарати триклятого бурбуруну, провалився б він крізь землю!

– Авжеж, – погодився Сергійко. – Або ми відправимо його до пекла.

– Я одразу відчув, що сталося щось жахливе! У мене заболіла душа, і я зрозумів, що повинен хутко летіти до вас із Тетянкою, в королівство Мальви. У цьому світі ще стільки проблем, що не можна навіть трохи розслабитися і перевести подих. Тільки пережили війну, аж тут – нова загадкова, небезпечна загроза, – закопилив губку кленовий бог. – Але з дітлахами все буде добре. Дзуськи тому нехорошому. Отримає по заслугах!

– Якби ж ми тільки знали, де шукати оцього навіженого, – спохмурнів король.

– Знаєш, по-моєму, тобі треба зараз зустрітися з однією незвичайною людиною… – загадково промовив Кракатунчик.

– З якою людиною? Ти щось знаєш?! – з надією запитав король.

– Про викрадача дітей? Ні… Але з цією людиною, думаю, все ж варто поговорити.

– Та хто вона? Де мешкає? Як ти про неї дізнався, друзяко?!

– Все вийшло чесно і благородно – я випадково звернув увагу на одну пані… Зовні вона виглядає цілком благопристойно. Молода та приваблива, проте занадто тиха та скромна. Я б навіть сказав, зовсім непомітна, несуєтна, негаласлива. Тобто вона прагне не привертати до себе жодної уваги.

– То й що?Може, дівчина дійсно сором’язлива. Або невпевнена в собі.

– Ні. Вона – відьма.

– Хто?! – ошелешено звів брови Сергійко.

– Відьма. Я простежив за нею…  

– Неймовірно! Але як ти здогнався?

– Вона свою душу глибоко приховувала, тож я, як не старався, ніяк не міг її роздивитися. А потім вона раптом побачила таку малесеньку жіночку, мов дві краплини, схожу на неї. І цього виявилося достатньо, щоб зазирнути в її душу, котра раптом з’явилася на обличчі, й дещо побачити. А потім ми з нею трохи поговорили. Вона була настільки вражена побаченим, що не стала відпиратися. Тож ми поспілкувалися доволі відверто.

– І що ти дізнався? Чесно кажучи, тільки відьми нам тут, у королівстві, не вистачало! – розгублено промовив Сергійко.

– Але ж відьми бувають різні… Тобто, звісно, не існує суто чорних чи білих відьом. Кожна з них може коїти зло чи робити щось хороше. Залежить від характеру цієї людини. По-моєму, наша відьма – ще не зіпсована…

– А вона – вже наша? – іронічно посміхнувся король.

– Якщо ця панночка ще не скоїла нічого поганого, її варто покликати на бік добра, – впевнено відповів Кракатунчик.

– Проте, наскільки я знаю, кожна відьма – доволі небезпечна! Вона вміє ворожити і може наслати на людину якусь «порчу». Звідки я знаю, що у неї на думці?

– По-моєму, ця відьма – не безнадійна. Вона, звісно, має свій чарівний, магічний Дар, може серйозно нашкодити людині, але, за бажання, здатна й суттєво допомогти, навіть врятувати! До того ж, не забувай про відьомські передбачення… Адже кожна справжня відьма здатна заглядати у майбутнє, і знаходити зниклих людей – по їхніх фотографіях та діагностувати хвороби, торкаючись долонями тіла недужого. І ще багато чого вона вміє, ось лише не літає на мітлі, це – вже перебільшення.

– Звідки мені знати, що вона – справжня? По телевізору та Інтернету он скільки усіляких шарлатанів виступає – «ясновидців», «гадалок», «магів» та «відьом»! – гмикнув Сергійко.

– Ні, то – все звичайнісінькі аферисти. Бо справжні відьми не продають свій Дар за гроші. Вони бережуть свої знання та вміння і використовують виключно за власним бажанням та потребою душі, – промовив кленовий бог. – А оскільки вони не прагнуть грошей і слави, то ведуть непримітний, тихий спосіб життя. Бо їм популярність може лише зашкодити. Тому відьми живуть зазвичай десь у глибинці, самотньо… Та маскуються навіть краще за агентів усіляких спецслужб!

– А вони спілкуються між собою?

– За потреби, так. Влаштовують такі собі шабаші – зустрічаються десь у лісі, на поляні, подалі від людей, і виконують власні таємні обряди.  

– Цікаво, і скільки ж відьом мешкають у моєму королівстві Мальви? 

– Дванадцять. Кожна проживає на своїй території. «Наша» відьмочка – наймолодша. Але в їхній ієрархії – найпотужніша. Вона – їхній лідер. І ця пані згодна з тобою зустрітися!

– Добре, чого не зробиш заради порятунку, – кивнув король. – Я так розумію, що можу показати їй фотографії зниклих дітей?

– Можеш, хоча вона попередньо нічого не обіцяє…

– Не впевнений, що їй можна довіряти, та й, чесно кажучи, побоююся її чарів. Однак, друзяко, будь ласка, покажи дорогу до цієї дивовижної особи, тільки на хвильку завітаємо до палацу – візьмемо у Максима всі фотографії малечі. До речі, як її звати?

– Яна. Вирушимо до неї вдвох, без якихось твоїх вельмож. Та й дракон може її налякати. Взагалі, запам’ятай: одне необережне слово, і у нас нічого не вийде. Мусимо бути напрочуд привітними, доброзичливими, шляхетними.

– Але ж я не вмію лицемірити. І відьом із дитинства не люблю!

– Даруй, проте ти – в полоні стереотипів. Адже це – не якась баба Яга, що мешкає в хатинці на курячих ніжках. Втім, прилетиш – побачиш…

* * *

Відьма Яна мешкала в ошатному, гарненькому будиночку на околиці села. Далі починався густий ліс. Сергійка зустрів великий та грізний собака. Втім, він не гавкав на гостя, тільки сторожко спостерігав за ним.

– Кракатунчику, цей пес схожий на вовка, – озвався хлопчик до свого друга.

– По-моєму, це і є вовк… – відповів кленовий бог. – Однак ти не бійся: якщо він захоче тебе вкусити, я буду напоготові – одразу ж перетворюся на маленького вовчика та зроблю гопки цьому великому вовчиську!

