Видно, цій «еліті» правда очі коле. І тому самозванців так дратує сувора й гірка правда життя. Бо пристосуванцям потрібна велика кишеня і прихильність вождя. Нехай кожного разу іншого, але щоб будь-хто з керманичів не засумнівався у вірнопідданості такої ось «еліти».

Я особисто не знаходжу в публіцистиці Леоніда Яковишина й зерна неправди, а, натомість, відчуваю в ній потужну викривальну енергію, спрямовану супроти корупціонерів, невігласів на владних щаблях, пройдисвітів та пристосуванців. Хіба немало саме таких було, є і, видно, ще буде обслуговувати вождів українських майданів, які, зрештою, і призвели до непоправних втрат України як держави і її народу як носія влади за Конституцією.

Ці втрати стали можливими значною мірою і тому, що владоможці під проводом вже колишнього президента власне невігластво і злочинну злодійкуватість найчастіше маскували під наскрізь фальшиву любов до Батьківщини разом з отією «хамелеонною елітою». Вносячи розбрат і ненависть в українське суспільство й експлуатуючи заради власного збагачення найсокровенніші людські почуття щодо мови, віросповідання  і зрештою до Батьківщини. Було чимало й таких з числа «еліти», хто хоч і усвідомлював брехливість і зажерливість такого от «патріотизму», тим не менше кинувся допомагати вождеві облудним словом. Звичайно ж, за ласий шматок з рук вождя.

Це про таких наш великий філософ і поет Іван Франко сказав: «Ти, брате, любиш Русь як хліб і кусень сала. Я ж гавкаю щораз, аби вона не спала». Хто «любить» Україну «як хліб і кусень сала», а хто  будить її, «щоб не спала» переконливо свідчить як публікація  Леоніда Яковишина в «Літературній Україні», так і відгуки на неї, отримані редакцією. Сумніваюся, щоб людина з чесною душею і чистими помислами не могла не зрозуміти з цієї публікації, як болить серце Героя Яковишина за Україну, за її долю, за долю українського роботящого люду.

Так, гострим словом своїм він не шкодує нікого з нечестивців, нехай хоч і по дві вишиванки натягнуть вони собі на рамена, нехай хоч до вереску поросячого закликають славити Україну – не йме таким віри публіцист від землі, видатний організатор аграрного виробництва, котрий ось уже піввіку кермує господарством, відомим в С ША, в Ізраїлі, в багатьох країнах Європи. І хоч він ні разу з жодної з трибун не заявляв про європейський курс, очолюване ним господарство і трудовий колектив вже давно господарюють за європейськими прогресивними технологіями, забезпечуючи так само і європейський рівень добробуту кожному працівникові. До того ж, утримують на своїх плечах соціальну сферу міста, відраховуючи щороку десятки мільйонів на будівництво і ремонт доріг, дитсадків, шкіл, наповнюючи державну скарбницю сотнями мільйонів гривень.

Як заповідано Біблією «судити їх по ділах їхніх», так і Леонід Яковишин прагне, щоб суспільство судило і тих, хто за славослів’ям України і її героїв на майданах в той же час перекидає мільйони доларів в офшори, обкрадаючи воїнів Збройних сил і тим самим скоюючи найпаскудніше зло – мародерство на крові, на сльозах вдів, сиріт, матерів… І при цьому – «Героям Слава!». Хіба ж про таке може змовчати чесний і порядний громадянин держави!

Ось таку енергію зневаги до мародерів, пройдисвітів і пристосуванців саме й хоче донести до читача у своїй публікації в «Літературній Україні» Леонід Яковишин. Тому вона так і зачепила різного роду окозамилювачів! Але така енергія зневаги зрозуміла до глибини простим людям. А тих, хто самоназвався національною елітою, звичайно, це бісить. Та хочеться вірити, що за облуду  спитається…

Що ж до принципової критики Леонідом Яковишиним нинішньої так званої еліти, то він, як мовиться, людина від землі і плуга, на противагу багатьом «інженерам людських душ» чесно й сумлінно виконує заповіт великого Тараса. Ось цей: «Ради їх, людей закованих моїх, убогих, нищих… Возвеличу малих отих  рабів німих. Я на сторожі коло їх поставлю слово!...»

І «ставить» своє слово, правдиве і викривальне Леонід Яковишин на сторожі «убогих, нищих» протягом уже кількох десятків років. Про це свідчить і двотомник його гострої публіцистики «З нестихаючим сердечним щемом», в якому зібрано понад сто публікацій  в періодичній пресі, починаючи з 1998 року.

