Султанка
«Був би я султаном...» – так називалася розповідь про чоловіка, який не в далекій екзотичній країні, а в нашому місті Чернігові одночасно живе з трьома дружинами. Причому кожна з них народила йому дитину.
Моя нинішня співрозмовниця – чернігівка Ніна – запевняє: «Тепер нізащо б не погодилася на такі ганебні умови. Це – принижує прекрасну стать! Натомість для будь-якої нормальної, здорової жінки у розквіті своїх сил цілком органічно мати власний гарем».
Олександр
З Олександром (спочатку він був для неї Олександром Сергійовичем) Ніна познайомилася в поїзді. Юна студентка їхала влітку відпочивати до своєї тітоньки в Карпати. Ненька не пошкодувала гроші на купейний квиток, аби в потязі до її красуні-донечки не причепився якийсь сумнівний суб’єкт. «Подорожувати в купе – значно надійніше, – говорила матуся. – Там, зазвичай, народ респектабельний, інтелігентний, тобто люди, котрі вміють належно поводитися в дорозі».
Супутники студентку розчарували: дві приятельки-бабусі, які нарешті наважилися з’їздити на курорт, і чоловік років 45-ти, безнадійно старий, як для 18-літньої Ніночки. Проте Олександр Сергійович (а це був саме він) виявився зовсім іншої думки: тільки-но угледівши симпатичну дівчину, одразу ж почав упадати біля неї – ненав’язливо пригостив смачною вечерею та дуже дорогим (похвалився, ніби між іншим) вином, цікаво розповідав про дивовижні випадки зі свого життя, не забуваючи за першої-ліпшої нагоди натякати на власні великі зв’язки та неабиякі можливості.
Він був керівником підприємства – увесь час ніжно повторював: «Мій гарнесенький заводик», наче йшлося про коштовну іграшку чи прикрасу. Проникливо зізнався:
– Одружений, але зі своєю благовірною давно не живу – не склалося. Сини вже дорослі – обидва навчаються в столичних університетах...
– Ви що ж – невістку собі шукаєте? – примружила око Ніночка.
– Ну, чому невістку? – на мить збентежився Олександр Сергійович. – Я ще й сам – о-го-го! Щодня вранці бігаю в Десні купатися – за будь-якої погоди та пори року. Навіть у п’ятнадцятиградусний мороз моржую! До того ж, забезпечений – можу належно подбати про свою кохану. Подумайте...
Ніна обіцяла подумати, бо вже стомилась і хотіла спати. «Здається, відчепився», – усміхнулася, зручніше вмощуючись на полиці. А вранці чимшвидше вийшла з вагона і, опинившись на пероні, зітхнула з полегшенням: «Ще не вистачало стати коханкою підстаркуватого ловеласа!».
Проте Олександр Сергійович про свою випадкову знайому не забув і відшукав її в Чернігові. На той час Ніночка зустрічалася зі своїм однокурсником Женею: ходили в кіно, романтично гуляли місячними ночами і невинно цілувалися. Євген підробляв у якійсь дрібній фірмі, копіював на ксероксі усілякі бланки, але, при всьому своєму бажанні, не міг звозити подругу на вікенд до Парижа чи порадувати її бодай малесеньким діамантиком.
А ось директор «гарнесенького заводика» виявився щедрим залицяльником. Будь-якої миті він готовий був з’явитися перед студенткою на своєму неймовірно дорогому авто і виконати її найпримхливішу забаганку. Втім Олександр (поступово вони перейшли на «ти») не форсував події, а благородно вичікував, коли ж нарешті у Ніночки прокинеться совість і вона дозволить йому розраховувати на щось більше, ніж звичайний «батьківський» поцілунок у щічку.