Сергійку аж подих перехопило, проте вовк спокійно пропустив його до будинку і залишився сторожувати біля дверей…

Яна виявилася не страшною, а навпаки дуже симпатичною дівчиною – зеленоокою, з гарненькими ямочками на щічках та розкішним і хвилястим русявим волоссям, котре чудово спадало на плечі. Побачивши Сергійка, вона чемно та чарівно посміхнулася:

–  Добридень, Ваша величносте! Вмощуйтеся зручніше, поспілкуємося.

Король обережно, скраєчку, присів на диван. Йому все ж було ніяково.

Відьма пирснула зі сміху:

– Даруйте, – сором’язливо прикрила рота долонею.

Пальці у неї були довгими та вишуканими, як у музикантки. Нігті гарні, пофарбовані в яскравий червоний колір.  

«Але ж вона – все одно відьма! Боже, що я тут роблю?» – занепокоєно подумав Сергійко.

– Друзяко, заспокойся, не нервуй. Все буде чесно і благородно! Покажи їй фотографії дітлахів, – підтримав хлопчика Кракатунчик.

– Я подивлюся фото, але потім ви забудете про моє існування. Гаразд? – знову ця чарівна, неймовірна посмішка.

– Чому? – здивувався Сергійко.

– Я – надто скромна,– грайливо повела красивою шиєю. – А хочете, вам поворожу?

– Гм… – розгубився король.

– Мовчання – ознака згоди?

– Чесно кажучи, я не вірю ворожкам, – щиро відповів Сергійко.

В очах господині промайнули веселі вогники:

– Ви – нетутешній. Прибулець, який створив цей світ. Виглядаєте, як дорослий, але насправді – хлопчик. З вами сюди прилетіли батьки та ваша чудова однокласниця, з якою ви дружите. Вона – також водночас дівчинка та королева. Що ви тепер скажете, Ваша величносте?

– Я мушу якось це прокоментувати? – зашарівся король.

– Ні… – чарівно посміхнулася Яна. – Добре, мені немає діла до ваших державних секретів. Я відчуваю, що ви – хороша та хоробра людина, котра любить захоплюючі приходи.

«От, бачиш, друзяко, вона вже роздивилася твою душу!» – захлопав у долоньки Кракатунчик.

– А ви – хороша людина? – щиросердно поцікавився Сергійко.

– Не мені судити, – сором’язливо знизала своїми плечима. – Принаймні стараюся не коїти зла.

– Але ви приручили справжнього вовка…    

– То це – злочин? – блиснула зеленооко. – Мисливці вбили вовчицю, залишилися маленькі вовченята. Я взяла собі одне, інших віддала подругам. Відтоді Любомир, так я його назвала, мешкає тут. Охороняє обійстя. Він – чудовий та надійний друг. Взагалі, я вмію розмовляти зі звірами, птахами, рибами, плазунами, деревами, квітами… Коли відчуваєш душу живої істоти, все просто. Ми розуміємо одне одного.

– Ви гарно говорите. Незвично, проте цікаво, – посміхнувся Сергійко. – Добре, будь ласка, поворожіть мені, якщо, звісно, не передумали.

– Дайте свою долоню, – погодилася Яна. – Так, я можу бути спокійна за наше королівство. Що б не трапилося, ви з друзями завжди приходитимете нам на допомогу!

– А що станеться зі мною?

– У своєму світі ви подорослішаєте. Закінчите університет. Одружитеся на Тетянці. Працюватимете в газетах і на радіо (редактором та журналістом), директором видавництва… Писатимете вірші, казки, детективи, фантастику, любовні історії, пісні. Власне, бувальщини, які трапилися з вами чи вашими друзями. Матимете багато своїх книг, перекладених різними мовами. А ваші пісні виконуватимуть популярні співаки. І ви завжди будете королем нашого королівства Мальви, якого любитимуть та шануватимуть у народі.

– Ви знаєте, коли я помру?

– Так, але не скажу… Навіщо це вам? Ви проживете достатньо, щоб усі ваші дитячі мрії збулися. Власне, це – головне, коли людина здійснює свої найзаповітніші бажання. Та, подорослішавши, не бійтеся смерті. Просто не думайте про це. Колись, звісно, вона настане. Але тоді вас уже не буде. Тобто у вас зовсім нічого не болітиме. Ви не страждатимете.

– Я буду, як дуже старенька бабуся Марія?

– Авжеж, – заспокоїла очима Яна. – Втім, у вас ще сто років попереду – насолоджуйтеся життям.

– Дякую, Яно! – посміхнувся Сергійко. – Чесно, мені такий прогноз подобається. Я люблю читати книжки. Тому залюбки став би письменником і журналістом. А у цьому чарівному світі із задоволенням побуду ще королем, якщо, звісно, мешканці нашого королівства Мальви, цього хотітимуть.

– От ми й порозумілися, Ваша величносте! – задоволено підморгнула гостеві відьма. – А тепер покажіть фотографії зниклих дітей…

Сергійко дбайливо дістав усі ці знімки, отримані від Максима, передані першому міністру згорьованими батьками дітлахів. Яна розклала їх на столі. Потім вона налила пів склянки води, взяла одну світлину й поглянула на неї крізь воду. Причому дивилася відьма через збільшувальне скло. Розглядала уважно хвилин п’ять. Наразі полегшено відклала фотографію:

– Можу точно вам сказати, що ця дівчинка – жива. Це відображено в її очах. Втім, наберіться терпцю, я маю розглянути всі знімки…

Далі Яна працювала мовчки – брала одне фото за іншим, роздивлялася крізь воду та лупу. Сергійко та Кракатунчик із надією спостерігали за нею. Нарешті відьма відклала останню фотографію й глибоко замислилася.

Король буквально затамував подих і не наважувався порушити тишу.

– Що ж, візьміть світлини, – кивнула Яна. – Відверто кажучи, я неабияк здивована. Такого в моїй практиці ще не було! Всі дітлахи – живі. Але вони перебувають у великій небезпеці.

– Ви можете вказати місце? – запитав Сергійко, відчуваючи, як сильно, мов космічна зірка, пульсує його схвильоване серце.

– У тім то й справа, що це місце існує ніби віртуально, – спохмурніла молода жінка. – Воно наче створене на межі двох світів… Діти потрапили в дуже страшну пастку! Їх підступно заманили і тепер ретельно контролюють кожен їхній крок.

– А ви можете розгледіти викрадача?

