І це його бентежило. Але нічого вдіяти не міг - обставини. Він часто зупинявся, виходив, присідав, торкався землі то однією рукою, то двома. Інколи крадь­кома оглядався, щоб ніхто не побачив, ставав на коліна, нахилявся і цілував чорну ріллю. Але хто міг це бачити далеко в полі. Хіба один Бог…

Цю землю з давніх-давен обробляли його предки. Про це він ді­знався від свого дідуся, який на схилі літ разом з усією родиною по­вернувся з Далекого Сходу, бо не зміг прижитися, хоча й мав уже там міцне господарство. Тягло до предків, до землі. А тут перебу­дова, зміна ладу, розформування колгоспів і розпаювання землі. Розум і мудрість дідуся допомогли повернути свою землю-году­вальницю. І ніби й не було восьми десятків років за плечима. Все закрутилося, завертілося. Син, здавалося, байдужий до землі, став першим помічником - брав кредити, збував продукцію, розрахову­вався , придбавав техніку... А дідусь займався організацією обробки землі. Онук здобув кілька сільськогосподарських професій, зали­шився поруч з дідом. Учився розуміти, чути землю. Усе йшло добре.

Непомітно збігали роки. Одного досвітнього ранку в кімнату онука зайшов дідусь. Він присів на край ліжка. Дихав важко. Зблід з лиця. На все дивився розсіяно, його зіниці розпливлися. Своїм ви­глядом здивував і налякав онука. Але той поклав на його груди руку й ніби сказав: «Не хвилюйся. Усе добре». І почав розказувати те, про що досить часто говорили в полі. Це водночас заспокоювало і насторожувало, адже дідусь ніколи не повторювався. А тут почав, як кажуть, від Адама. Та на якийсь час замовк, напружено думав. Пауза затяглася. Онук уже хотів запитати, чи підуть вони в поле. І дід, ніби зрозумівши, знову заговорив: «Пам’ятаєш, утому вибалку є криниця. Ми дуже рідко біля неї буваємо. У будь-яку пору року там є вода, вона нікуди не витікає. З неї ніколи не пили воду, але вона добре живила поле. Ми навіть не підходили до неї. Пригадуєш?» Хлопець швидко закивав головою, не розуміючи до чого веде ді­дусь. «Так от, - продовжив той, - ніколи не підходь, не тривож кри­ницю. Вона століттями була така. Ще мій дід розказував про неї. І ми ніколи її не тривожили. А ще - нікому не віддавай і не продавай землю». Дідусь на мить замовк, задумався. У нього був такий ви­гляд, ніби він не знає, де знаходиться. Онукхотів скористатися цією паузою й запитати: «Чому не можна продавати землю і тривожити криницю?» Але побачив, як дід почав хилитися на нього. Хотів під­тримати, але важке тіло впало на ліжко...

Минуло кілька років, настали оті обставини, які змусили продати землю. І от він на полі, прощається з нею. Як же на прощання не від­відати й криницю, що живила століттями поле, а воно давало високі врожаї?

Онук, під’їхавши, залишив за кілька десятків метрів авто. Вий­шов і трепетно почав підходити до криниці. Вона була така, як і за­вжди: у центрі завширшки з метр блищала вода, навколо ріс очерет і лепеха, місцями виднілася купина, покрита травою. До нестями захотілося ковтнути води, посмакувати нарешті нею. Наблизився, нагнувся і хотів набрати в пригощу. На мить завмер: на нього диви­лося Небо. З часу роботи на землі йому ніколи було дивитися вгору. Хіба тоді, коли йшов дощ.

Як раптом підковзнувся і опинився у воді. її прохолода одразу охопила все тіло. Він встиг навіть зробити кілька ковтків. Він став хапатися за купину, очерет, лепеху, але вони легко відривалися від берега і ставали зайвим тягарем. Намагання міцно вхопитися за край криниці було марним: чоловік відчув, якхтось ніби охопив його ноги і став тягти вниз. У голові лунало «Не тривож, не тривож, не тривож...» А очі з переляком помітили, як обрій виярку все меншав і меншав...

Іван ЗАБІЯКА