«Так тривало кілька місяців, – розповідає Ніна. – Для мене це була така собі гра. Я сприймала його просто як старшого товариша.Мені імпонувало, що такий заможний, вишуканий чоловік (начальник!) закохався, наче якийсь школяр. І в кого? В мене – звичайну студентку. Причому пропонував стати не просто коханкою, а одразу – законною дружиною! Звісно, я страшенно пишалася собою, а мій однокурсник Євген сердився. Врешті-решт Женя мене своїми ревнощами замучив і ми з ним перестали зустрічатися... А потім несподівано тяжко захворіла моя мама. У неї й раніше були проблеми з серцем, але цього разу медики лише руками розвели: мовляв, нічим не можемо зарадити – такі операції в Україні поки що не роблять, хіба що згодом – років за п’ять. Проте зволікати – небезпечно! Вся в сльозах зателефонувала Саші: «Якщо порятуєш мою маму, я вийду за тебе заміж». Він хутко знайшов знаменитого професора в Польщі, оплатив нашу поїздку, операцію, все лікування. Навіть для нього це були великі гроші... Коли мама почала одужувати, влаштували розкішне весілля. Звісно, ніякого шаленого кохання не відчувала, просто поважала цю людину за надійність, щедрість, якусь житейську мудрість. Ненька розлучилася з татом, коли я була ще дитиною. Тож Олександр став мені начебто і чоловіком, і батьком водночас. Звичайно, я вийшла заміж із розрахунку, та поступово все більше закохувалася у свого Сашу».
Анатолій
Коли Ніна народила Алінку, Олександр напрочуд турботливо і зворушливо піклувався про молоду дружину та немовля. Розповідав, що завжди мріяв мати донечку, а народжувалися сини.
– Ти б мене познайомив із ними, – попросила одного разу. – Все-таки близькі тобі люди, а навіть на нашому весіллі не були.
– Ти ж знаєш: після розлучення з Антоніною у мене – непрості стосунки з синами. Вважають батька винним у всьому, що сталося. Якби ж Тоня знайшла своє щастя, вийшла заміж! А так – живе самотньо, нездужає. От хлопчики і згадують мене незлим тихим словом...
– Але хіба ти їм не допомагаєш? Хіба не оплатив дітям навчання у такому престижному вузі? Як же можна цуратися рідного батька?! – дивувалася Ніна.
– То й що? – знизав плечима чоловік. – Старший, Толя, якось обмовився: «Я, батьку, коли почну працювати, поверну тобі все до копійки. Нам від тебе нічого не треба!».
– Ні, це – ненормально, – наполягала дружина. – Так не повинно бути! Хочеш, спробую заприязнитися з твоїми дітьми? Давай запросимо їх у гості. Ось я зараз подзвоню Анатолієві і про все домовлюсь!
Однак одразу порозумітися не вдалось. Старший син розмовляв із Ніною ввічливо, але без особливого ентузіазму, а молодший взагалі жбурнув слухавку.
«Проте я не змирилась, – посміхається Ніна. – Зателефонувала вдруге, втретє... Вони дратувалися, відповідали таки-и-ми «крижаними» голосами! Посилалися на силу-силенну всіляких термінових справ. Молодший Льоня – той відверто мені хамив, просто знущався! Та я вирішила: головне, щоб вони приїхали, побачили, який їхній тато щасливий, познайомилися зі своєю сестричкою, і все налагодиться – буде у нас велика дружна родина! Першим навідався Толик. Завмер, мов статуя, на порозі, буркнув: «Я тільки на хвилинку, мене приятелі чекають». – «Ну, чого ж на хвилинку? – кажу. – Заходьте, і приятелів своїх кличте». – «Ні, вони не тут, а вдома чекають, ну, у моєї мами...» – «Будь ласка, побудьте бодай трішки, сідайте за стіл, не бійтеся», – промовляю якомога привітніше. «Таке скажете – чого мені боятися? Я до свого батька прийшов!» – «Так отож...». Сіли, почали спілкуватися. Дивлюсь – який вродливий юнак! Високий, стрункий, обличчя – витончене, шляхетне, мов у відомого кіноактора. І розумний же такий! Відчуваю, у нього теж голос теплішає. І вже з Олександром так по-доброму бесідує, по-домашньому, абсолютно не вороже. Засиділись ми до пізнього вечора. А прощалися, як друзі. Коли він пішов, Саша аж сяяв від щастя: «Ти навіть уявити собі не можеш, що для нас із Толею зробила!».