– Це – доволі старий чоловік. У нього – звичайна зовнішність. Нічого особливого, прикметного. Фарбоване волосся, трохи, гачкуватий ніс. Інколи одягає окуляри. Середнього зросту… Тут я його раніше не бачила. Думаю, він мешкає десь у сусідніх землях. Втім, зовнішність свою він цілком змінює, одягаючи яскравий, веселий костюм. По-моєму, це – костюм клоуна!

– Справді? Це – вже щось. Звісно, дітлахи дуже люблять клоунів, готові в першу чергу дивитися саме на них під час феєричних циркових вистав. І до такого клоуна – повна довіра. Він же – настільки хороший, добрий, дотепний та лагідний, дуже любить дітей. Хто ж запідозрить щось лихе?! – вражено вигукнув Сергійко. – Але порадьте, будь ласка, що нам робити далі?  

 – Можливо, цей бабай – у мандрівному цирку, – повела бровою Яна. – Та будьте обережні – він має дар…

– То це – відьма?! – здивувався Сергійко.

– Відьмак, – поміркувавши, кивнула господиня. – Однак то – не наша людина, інакше б я точно знала… Бо ми дотримуємося кодексу відьом. Це – такий наш закон. Авжеж, відьми інколи надсилають «порчу», застосовують «любовні привороти», проте вони не воюють між собою. Як то кажуть, ворон ворону око не виклює. Це – суворо заборонено. І відьми – не злодії!

– Справді? – примружив очі король.

– Так, – твердо промовила Яна. – Тому, якщо хтось із нас брутально порушує порядок та нахабніє, зокрема, скоює крадіжки, привертаючи зайву увагу до місцевої «нечистої сили», – розплата неминуча. І караємо гуртом – жорстко, щоби нікому більше не заманулося робити отаке неподобство! Втім, зараз маємо справу з чужинцем, приблудою, який лише ганьбить відьомське ремесло.

– Зрозуміло, – спохмурнів Сергійко. – Ми його знайдемо – увесь цирк перевернемо догори дриґом!   

– Ні, – похитала головою Яна, – діяти треба дуже вигадливо, вишукано, небанально та несподівано. Адже, якщо він здогадається, то просто зачаїться, зникне, заляже на дно, буквально розчиниться в повітрі.

– А викрадені діти?

– Повірте, їх зовсім немає в тому цирку. Вони знаходяться, я ж сказала, в іншій реальності. Отож потрібно придумати щось неймовірне й неочікуване для того бабая.         

– Але що? Він полює на дітей. Однак дітлахи – ще наївні, недосвідчені. Як же їм впоратися з таких підступним злодюгою?!

– Думайте, Ваша величносте. Вам потрібна розумна, кмітлива, спритна доросла людина в тілі дитини, яка б привернула увагу відьмака.

– Що ж, дякую, Яно, я подумаю та пораджуся з друзями. Ви нам дуже допомогли, – шанобливо відповів король.

– Яка все-таки ця відьма – чесна та благородна! – заплескав у долоньки Кракатунчик.

* * *

У королівському палаці зібралися Сергійко, Тетяночка, Кракатунчик, тато Сергій Вікторович, мама Таня, перший міністр Максим і дракон Вадим. Після розповіді короля про візит до відьми Яни, друзі замислилися.

– Зараз у королівстві працює не один мандрівний цирк. Їх – аж десять! – нарешті порушив мовчанку перший міністр. – Звісно, ми звіримо графіки, де який цирк гастролював, із днями зникнення дітлахів. І таким чином, може, вдасться вирахувати найбільш вірогідний цирк, у якому під костюмом клоуна ховається викрадач. Але як ми викриємо його? Адже ми – дорослі. По-перше, дорослі не ходять до цирку без дітей, це – підозріло. А, по-друге, той бабай, дійсно, полює саме на малих дітлахів…

– Отже, нам терміново потрібні охлябрики, – здогадалася Тетяночка.

– А що таке охлябрики? – не зрозумів дракон Вадим.

– Це – такі чарівні черевички, одягнувши які можна враз перетворитися на будь-кого, – пояснила мама Таня. – Достатньо тільки чітко уявити особу, на яку треба перетворитися, й просто постукати одним черевичком об інший.

– І це все? – здивовано запитав Максим.

– Все, – підтвердив тато Сергій Вікторович. – Можна перетворитися на розбійника чи п’ятилітнього малюка, однак при цьому ви міркуватимете, як дорослий.

– Але де ми дістанемо ці… Мммм… Охлябрики? – поцікавився Вадим.

– Принаймні кілька диво-пар залишалося у пана Пуляресика, в Луцьку, – впевнено відповів Сергійко. – Це – такий добрий, чудовий дідусь, зовсім не жадібний. І нам для такої важливої справи він навіть свої останні охлябрики віддасть! Причому летіти треба зараз, на лялечці.

– На чому? – ошелешено похитав головою перший міністр, настільки все це було неймовірно.

 – Це – такий дуже чарівний пристрій, винахід професора Шкарпетки, – пояснив Кракатунчик. – Втім, то – вища математика, щось незбагненне…  

 – Головне, що у нас вона є. Тому полечу я, – запропонувала Тетяночка. – Бо королівство Мальви в такий надзвичайно тривожний час не може ані на мить залишатися без короля. До того ж, я вже сто років не була в Луцьку!

– Гаразд, ми вирахуємо мандрівний цирк, Тетянка привезе охлябрики, а що далі? – розважливо поцікавилася мама Таня. – Думаю, Ваша величносте, Ви, справді, не можете ризикувати собою. Тому чарівні черевички одягну я й перетворюся, скажімо, на п’ятилітнього Сергійка.

– Якого Сергійка? – не второпав король.

– Гм… На одного добре знайомого мені хлопчика, тільки тоді, коли він був ще дитинчам. Я його чудово пам’ятаю в такому віці. Тоді, думаю, бабай нічого не запідозрить.

«Мама Таня перетвориться на тебе!» – наразі здогадався Кракатунчик і підморгнув Сергійкові».

– А я точно не зможу піти у розвідку в охлябриках? – запитав король.

– Ні в якому разі! – авторитетно заявив тато Сергій Вікторович. – До речі, якщо матимемо не одну пару чарівних черевичків, а декілька, то я міг би із задоволенням супроводжувати відважну розвідницю, перетворившись на одну знайому п’ятирічну дівчинку…

– Ви мене зовсім заплутали, – чесно зізнався Сергійко.