П’ятьом президентам (і вже нинішньому – шостому), більше, ніж десятку прем’єрів України, народним депутатам вісьмох скликань Верховної Ради Леонід Яковишин адресує глибоку і критичну аналітику суспільно-політичних і суспільно-економічних процесів держави, не замовчуючи тих недоліків, які, на його переконання, були допущені і президентами, і прем’єрами в різні роки нашої багатостраждальної незалежності. Звичайно ж, закликаючи і їх, і широку громадськість до активного обговорення, до полеміки щодо оприлюднених ним проблем. Будучи народним депутатом Верховної Ради України першого скликання, він в очолюваній ним групі аграріїв-депутатів ще й тоді  принципово боровся  з корупцією, незважаючи на ранги і статуси. Не мовчав він ні перед першим майданом, ні перед останнім щодо політичного життя в Україні, вміло й талановито підкріплюючи висловлене історичними аналогіями…

Ось така, власне, й потрібна нині література й журналістика, які б саме в інтересах держави, її роботящих, але бідних людей «ставили» своє правдиве, гостре слово на їхній захист. А маємо що? Маємо те, що маємо. Підлабузництво і мімікрію величезного гурту пристосуванців-комунікаторів, котрі вже «перелюбили» всіх вождів. А нині - інший на черзі? Отож бо й воно…

Що ж до образи буцімто за «ідіотів», то ви, панове, можете замінити його на будь-яке слово, що вам до вподоби – пристосуванці, невігласи чи ще якось. «Ідіот» – слово як слово. Ним, наприклад, було названо один із всесвітньовідомих романів Федора Достоєвського. «Ідіот» князь Мишкін в романі, мабуть, єдиний позитивний герой. Так що ображатися тут нема за що. Тепер щодо «патріотів, які люблять Батьківщину». Так, справжні патріоти пронизані цим почуттям і мають доводити це почуття вірним служінням Батьківщині невтомною працею на її благо. Кожний на своєму робочому місці, на своїй посаді. Бо інакше це почуття перетворюватиметься в майданний патріотизм, в пусте славослів’я, за котрим виникне й облуда, ницість, зажерливість. Такий «патріотизм» тільки на шкоду Україні, її чесним людям. Такий «патріотизм», мабуть, цілком виправдовує вислів видатних світових  філософів і письменників про те, що він, цей псевдо патріотизм, є останнім прихистком для негідників, котрі, ним прикриваючись, творять зло і наругу над справжніми патріотами. Використовують при цьому будь-що – класовий підхід, національну чи расову чистоту, партійність, віросповідання – та що завгодно. Пам’ятаймо, що фашистські нелюди розстрілювали людей в Бабиному яру, палили Корюківку і тисячі українських сіл під мелодію знаменитого маршу «Дойчланд, дойчланд юбер алес», тобто «Німеччина понад усе!»

А сьогодні які гасла у вуха вкладають і який зміст в розм’якшену майданами свідомість так звані патріоти?

Леонід Яковишин у своїй публікації правильно зазначає, що ні «Слава КПРС», ні «Слава Великому Жовтню» ні КПРС, ні Великому Жовтню не допомогли. Бо ідеологічне штукарство завжди гуртуватиме лише ідеологічно підневільних, а не справді вільних людей.

Любов до Батьківщини, на моє переконання, почуття сакральне, як і любов до матері. Її ж, любов до матері, не нав’язуємо кожному зустрічному, не хвалимося ним на майданах! А якби нав’язували, скандували, сприймали б нас за таких, в яких не всі вдома. Навіть наш Тарас прямо «в лоб» про свою любов до Батьківщини говорив з глибоким трагізмом: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну самого Бога -  за неї душу загублю». Навряд чи хтось із вершителів сьогоднішньої долі України міг би ось так засвідчити свою любов до України.

На такій драматичній ноті «звучить» і вся публіцистика Леоніда Яковишина. Якби моя воля, то саме її, цю публіцистику, зібрану в двох книгах «З нестихаючим сердечним щемом» можна висунути на здобуття Шевченківської премії. Ця публіцистика, звичайно ж, вразлива, як може бути вразливою і безкорислива любов до Вітчизни. Та отим вона і цінна, отим благословенна…

Олександр Каранда,

заслужений журналіст України