Вранці ні світ ні зоря Анатолій був уже знову в татовій оселі. Дивлячись на Ніну, ніяковів, полум’янів і відводив очі. Та й вона переживала нове незбагненне почуття. Ледве стримувалася, щоб не відповісти взаємністю. Потім Толя щодня багато разів телефонував їй із Києва. Пояснював: тільки про неї й думає. Божився, що полишив усіх своїх подруг і живе мріями про майбутню зустріч.
«Я розуміла: якщо побачуся з ним, не витримаю! – пригадує Ніна. – Тому, як могла, відтягувала цей приїзд. То запевняла, що ми з Олександром маємо навідатися до моїх родичів, то лякала Толика якоюсь своєю загадковою хворобою... Чого тільки не придумувала! Однак нічого, звісно, не допомогло. Він несподівано з’явився та ще й застав мене вдома саму. Побачила його, кинулася на кухню, схопила ніж: «Не підходь, – кажу, – бо зараз станеться щось жахливе!». Але він так благально, так ніжно на мене подивився... Що я могла вдіяти, адже сама просто знемагала від неймовірної пристрасті?! Як ми кохалися! Хто б міг подумати, що цей витончений, інтелігентний юнак може бути таким палким, дужим і невтомним! За кілька годин я відчувала себе солдатом, який гідно витримав велетенську битву – надзвичайно стомленим і безмежно щасливим».
З того часу Анатолій приїжджав до Чернігова не лише на вихідні. Він міг подзвонити Ніні будь-якого дня: «Як я за тобою скучив! Кидаю все і вирушаю в твої обійми!».
Олександр Сергійович багато працював, інколи затримувався на своєму заводі до пізнього вечора. Приходив стомленим, а молода дружина була такою лагідною та щасливою! Він навіть припустити не міг, що Ніночка (яку так обожнював!) кохається з його сином.
Та якось «добрі» люди розповіли занадто довірливому татусеві про дивні візити Анатолія. Розгніваний батько одразу ж подзвонив старшому синові і заборонив йому переступати поріг своєї оселі.
Проте розмова з дружиною Олександра Сергійовича приголомшила.
– Забудьмо про все. Я тебе кохаю! У нас – донечка. Житимемо так, як раніше, – наполягав він.
– Так, як раніше, не вийде. Я – вагітна і ця дитина – від Толика, – зізналася Ніна. – Це складно пояснити, втім спробую: Сашо, я справді кохаю тебе. Однак не можу жити без нього...
Олександр Сергійович вихилив пляшку горілки. Кілька днів приходив до тями. Дружина турботливо доглядала за ним.
«Звісно, я почувалася винною, – зітхає вона. – Знову розсварила батька та сина! А головне – я не наважувалась вирішити щось остаточно, бо розуміла: кохаю обох – і Сашу, і Толю. А як же бути з Алінкою? Я просто не уявляла себе без неї, але й Олександр – теж. Він буквально обожнює доньку! Усвідомлювала, що нікого не хочу втрачати. Це – близькі мені, рідні люди. Мабуть, подібні думки були і в мого чоловіка. Бо коли я наважилася знову поговорити з ним на цю тему, він кивнув: «Знаєш, я більше не заборонятиму тобі зустрічатися з Анатолієм, хай приходить. Втім, я ще не настільки старий, щоб обійтися без жінки. Ти виконуватимеш свої подружні обов’язки?».
Леонід
У Ніни народився син. Назвали Сашком – на честь Олександра Сергійовича. Анатолій завершив навчання і повернувся до Чернігова. Батько влаштував його на «свій заводик». Спочатку Толя мешкав у матері, а згодом попросив: «Тату, будинок у тебе – просторий. Хочу жити поряд із коханою жінкою та своїм сином». Олександр Сергійович дозволив.