– Вони хочуть піти вдвох, без нас, – розтлумачила Тетяночка.

– Шкода, – зітхнув король. – Але ми будемо за ними пильно наглядати, бо така пригода – дуже цікава та небезпечна!

– Ні в якому разі, Ваша величносте, бо у королівстві Мальви всі знають в обличчя свого володаря, – заперечила мама Таня. – Як не переодягнетеся, все одно впізнають.

– Але викрадач дітей – чужинець… – спробував дискутувати Сергійко.

– Все одно, думаю, такий ризик – недоречний, – наголосив тато Сергій Вікторович.

– Іноді важко бути королем, – іронічно почухав потилицю Сергійко.

– Хто б скаржився, Ваша величносте, – переможно посміхнулася мама Таня.

* * *

Невдовзі перший міністр Максим та дракон Вадим уже з’ясували, що, очевидно, бабай виступає у мандрівному цирку «Сонечко». Цей цирк саме гастролює неподалік і користується великою популярністю – квитки на його веселі, жартівливі вистави одразу ж розбираються, мов гарячі пиріжечки. Там є віртуозні акробати, жонглери, фокусники; дресировані заєць, лисиця, вовк і ведмідь. А головне, дотепні клоуни, майстри на всі руки! Правда, їх кілька…

Тетяночка напрочуд вдало злітала до Луцька. Залюбки погуляла під лагідним зеленим небом, побувала у давньому замку Любарта. Побачилася зі своїми чудовими друзями – дідусем Пуляресиком, паном Вербичем, а також – Васильком, Наталочкою та Миколкою. Привезла купу смачних гостинців, а головне, – аж дві пари чарівних охлябриків.

Власне, у Луцьку – все спокійно. Дідусь Пуляресик створив справжній та дивовижний ляльковий театр, в якому водночас виконує кілька провідних ролей, розмовляючи різними голосами. Ляльки для нового театру власноруч виготовляє майстер Вербич, якому допомагає його симпатична донечка. А ще майстер дуже мріє особисто полетіти на… Місяць, тож звернувся з цією ідеєю до Шкарпетки, який досі мешкає зі своєю родиною на полуничному острові.

Втім, ідея одразу ж зацікавила Василька, Наталочку та Миколку, тому вся ця дружна команда вирішила стати не просто космонавтами, а сміливими зоряними мандрівниками у неозорому всесвіті. Та й неперевершений вчений Шкарпетка, його красива дружина Лідія й обидві їхні доньки, власне, зовсім не проти такої романтичної, далекої прогулянки. А тож так і знудьгуватися можна, просто сидячи, без якихось неймовірних пригод, вдома… Бо яким би сучасним та крутим не був комп’ютер, віртуальний світ ніколи не зможе по-справжньому конкурувати з живою, захоплюючою природою та реальними мальовничими мандрами і карколомними пригодами!     

Таким чином, мама Таня й тато Сергій Вікторович приготувалися йти в розвідку на пошуки загадкового бабая та зниклих дітей. Матуся, навіть не вагаючись, хвацько перетворилася на ще малого Сергійка, і король, звісно, одразу ж упізнав себе, яким він був сто років тому… А татусь вразив більше, бо Тетяночка у його виконанні вийшла просто неперевершено!

Сергійко й Таня неабияк розгубилися, однак Кракатунчик був у захваті й так гучно та щиро плескав у свої долоньки, що, врешті-решт, і Тетяночка нарешті посміхнулася, а король бадьоро поправив свою неслухняну чуприну.

* * *

У цирку «Сонечко» перед виставою було гамірно – прийшло багато батьків зі своїми дітлахами. Малюки від душі веселилися, жартували, навіть підскакували від задоволення у передчутті захоплюючої вистави і знайомства зі смішними клоунами. Власне, у вестибюлі їх уже зустрічав чудернацький персонаж, хоча можна було здогадатися, що у суперовій та великій іграшці спритно ховалася людина, яка й спілкувалася з дітьми, змінюючи голос.

Іграшка нагадувала популярного колись Кінг-Конга з відомого фільму, а також скидалася на загадкового космічного прибульця… Втім, персонаж легко знаходив порозуміння з усіма дітлахами – гарно спілкувався, пригощав усілякими смаколиками, веселив і брав на руки найменших діток.

Кажуть, його бачили на вулицях міста – продавав квиточки на вистави, озиваючись до хлопчиків та дівчаток, які чимчикували до школи. Ну, і як же не зупинитися, коли з тобою щиросердно бажає порозмовляти та погратися такий колоритний, незвичайний добродій!

Мама Таня й тато Сергій Вікторович прийшли заздалегідь. Втім, їх все-таки супроводжував невидимий для ворога Кракатунчик. До того ж, батьки і кленовий бог мали крихітні мікрофони, вправно вмонтовані в їхні костюми, тож могли інколи тихенько, непомітно спілкуватися з Сергійком і Тетянкою, які змушені були залишитися в палаці разом із першим міністром Максимом та драконом Вадимом. Втім, матуся й татусь вирішили поки що занадто не ризикувати. Раптом підступний бабай це помітить і здогадається про щось? Отож постійно коментував побачене лише Кракатунчик.

Загалом, нічого підозрілого не відбувалося – діти веселились, віталися за руку з тим «космічним прибульцем» і дружньо плескали його, а сміливіші навіть фотографувалися з привітним зазивалою, який безперервно усміхався та підморгував малим гостям.

Ось він помітив двох п’ятилітніх дітлахів та кумедно підійшов до них. Грайливо віддав честь, смішно привітався, галантно поцілував руку дівчинці:

– Привіт, дорогенькі друзі! Ви самі, без батьків?

– Привіт, ми – вже дорослі, – гордо відповіла за обох дівчинка.

– Авжеж, – кивнув «прибулець». – А як вас звати?

– Таня, – посміхнулася дівчинка.

– Сергійко, – представився хлопчик.  

– Ну, от і добре, – підморгнула дітям дивакувата істота. – А я – Ярик, клоун.

– Справжній клоун? – недовірливо поцікавився хлопчик.

– Авжеж, – підтвердив здоровань.

– А хіба такі клоуни бувають? – здивувалася дівчинка.

