Дуже часто, аби забрати з поля бою тіло вбитого героя, якого вдома чекають рідні та близькі люди, його побратимам доводиться ризикувати своїм життям. Та коли є хоча б один шанс евакуювати тіло – вони йдуть, не вагаючись. Адже знають, наскільки це важлива справа.

Снайпер Дмитро Фінашин не просто вижив – він подолав межі можливого. Коли вже всі вважали його загиблим, а командування батальйону вирішило подавати «Фіна» на найвищу державну нагороду – посмертно, важкопоранений військовий не просто не здався – він повз до життя «сірою зоною», де кожен подих міг стати останнім.

Капелан – це не лише військовий священник, а й друг, товариш, брат, батько для воїнів. Бути поруч із тими, хто захищає Україну, нести їм надію та підтримку – це і є його місія. За час свого капеланського служіння отець Євген – військовий капелан 210-го окремого штурмового полку – побував у зоні бойових дій на різних напрямках.

Зараз про виживання й катування в російському полоні Євген Шибалов дописує книгу. У російському полоні його вважали агентом західних спецслужб, бо до війни він працював у міжнародній організації. Тому до українського захисника застосовували особливо важкі тортури.

Для Дмитра Андрющенка з позивним «Дипломат» війна триває майже 11 років і закінчиться тоді, коли з російського полону повернеться останній полонений.

Як парамедикиня Юлія «Куба» евакуює бійців та по рації рятує їм руки й ноги

Павло Патарецький не чекає ухвалення законів, які звільнять його від обов’язку надалі захищати державу. Бо війна для нього закінчиться лише тоді, коли вдасться звільнити рідний Крим.

«24 лютого, коли почалася широкомасштабна війна, ми з чоловіком без зайвих слів подивилися один одному в очі і в один голос сказали: «Ну що, йдемо воювати…» – згадує Вікторія з позивним «Сомік», яка у перший день вторгнення взяла до рук зброю, аби захищати свою країну від клятого ворога. Жінка жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Хоча плани на життя у неї були зовсім інші.

«Я чекаю всіх і кожного окремо. Вони всі – мої діти», – так каже про військовополонених азовців Тетяна «Хрещена» Теплюк, яка сама пройшла крізь пекло російського полону.

«Я не хочу, щоб цю війну закінчували наші діти», – каже Василь Левченко, який після важкого поранення – ампутації руки, кількох операцій на нозі та обличчі – налаштований повертатися на фронт. Наразі він проходить ВЛК і запевняє, що в Силах оборони робота знайдеться для всіх. Кому, як не «Святому», це краще знати, адже на захисті країни він з 2014-го року.