«Все було прекрасно, – розповідає Ніна. – Ми практично не сварилися! А ось із молодшим Леонідом у батька та старшого брата стосунки були вкрай напруженими. Коли Анатолій у нас оселився, Льоня відверто назвав його зрадником і наговорив такого, що Толик кинувся на нього з кулаками. На щастя, поруч знаходились Анатолієві приятелі, які зуміли розборонити забіяк. Правда, Толя прийшов додому з синцями, запевнивши, що у брата їх – значно більше... Після цієї сутички вони взагалі не спілкувалися. А коли я мимоволі згадувала про Леоніда, сервіруючи святковий стіл («Ми тут веселитися будемо, а Льоня – може, голодний...»), в обох моїх чоловіків вмить псувався настрій. А я переживала: «Як же так? Рідні люди – і така «війна» між ними!».
Одного разу Ніна випадково здибалася з Леонідом на Центральному ринку. Той саме приїхав із Києва до неньки та й вирішив пройтися рідним містом, купити дещицю продуктів. Побачивши молоду жінку, спохмурнів і відвів погляд. Але Ніна рішуче вхопила його за руку:
– Привіт, Льоню! Може поговоримо?
Молодший брат здивовано поглянув на неї, проте руку не відсмикнув:
– Якщо ти думаєш, що зможеш причарувати мене так само, як батька та Анатолія, то глибоко помиляєшся!
– Тебе? Причарувати?.. – розгубилася Ніна. – Що ти таке кажеш? То я – по-твоєму, відьма?!
– А хіба ні? – блиснув очима юнак. – Усі в тебе закохуються!
– Хто це – всі? – уважно поглянула на його розпашіле обличчя.
– Яка різниця! – промовив сердито. – Мені треба йти...
Та Ніна заступила дорогу:
– Дурненький, я просто хочу вас помирити.
– Відійди, а то гірше буде! – в розпачі гримнув Леонід.
– Кому гірше? – лагідно зазирнула в очі.
– Всім! – і враз рвучко стиснув її в обіймах, поцілував спрагло в уста.
Не пручалася. Але, коли відпустив, щосили ляснула його долонею по щоці, аж заточився. Мерщій кинулась геть, раз-по-раз витираючи сльози.
«Що сталося?!» – стривожився Олександр Сергійович. Ніна, не роззуваючись, одягнена, впала на ліжко – не промовила й слова, доки не виплакалась. Обидва її чоловіки були поряд – такі рідні, дорогі. Наважилася:
– Пообіцяйте мені, що не гарячкуватимете – йдеться про Льоню...
– Він тебе скривдив?! – вигукнули одночасно.
– Ні, він у мене закохався...
Відтоді проминуло три місяці. Леонід щотижня приїжджає до Чернігова. Провідавши маму, поспішає до батькової оселі, де на нього вже чекають Олександр Сергійович, брат та... кохана жінка.
– Спочатку у нас були дуже нервові, гучні «розбірки». Не знаю, як би я це витримала, якби не діти – Аліночка й Сашко. Але потім ми зібрали сімейну раду, спокійно все обговорили й ухвалили зважене рішення, – посміхається Ніна. – Тепер у мене – троє чоловіків і, повірте, я всіх їх кохаю! Звісно, з часом планую і Льоні дитину народити, щоб все було по-чесному.
– Про четвертого чоловіка не мрієте? – цікавлюсь.
– Ні, – сміється, – будинок у нас – великий, проте ще один чоловік тут уже не поміститься. Троє мужчин – це, як на мене, оптимальна кількість: один сніданок готує, інший килимки вибиває, а третій ніжки мені цілує... Жартую, звичайно: вони, звісно, допомагають, але домашнім господарством та дітьми займаюся, в основному, я. Є речі, які чоловікам доручати не варто. У них інше гарно виходить... (сміх)
– І Ви все встигаєте?
– Якщо не встигаю, тоді вже даю завдання Саші, Толику чи Льоні. Вони навіть жартома змагаються, кому його виконувати. Кожен прагне догодити, відчути себе лицарем, адже я у них – одна. Мене потрібно берегти і леліяти (сміх). Тому у нас – завжди чисто, затишно та смачно!
– Отже, найголовніша в родині – все-таки Ви?
– Мабуть, я...
Сергій ДЗЮБА