– Інколи, – бадьоро посміхнувся Ярик. – Коли треба продавати квитки на виставу та зустрічати всіх юних глядачів. Отоді я перетворююся на отаке одоробло, зате дітлахам – одне задоволення! А на виставу я перевдягаюся в костюм клоуна та й працюю разом із напарником.

– Ясно, – кивнув Сергійко.

– Та нічого вам ще не ясно, адже я – напрочуд загадковий, цікавий та неперевершений! Незабаром ви переконаєтеся… Власне, крім вистави, я вам можу ще запропонувати дещо особливе, – стишив голос незнайомець.

– Що саме? – заінтриговано поцікавилася дівчинка.

– Якщо ви не дуже поспішаєте, давайте зустрінемося тут після вистави. Я пригощу вас справжнім шоколадним тортом у нашому чарівному буфеті, і ми приємно побесідуємо. Запевняю, вам неодмінно сподобається, – пообіцяв Ярик. – Не бійтеся!

– А ми й не боїмося, – відважно промовила дівчинка.

– Гаразд, ми не проти, – стенув плечима хлопчик. – Ми не поспішаємо.

– От і чудово! – радісно відповів «прибулець». – До зустрічі. А поки що насолоджуйтеся виставою. Ми старатимемося.

Ярик знову обережно потис руки дітлахам та кумедно почимчикував далі…   

«Мабуть, це воно», – прокоментував побачене та почуте Кракатунчик.

Вистава сподобалася. Адже у ній було все, що так подобається малечі! Особливо запам’яталися клоуни, яким захоплені діти щоразу влаштовували овації. Клоуни виробляли неймовірні та дуже небезпечні трюки. Вони ходили по канату під куполом цирку, завзято розкачували тендітні гойдалки, азартно жонглювали сріблястими кулями, яскравими булавами та кільцями… А ще відважно танцювали з вовком та ведмедем! І все це вони робили дуже весело, дотепно. До того ж, влаштовували такі смішні сценки, що дітлахи буквально хапалися від реготу за животи!

Хлопчик і дівчинка намагалися розгледіти свого нового знайомого, але обидва клоуни були настільки розмальовані, що, навіть якби їх потім просто зустріли на вулиці без того неймовірного гриму, то нізащо б не впізнали. 

Отож час пролетів надто хутко та непомітно, й діти щиро пожалкували, коли це яскраве, захоплююче дійство несподівано закінчилося. Втім, після вистави на двох дітей чекало незвичайне продовження… Хлопчик і дівчинка не встигли вийти із залу, як до них підійшов один із клоунів. Поцікавився:

– То як, вам сподобалося?

– Дуже! – водночас щиро відповіли малюки.

– Що ж, мої юні друзі, як обіцяв, запрошую вас до нашого буфету на шоколадний торт. Чесне слово, така неймовірна смакота!

– Ходімте, – довірливо відповіла дівчинка…

Буфет виявився невеличким та затишним. Власне, тут було лише кілька акуратних дерев’яних столиків. На одному з них очікував нарізаний торт… 

Діти із задоволенням взяли собі по шматочку, запиваючи кока-колою. Ярик спокійно почекав, доки вони посмакують щедрим подарунком, і тільки тоді нарешті порушив мовчанку:

– Друзі, я пропоную вам продати дещицю свого зайвого часу, якого у вас – ще цілий вагон!

– Якого часу? – не зрозумів хлопчик.

– Зайвого, – безтурботно посміхнувся клоун. – Ви ж хочете швидше подорослішати? Думаю, вам уже набридло бути дітьми, щодня ходити до школи, нудьгувати на уроках та постійно готувати усілякі нецікаві домашні завдання…

– Мені, взагалі, подобається вчитися. І в школі я можу поспілкуватися з друзями. Це – чудово! – відповіла дівчинка. – Хоча інколи мені здається, що я надто повільно росту. Таке враження, що час – наче завмер і тупцяється на місці, а дні тягнуться безкінечно довго.

– Так отож, – кумедно підморгнув Ярик. – Авжеж, усе правда. Бути малою дитиною – важко! Бо всі тобою командують, не дозволяють допізна гуляти надворі, досхочу гратися в комп’ютері і довго дивитися телевізор. А ось дорослі роблять усе, що забажають. І вони – справжні господарі свого часу.

– Чесно кажучи, я часто заздрю своїм батькам, і хочу бути таким, як вони, – зізнався хлопчик. – Ходити на роботу, їздити на власній машині, мати кохану дружину та чарівних дітлахів. Але, щоб усього цього досягнути, мені треба набратися терпцю, з’їсти цистерну манної каші і вивчи мільйон уроків!

– А я пропоную вам одразу стати дорослими та багатими… – загадково промовив клоун.

– На жаль, так не буває, – похитала головою дівчинка. – Тут навіть один клас перескочити не можна – ніхто не дозволить. Діти не виростають за один день, немов гриби у лісі. Тому мусимо ще довго терпіти.

– А от і не мусите, якщо послухаєте моєї поради, – бадьоро розсміявся Ярик. – Хочете одразу подослішати? Тоді продайте свій час!

– Ми вас зовсім не розуміємо, – знизав плечима хлопчик. – Про що ви говорите?

– Про час, якого у вас – повнісінько, цілий вагон, – хвацько крутнувся на одній нозі клоун. – Вам він абсолютно не потрібний. Зате є люди, готові його придбати…

– Навіщо? – розгубилася дівчинка.

– Насправді все дуже просто. У вас ще забагато часу, ви мрієте швидше подорослішати. Тобто цей час для вас – зайвий і непотрібний. Натомість для людини похилого віку, дідуся чи бабусі, кожен день – це справжнє багатство! – майстерно закотив очі під лоба Ярик. – Тож, якщо вони матимуть достатньо додаткового часу, то зможуть довше прожити. Бачите, я напрочуд відвертий із вами, і все нормально пояснюю, аби ви не думали, що я вас обманюю.

– Ми вам, дядечку, довіряємо, однак все одно чомусь вас не розуміємо, – почухав потилицю хлопчик. – Просто ми ніколи раніше не чули, що час продається!

– Бо то – насправді, неймовірний секрет, – підморгнув клоун. – Авжеж, це – моя захоплююча таємниця, котру я розповідаю лише своїм потенційним покупцям. Тобто дітлахам, які можуть вигідно продати свій час та одразу ж стати щасливими. Розумієте, я – чарівник, от і вигадав собі чудове заняття: навчився брати час у малих дітей і віддавати його стареньким людям. І всі – дуже задоволені.

