Директор бобровицького кінотеатру «Прогрес» ніколи не сидить без роботи
Спорудження нового приміщення кінотеатру «Прогрес» на центральній площі Бобровиці завершили в кінці 1976 року, урочисте його відкриття відбулося на свято Нового 1977-го року. У перших числах січня 1978 року прийшла туди працювати редактором випускниця історичного факультету Ніжинського педінституту Оксана Слива з невеликим досвідом роботи вчителя і вихователя дитсадочка.
Стільці в кінозалі старенькі (більше 40 років), але приведені в порядок
На той час в сільських будинках культури й клубах Бобровицького району працювало 36 стаціонарних кіноустановок. В обов’язки редактора кінотеатру входило формування репертуару фільмів для району, розробка маршрутів розвезення кінофільмів по селах, перевірка їх показів, складання заявок для області на нові стрічки, передусім касові тощо.
А ще вони нагадують, яка прекрасна Україна
Великий занепад державної кіномережі відбувся в кінці 90-х. Рятувати її в Бобровиці довелося Оксані Миколаївні, яку в 2000 році призначили директором кінотеатру. Більшість будинків культури й клубів в селах не опалювалися, кіноустановки не працювали. Та і в райцентрах кінотеатри припиняли демонстрування кінофільмів. Але в Бобровиці новий директор випросила в Чернігові додаткове обладнання, зокрема й сучасний на той час проектор – єдиний у районах області. Тож показ широкоформатних фільмів на великий екран відновився тільки в Бобровиці.
Як організовувала директор покази нових касових фільмів – відомо лише їй. Труднощі полягали в тому, що в незалежній Україні по всіх областях ліквідували кіномережу, тож кожен кінотеатр, навіть в обласному центрі, не говорячи про райони, виживав, як міг. Більшість з них стала працювати не за профілем. А в Бобровиці продовжували «крутити» широке кіно. І глядачі були… Аж поки не нагрянула пандемія.
Банери закликають переглянути українське кіно
– Умудрялися демонструвати кінофільми й тоді, але для обмеженої кількості глядачів, – згадувала Оксана Миколаївна. – Зала для глядачів у нас велика, стільці зберегли, тож мали можливість розсаджувати глядачів на визначеній карантином дистанції. Суворо дотримувалися й інших санітарних вимог. Касові збори були, можна сказати, нікчемні, але для людей, не інфікованих ковідом, потрібна була певна розрядка.
Як потрібна вона і у воєнний час. Тож і тепер демонструють кіно, але, за словами директора, мало приходить глядачів, і касові фільми важко діставати, бо й державної прокатної мережі давно немає. Не просто було діставати навіть документальну, добряче розрекламовану картину «Кіборги». В усіх школах громади демонстрували, багато глядачів було в кінотеатрі, зібрали 10 тисяч касової виручки, але з неї більше восьми тисяч довелося віддати прокатникам. Дещо дешевше обійшовся прокат документального фільму про оборону Чернігова. А де дістати художні фільми українською мовою для патріотичного виховання молодого та й старшого поколінь, для витравлення нецензурщини з розмовної української мови? Невже ті державні керманичі й язиколяпні патріоти, які так запекло борються за українську мову, не чують вуличної мови не тільки п’яних дорослих, а й тверезих дітей? Де друковані видання українською мовою виховного характеру, відповідні фільми?
До "Прогресу" дітки тягнуться
Приємно бачити й чути, що кінотеатр «Прогрес» у Бобровиці не стоїть осторонь цієї надто гострої виховної проблеми. Як тільки директору вдається роздобути цікаву дитячу стрічку рідною мовою, ще й пронизану патріотизмом і високою мораллю, – відразу ж організовуються масові її перегляди.
– Легкі на підйом організовувати такі екскурсії до нашого кінотеатру вчителі шкіл й вихователі дитячих садочків, – радісно розповідала Оксана Миколаївна. – І кінотеатр бореться не за касовий збір, а за те, щоб якнайбільше дітей пройнялися літературною мовою навіть у розмові між собою на вулиці. Щоб глибоко засвоювали ту українську мову, яку творили для нашої нації українські класики ще за царського режиму, в умовах жандармського гніту проти розвитку української солов’їної мови.
До яких результатів довоювалися за українську мову в незалежній Україні, написала з великим сумом Ліна Костенко: «Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках».
І мало того, що українська розмовна мова щедро засмічена вульгарним матом, так ще її повсюдно, де треба й не треба, «начиняють» словами іноземного походження, – кажуть, що так модно. Це як за царизму, було модно серед панської знаті розмовляти в побуті французькою і німецькою, а при СРСР – російською. Хоча навіть тоді україномовної періодики й книжок видавалося більше, ніж зараз.
Кінотеатр зовні
В Бобровиці зберегли кінотеатр, який за допомогою рідкісних українських фільмів показує дітям та й дорослим, яка справжня українська літературна й розмовна мова. До речі, нинішнє й наступні покоління мусять знати, що в древній китайській мові немає жодного слова іноземного походження. І нічого, живуть, наближаються до першої економіки світу. Тобто успіх будь-якої країни світу залежить не від модних у світі слів і крутих матюків, а від світлого розуму й працьовитості людей.