– А як усе це відбувається? – обережно поцікавилася дівчинка. – Це – не боляче?!

– Ну, що ви, друзі, – примружив очі Ярик, – зовсім не боляче. Головне, що ви повинні чітко і щиро промовити одну фразу: «Я хочу продати свій час і стати дорослим». Я це миттєво знімаю-записую на свій мобільний телефон, аби мати доказ, що все відбулося не з примусу, а цілком добровільно. А далі вже я проводжу такий собі приємний гіпноз. Ви поринаєте в невеличкий сон і прокидаєтеся дорослими людьми. До того ж, матимете купу грошей – вам їх вистачить на все подальше життя. Зрозуміли?

– Зрозуміли, – сміливо кивнув хлопчик.

– То ви згодні? – зрадів клоун.

– Згодні, – відповіла дівчинка. – І коли ми це зробимо?

– Та зараз, моя дорогесенька, – аж заплескав у долоні клоун. – А навіщо відкладати? Адже крім нас, тут нікого немає, тому ніхто й не заважатиме. Не хвилюйтеся. Вмощуйтеся зручненько. Зараз маєте промовити чарівну фразу «Я хочу продати свій час і стати дорослим». А далі вже моя черга творити чудеса. То як, готові?

Хлопчик і дівчинка перезирнулися між собою і враз перед ошелешеним Яриком, замість двох малих дітлахів, з’явилися молоді чоловік і жінка.

– Ви – жахлива людина і тепер відповідатимете за скоєне! – промовила мама Таня.

Втім, клоун хутко прийшов до тями і прошмигнув між несподіваними «гостями». Він зробив сальто через голову і спритно опинився на підвіконні.

Та Ярика затримав Кракатунчик, який раптом перетворився на малого, дуже знайомого чоловічка в клоунському одязі і проникливо заговорив до нього:

– Я зараз схожий на тебе, мов дві краплі води, та, клянуся охлябриками, лялечкою і всім на світі, якщо ти лиш спробуєш чкурнути, то отримаєш такої прочуханки, що потім сто років триматимешся за свої сідниці. Це говорю я, Кракатунчик – кленовий бог, який живе на кленовому дереві і дресирував у цирку справжніх левів!

– Гаразд, ви трохи приголомшили мене, – примирливо озвався клоун до всього товариства. Вперше бачу дітлахів, які раптом стають дорослими без моєї допомоги, і кленового бога, здатного перетворюватися на крихітного Ярика. Тобто ви – також неабиякі, майстерні чарівники. Визнаю ваш талант. Але, шановні, навіщо ж нам сваритися? Хіба не можна про все домовитися? Чого ви хочете? Грошей? Частку мого бізнесу?

– Ми хочемо повернути усіх викрадених вами дітей! – враз підступив до відьмака тато Сергій Вікторович.

– Давайте розберемося, – улесливо відреагував той. – По-перше, я нікого не викрадав. Діти щиросердно погоджувалися продати свій час. Всі записи у мене є.

– Маленькі діти – надто довірливі, тому їх дуже легко обдурити. І вони не можуть самостійно ухвалювати такі рішення. Та ви й самі про це чудово знаєте, – також наблизилася до Ярика мама Таня. – Тому негайно поверніть дітлахів, і цим ви пом’якшите свою провину.

– Даруйте, шановні, але ж це – неможливо, – розвів руками відьмак. – Їхній час уже отримали старі, немічні люди, які завдяки цьому ще живуть на світі. Інакше деякі з них уже б померли…

– Ні, ця оборудка – незаконна, отож ми скасовуємо її, – наголосив тато Сергій Вікторович. – Нашу розмову слухають король, королева та перший міністр королівства Мальви, а ми – брат і сестра короля. Тому ви мусите повернути всіх дітей живими і здоровими.

– Повірте, навіть я не можу цього зробити, – похитав головою Ярик. – Діти стали дорослими, вони щасливі, задоволені життям, мешкають, можна сказати, в раю. Їхня мрія здійснилася. Що я тепер можу вдіяти?

– Але у цих дітей є батьки, котрі ніякої згоди вам не давали. Ви скоїли страшний злочин. Тому начувайтеся! – гнівно вигукнула мама Таня.

– То ви мені погрожуєте? – вишкірив зуби злий чаклун. – Ну, що ж, от і поговорили. Я сподівався владнати все тихо та мирно, як це й прийнято між відьмами.

– Та ми – не відьми, – рішуче відповів тато Сергій Вікторович. – Тому готові битися з вами, доки не визволимо всіх скривджених дітей.

– Що за кровожерливі наміри? Я – сучасна, цивілізована людина. І вже не хочу нічого слухати. Запевняю, що нічого у вас не вийде. Бо я – все-таки могутніший, кращий і спритніший за вас! Отож шукайте тепер вітер у полі. А я зникаю, думаю, більше ми не побачимося. Прощавайте, невдахи, – іронічно гмикнув відьмак і просто розчинився в повітрі…

Мама й тато вражено крутили головами, але Ярика ніде не було.

– Я теж його не бачу. Ні, так нечесно і неблагородно, – закопилив губку Кракатунчик. – Я думав, що ми влаштуємо цьому нехорошому такі чудові гопки – справжнісінький бойовий гопак. А боягуз ганебно накивав п’ятами. І де його тепер шукати? А головне, як ми повернемо поцуплених дітей?!

* * *

Молода відьмочка Яна прокинулася від ввічливого, але наполегливого постукування в двері.

Хутко злетіла з ліжка і сторожко виглянула у вікно. А не побачивши нікого, вже сміливіше підійшла до дверей і рвучко прочинила їх.

На порозі стояли король і королева. Більше поряд нікого не було, хоча, звісно, Кракатунчик вирішив і собі поводитися галантно, тож перетворився на крихітну відмочку, щоб дівчина могла бачити і третього гостя.

– Добрий ранок, Яно! Перепрошуємо за ранній візит, – чемно привітався король.

–  Добридень, Ваші Величності. Вже наразі не так і рано, просто я вночі зазвичай чимось займаюся, тому й сплю небагато, зате надолужую вранці, – мимоволі позіхнула відьма. – Проходьте, запрошую вас до своєї скромної світлиці. 

– Ми прийшли порадитися, – промовила Тетянка. 