Робота бобровицького кінотеатру «Прогрес» тримається, можна сказати, на двох жінках: директорці Оксані Сливі і техпрацівниці Наталії Минка. Вони й кіно крутять, й побіжні ремонти виконують, і порядки наводять у чималому приміщенні. Організували й танці для молоді під українські пісні.
– Ходили на танці до п’ятдесяти здебільшого старших школярів, – розповіла Оксана Миколаївна. – На проведення цього культурного заходу ми одержали потрібні дозволи навіть від Ніжинської військової адміністрації. Приїжджали до кінотеатру наглядати за порядком і місцеві поліцейські. Жодного скандалу не було. Але танці невдовзі припинилися: для неповнолітніх комендантська година на танцях настає о 21:30. Молодь це не влаштовує, і вона перестала ходити до нас. Кажуть, ходять старші школярі забувати війну й повітряні тривоги у доросле кафе, або «тусуються» під супермаркетом «Фора».
Звісно, в цих місцях можна розмовляти й мовою «бендюжників від слова». І горілчаним душу погріти. Головне – без бійок, щоб стражі порядку не приїхали.
У Бобровиці є й більш організовані зони відпочинку: в двох загальноосвітніх школах, у школах мистецтва й творчості, в будинку культури – там працюють аматорські танцювальні колективи і ансамблі народних пісень. Але туди сходяться у визначені дні й години на репетиції, а молоді хочеться й просто розважитись, потанцювати, кави випити, з друзями поспілкуватися. Не тільки ж лякатися від дуже частих повітряних тривог. Від них можна б заховатися в давно побудованому в центрі міста спеціальному сховищі, але воно чомусь зачинене і для дітей, і для дорослих. Підпорядкована ця споруда столичному відомству, обслуговує її родинний підряд з п’яти родичів, фінансуються, нібито, теж з Києва. Для кого підготували сховище – засекречено. Не доведи, Господи, щоб не повторився столичний випадок із зачиненим сховищем. Хто відповість?..
У кінотеатрі ж «Прогрес» у двох працівниць не поменшало роботи і після закриття танцмайданчика і зменшення глядачів на фільми. Відразу після початку широкомасштабної агресії, кінотеатр перетворився на склад приймання й роздавання гуманітарки, що надходила з Європи й від місцевих жителів. Її роздавали передусім переселенцям, які втекли від окупантів, а також місцевим жителям громади, що теж постраждали від агресорів. Готували й гостинці на фронт. Долучається до цієї благодійної роботи й свідома молодь.
За вироби Наталії Минки наторгували грошей на подарунки воїнам
Оксана Миколаївна показала, як майстерно й гарно обплела Наталія Минка невеликі посудини для зберігання й носіння свяченої води. Таких ручних виробів продали на три тисячі гривень, за які закупили шоколадні гостинці для воїнів. Привіз їх зі столиці підприємець Микола Оношко, при закупівлі добавив і свої гроші. Подарунки відправила на передову волонтерка Оксана Харченко.
Дуже багато продуктів для армії зібрали жителі Макарівки, організувала їх мати двох діток Катерина. Автотранспорт відшукала директорка кінотеатру. Послала невелику автомашину, а водій телефонує і каже, що треба було посилати КАМАЗа. Втім, водії самі організувалися й забрали всю гуманітарну продукцію, яку потім доставили бійцям.
Залишився в кінотеатрі й не розданий ще гуманітарний одяг, жінки розсортували його і запакували у мішки, кожен підписали, щоб можна швидко дістати потрібну одежину.
Не забувають працівниці кінотеатру й про прямі обов’язки: виготовили й розмістили в приміщенні стенди про кіно, про рідну Україну, про край Бобровицький. Не перестають займатися пошуками українських фільмів, передусім дитячих, на які найбільший дефіцит. Старезні стільці привели в порядок, по кілька їх роздали сільським клубам.
Ранньою весною Оксана Миколаївна організувала привезення з-під Києва саджанців троянд, за які добрі знайомі господарі великого розсадника не взяли й копійки. Ці квіти висаджені під кінотеатром і на території Бобровицької опорної лікарні. Адже обов’язок творити в місті красу теж взяли на себе невтомні працівники кінотеатру «Прогрес».
Колись система кінофікації підпорядковувалася відповідному обласному управлінню. Тепер належить відділу культури міськради. Заодно й директору кінотеатру додалося роботи: Оксана Слива відповідає за справну й сертифіковану роботу газових установок усіх закладів культури, що опалюються газом. Похвалилася вона, що завершуються перевірки підготовки до опалювального сезону. І цьому можна вірити, бо відповідальну роботу доручили жінці-організатору з великої літери. І перша помічниця в неї – Наталія – надійна, хоч і без владної посади, зате на всі руки хазяйновита майстриня. От якби на таких трудівниць рівнялося якнайбільше представників сильної половини людства! На жаль, це лише мрійливе бажання.
Григорій ВОЙТОК