– Знаю, що ви не схопили Ярика – рибка зірвалася з крючка, – зітхнула Яна.

– Звідки ви знаєте? – здивувався Сергійко.

– Наснилося. Зі мною таке іноді трапляється. Тільки чим же я вам можу допомогти? 

– А ви, Яно, будь ласка, подумайте, може, згадаєте бодай щось, якусь деталь, хай навіть дрібничку. Бо ми зараз не маємо за що зачепитися. Може, бачили, як знайти тих дітей? – з надією запитала Тетяночка.

– Думаю, дітей здатний повернути лише сам відьмак. Але добровільно він цього ніколи не зробить. Тому його треба схопити і примусити зізнатися. Втім, ви його сильно наполохали – неначе крізь землю провалився, зачаївся поки що… Однак треба пильнувати, адже така капосна людина вже не зможе зупинитися: все одно продовжить скоювати свої жахливі злочини, підступно обдурюватиме довірливих діточок, заманюючи їх у пастку. Це – психологія злого бабая. Але не казкового, а справжнього. Тому він – дуже небезпечний. А тепер – тим більше, бо буде обережнішим, – розмірковувала вголос Яна.

– У цирку «Сонечко» сказали, що один їхній клоун раптово зник, і вони нічого не знають про нього. Відтоді його ніхто там не бачив. Але мандрівних цирків – немало, і відьмак може з’явитися у будь-якому з них, – скуйовдив чуприну Сергійко.

– Отже, скрізь мають бути ваші люди.

– Так, ми пильнуватимемо. Але ви, Яно, не єдина відьма в наших краях. Давайте гуртом ловити злодія, – запропонував король.

– Що ж, дякую за довіру, Ваша Величносте, – кивнула головою відьма. – Тільки у  нас – інші правила… Я не можу наказувати своїх «колежанкам». Втім, я їх попрошу, хоча це – небезпечно і суперечить нашим порядкам. Найближчим часом скличу шабаш – зібрання всіх відьом нашого королівства на галявині в лісі. Однак застерігаю – ми не допускаємо на наші зустрічі сторонніх. Тому, будь ласка, взагалі не стежте за мною. Давайте довіряти одне одному.

– Добре, дякую вам, Яно! – підвівся король.

– Поки ні за що, – ніяково посміхнулася дівчина. – Та ми – однозначно на вашому боці. Доки цей бабай орудує в королівстві Мальви, жодна з наших відьом не спатиме спокійно.  

«Шкода, що ми, як чесні і благородні люди, не підемо на цей шабаш. Але мені б дуже хотілося там побувати!» – зізнався Кракатунчик.

* * *

Втім, час спливав, а викрадач дітей ніяк не з’являвся. Мама Таня і тато Сергій Вікторович відтворили на папері його «портрет», який розіслали усім охоронцям королівства. Ті завзято пильнували скрізь – на вулицях, у шинках, готелях, у кожному мандрівному цирку. Звісно, стражі порядку маскувалися, ходили в цивільному і діяли дуже обережно, щоб не сполохати злодія. Також королю і королеві допомагали всі, хто тільки міг, – тато, мама, Кракатунчик, перший міністр Максим, лицар Вадим та його дракони, Яна і всі її відьми, однак бабай зачаївся, немов голка в копиці сіна.

А потім сталося непередбачуване… Сергійка у палаці раптом розбудив Кракатунчик. Кленовому богу здалося, що хтось скрадається в покоях короля – маленький хлопчик знав, як напередодні Його Величність натомився, адже й особисто шукав злодія. Король не міг просто сидіти, чекаючи повідомлень. Адже періодично у відділки поліції приводили затриманих, схожих на Ярика, проте невдовзі відпускали усіх – люди були невинні.

І ось тепер Кракатунчик рішуче, щодуху тормосив сонного Сергійка. Але й король, хоч і був насправді лише хлопчиком, все-таки довіряв вірному кленовому богу – навіть більше, ніж собі. Тому швиденько звівся на ноги, на ходу протираючи очі.

У палаці лунали скрадливі кроки. Так міг швендяти старий чоловік, у якого поболюють ноги. Однак непроханий «гість» ступав дуже обережно.

«Як добре, що ми тут напередодні поставили камери спостереження», – подумав король.

Сергійко хутко одягнувся і схопив водночас свої шпагу та пістоль. Тим часом Кракатунчик уже швидко розбудив Тетяночку, маму Таню, тата Сергія Вікторовича, першого міністра Максима та дракона Вадима. Всі вони враз посхоплювалися з ліжок та одягнулися на ходу, а тоді дружно кинулися за королем.

Втім, як не тихо намагалися діяти друзі, незнайомець почув, що палац прокинувся. Отож миттю накивав п’ятами. Захоплюючої погоні, на жаль, не сталося. А невдовзі перший міністр Максим звернув увагу на ошатну шафу в королівській палаті , яка дуже ретельно охоронялася, адже в ній зберігалися охлябрики та лялечки. Шафа була надзвичайно міцна, надійно замкнена, мов найкращий сейф, проте її було нахабно та спритно відчинено й чарівні речі безслідно зникли…

А поруч зовсім непорушно завмер у кріслі охоронець. Богу дякувати, він невдовзі оклигав. Втім, коли його нарешті розтормошили, цей стражник лише ошелешено чухав потилицю, витріщав очі й не міг нічого втямити, що, власне, тут скоїлося. Таке враження, що до нього хтось непомітно підкрався і вперіщив мішком по голові!

На камерах спостереження було видно бабая, у якому мама Таня й тато Сергій Вікторович одразу ж впізнали підступного викрадача дітей.

«Що ж, цей капосний відьмак тепер став ще небезпечнішим! – зітхнув Сергійко. – Тому маємо поквапитися і зупинити злого чаклуна».

– Я полечу до пана Шкарпетки на полуничний острів, – запропонував Кракатунчик. – Професор не баритиметься – привезе все, що потрібно, та ще й придумає, як нам спіймати бурбуруну.

– Добре, лети, дорогий друже, – схвильовано промовив король. – А ми посилимо охорону палацу, щоб і миша не проскочила, і знову поговоримо з відьмочкою Яною. Дуже потрібно, щоб місцеві відьми вислідили, де мешкає зараз бабай Ярик і тримали його на контролі, ретельно стежили за ним.

Так і сталося. Невдовзі просто до палацу влетів геніальний винахідник пан Шкарпетка на лялечці. Добре, що Сергійко попередив першого міністра Максима та лицаря-дракона Вадима про ексцентричного, але дуже важливого гостя, тому стражники і дракони чемно пропустили веселого, життєрадісного добродія, котрий одразу ж здійснив таке неймовірне, дивовижне акробатичне сальто, розпросторючись мало не на всю кімнату.

– Привіт друзяки! – кинувся обіймати та цілувати всіх по черзі володар полуничного острова.

Шкарпетка анітрохи не змінився – такий же невгамовний та балакучий! Він охоче, дотепно похвалив прекрасне й чарівне королівство Мальви, і дуже безстрашного короля Сергійка, вродливу королеву Тетяночку, мудрого тата Сергія Вікторовича, напрочуд шляхетну маму Таню, чесного та благородного Кракатунчика, завзятого першого міністра Максима й інтелігентного дракона Вадима.

Передав полум’яні привіти від мешканців полуничного острова – його чудової дружини Лідії, обох таких симпатичних донечок, а також домовичка Петровича, квітки Кривляки, русалоньки Каті, полтергейста Кузі та привида барона Мюнхгаузена, і самовідданої й турботливої матусі «срібляки» Ла – балакучої валізи Люсі. Всі живі, здорові й цілком щасливі! Крім бурбуруну Антона, якого досі доводиться перевиховувати, проте з ним поводяться гарно і сподіваються, що з часом юнак таки усвідомить власні безпутні помилки та обере свій сумлінний і справедливий шлях у житті.

Тим часом, місцеві відьми таки вислідили бабая Ярика. Більше того, вони створили довкола нього магічне коло, яке він не може тепер розірвати. Однак діяти треба дуже швидко, бо, щоб утримати таке потужне коло, відьми витрачають всю свою енергію, застерегла Яна.

Втім, пан Шкарпетка вразив своїм новим супервинаходом – досить лиш трохи пшикнути з нього, і будь-який невидимка враз ставав видимим й уже не міг захиститися жодними своїми чарами.

Тому бабая спочатку гуртом оточили – король, його друзі, стражники, дракони та відьми, а потім на двобій із ним злетів на лялечці Сергійко. Хоча тато Сергій Вікторович, мама Таня, перший міністр Максим, дракон Вадим, відьма Яна, Тетяночка і Кракатунчик, – всі хотіли битися з бурбуруну. Але король, як завжди, вирішив не ховатися за спини своїх друзів та підданих, а самотужки здолати сильного супротивника у чесному двобої.

Ярик був очманілий і спантеличений, адже не міг зрозуміти, як його вислідили і чому він не може вирватися із зачарованого кола, докладаючи всі свої надзусилля. І тим більше він був вражений, коли буквально на очах після того, як король пшикнув у бік бабая якусь невідому рідину з балончика, той із привида, самовпевненого монстра,  ураз став таким звичайним дідуганом.

Проте негідник не хотів здаватися, все ще сподіваючись на свою чорну удачу та чари. Втім, Сергійко сміливо помчав на бабая, хоча злодій теж був у лялечці, викраденій із палацу, та добре озброєний. Власне, бурбуруну налетів на короля, немов коршун, та Сергійко легко відбив атаку, і тут же спрямував лялечку, подаровану Шкарпеткою, у бік ненависного ворога.

Ярика сильно струсонуло і він зойкнув від несподіванки, однак швидко отямився і розпочав нову атаку. Супротивники стрімко закружляли в повітрі, а потім зіткнулися ще раз, викрешуючи іскри. Двобій тривав, і відчувалося, що бабай поступово втрачає свої сили. А чаклувати він уже не міг – місцеві відьми на чолі з Яною своєю самовідданою присутністю зовсім позбавили його такої можливості… Сергійко був молодшим і виявився майстернішим. Власне, хлопчик успішно провів не один такий бій.

Тому, коли король щосили вгатив своєю лялечкою в бабая, ворог по-справжньому злякався й заволав, немов недорізаний:

– Стривай, ти не можеш так мене вбити, бо інакше взагалі не побачиш викрадених дітей. Адже тільки я знаю, де вони наразі знаходяться і зможу їх повернути.

– Гаразд, – охоче погодився король. – Я дарую тобі твоє життя, однак ти негайно маєш привести викрадених дітей. Де вони? Навіть не намагайся мене обманути – обирай: негайно врятовані діти або твоя нікчемна смерть!

– Але вони – в безпеці і щасливі, бо мають стільки завгодно морозива та інших смаколиків. І самі вирішують, скільки їм дивитися телевізор та коли лягти спати.

– Однак ти ув’язнив їх і по-злодійському викрадаєш їхні роки!

– То й що? Вони все одно бездарно розтринькають свій вільний час. А я придумав таку схему, щоб усім було добре. Старі люди отримають за гроші жадані додаткові роки життя, а дітлахи швидше подорослішають, про що вони увесь час мріють… Розумієте? Я ж – геній! Мене треба Нобелівською премією нагородити.

– Ану поверни дітей, інакше, клянуся, я вб’ю тебе! – рішуче пригрозив король.

– Що ж, – скорботно зітхнув бабай. – Поглянь униз, на землю…

Тієї ж миті з’явилося багато наляканих малих діточок, котрі зі сльозами на очах кинулися до щасливих, зворушених людей.

– Отже, я виконав твоє бажання, – похмуро просичав бурбуруну. – А тепер відпусти мене на волю, я назавжди піду з твого королівства.

Та Сергійкова лялечка вразила ворога своїм найпотужнішим ударом…

* * *

Справжні друзі проникливо прощалися, однак говорили одне одному: «Привіт!», – так, як Сергійка колись навчив кленовий бог Кракатунчик. Бо, коли люди кажуть «Привіт», вони ще неодмінно побачаться. Досить тільки відчути, що друг потребує твоєї уваги та підтримки.

– Ти мало його не вбив… – похитала головою Тетяночка.

– Я обіцяв йому життя, але не волю. Такий ворог повинен довіку сидіти у в’язниці, – впевнено відповів король.

– Так, це – чесно і благородно, – захлопав у долоньки Кракатунчик.

– Тут гарно, мов у раю. Ми ще повернемося сюди? – з надією запитала королева.

– Ти знаєш відповідь, – щасливо посміхнувся Сергійко.

Сергій Дзюба