Він простягнув до неї руки і вчепився за полу плаща:

– Не покидай мене, доню, я ж твій таточко! Я ж твій рідний таточко!

– Не торкайтеся мене! Я віддам борг, який завинила. І все! Ви мені чужий! Не жаль мені вас, не жаль! – вона різко висмикнула полу плаща з його рук і зникла за важкими дверима, які грюкнули з усієї сили.

– Яка жорстока жінка! – хтось кинув їй услід. Та вона вже не чула нічого, вона спішила до поїзда, який повезе її далеко із цього міста, котре давно забуло її, і від цього чоловіка, який хоче бути їй батьком…

Вона не бачила його вже років тридцять і, зустрівши десь у переході цього чоловіка, що просить милостиню, певно, поклала б йому в долоню кілька гривень і пішла б далі. Сьогодні на суді вона впізнала тільки його очі! Він ніколи не дивився прямо у вічі, і вони, маленькі і злі, завжди бігали десь далі від співрозмовника. Так завжди було…

У поїзді Людмила старалася зімкнути повіки, та знову бачила його перед очима, і все оживало в пам’яті, і серце боліло так, що важко було навіть зітхнути.

…Вони із сестричкою дуже боялися свого татка, особливо вона, менша. Ввечері, коли його не було дома, мати якнайраніше старалася укласти спати дівчаток і сама примоститися біля них. Іноді це рятувало їх від нічних розборок, та, здебільшого, батько, повернувшись п’яним, піднімав усіх. Перепадало матері хтозна і за що. Він мав насолоду знущатися з неї, і, певно, ще більшу, коли злякано кричали діти. Старша, Ірина, ненавиділа батька змалечку, і коли той чинив п’яний дебош, кипіла від злості. Люда ж завжди слізно просила: «Таточку, пожалій нас! Таточку, ріднесенький! Не бий маму!». Та він ніколи так і не почув її.

Потім роками вона бачила це у моторошному сні, прокидалася серед ночі від такого ж свого крику. Це вже без мами, коли темна ніч була для неї страшною і холодною…

* * *

Ольга, її мати, мріяла стати вчителькою. Тоді із села було неймовірно важко вибратися. І її мати, солдатська вдова Другої світової, відправила донечку до родичів у місто, щоб там паспорт отримала. Дівчина до науки дуже здібна, та ще ж і гарна, як намальована. І стипендію заробила, і матері подяки з інституту передавали за те, що гарно виховувала. І все було б так добре, якби в її житті не з’явився Іван. Працював водієм автобуса якраз на її маршруті. Як уподобав Олю – проходу не давав. Дівчина спочатку сторонилася його, а потім цей гарний на вигляд юнак зацікавив її. Стали зустрічатися. Заміж пропонував. Обіцяв їй, що вона і навчатиметься далі, що і працюватиме в місті, якби тільки погодилась стати дружиною. Всі обіцянки скінчилися дуже швидко.

Іван і його мати пишалися тим, що вони – люди міста. А невістка – село! За кілька місяців квартира чоловіка стала для неї кліткою, з якої можна було вийти тільки з дозволу. Єдине спасіння – інститут, та свекруха і чоловік були занадто далекими, щоб зрозуміти її прагнення до знань. Одного разу, вже будучи вагітною, Ольга затрималася в бібліотеці. Не встигла переступити поріг, як на голову звалився важкий чоловіків кулак. Вперше він бив її. Бив із диким задоволенням. Ольга намагалася затулитися руками і дуже кричала.

Він залишив її тільки тоді, коли холодно і байдуже зупинила його мати. Взяла за руку і він завмер: «Досить, синку, бо вб’єш, дурну. Воно ж із села!».

У ту ніч вона хотіла померти, а вранці сіла на автобус і поїхала до матері. Чоловіка це дуже розгнівило, наступного дня він приїхав по неї. Грубо відштовхнувши тещу, силоміць увіпхнув Олю в машину. Вдома руками не бив, а прив’язавши до ліжка, сік ремінцем доти, доки та зомліла. А через кілька днів народилася недоношена Іринка. Квола, ледь вижила…

На цьому і закінчився її шлях до науки. Вона ненавиділа Івана і не знала, куди подітися від нього. Коли Іринка підросла, влаштувалася носити пошту. Тим часом померла свекруха. Та легше не стало. Померла і надія на те, що чоловік пом’якшає, коли житимуть самі. Щоденні докори, образи каменем осідали в душі. Іноді він обіцяв, що все ще буде добре, а для цього йому треба кинуть пити. Обіцяв, що не питиме, як народить жінка сина, вона ще раз повірила і народила Людочку. Якщо Іринку він просто не помічав, меншу доньку ненавидів, а вона, підростаючи, ласкаво гукала його татком і просила не бити маму…

Десять років заміжжя зробили Ольгу старою і хворою. Іван вже не забирав дружину силоміць від матері, коли та тікала до неї в село. Жив з іншою. Та іноді мав розвагу приїхати та «пошугать» своїх дівчат. Розказував, який він порядний, що не розлучився з нею до цих пір, а Ольга – просто нікчема.

Дочки боялися батька і старалися втекти, як він приїжджав. Ольга все сохла і плакала… Казали люди в селі, що всі хвороби в Ольги – від побоїв. Десь, мабуть, пухлина із синця виникла. Сохла… Її не стало тоді, як Люда переступила поріг першого класу. Ховали жінку всім селом. Іван не приїхав на похорон. На дочок не претендував навіть тоді, коли слідом за дружиною пішла на той світ і теща. Дівчаток забрала тьотя. Найбільше в світі вони боялися, що їх змусять жити з батьком. Не змусили. А от аліменти сплачувати батька зобов’язали. Сплачував чемно, і квитанції про сплату складав у папку… Згодяться!

Відтоді сестри ніколи не бачили батька. Малими боялися, а дорослими не хотіли десь перетнутися. Навіщо? Чужі ж люди! Зовсім чужі!

Тьотя допомогла дівчаткам стать на ноги. І все було б добре. Та, схоже, що горе полюбило їхню родину. Ірина з чоловіком загинули у автотрощі. І Людмила, як колись її тьотя їх із сестрою, взяла на виховання племінницю. Своїх двоє підростало. Душа болить, а жити треба і діток піднімать…

Тоді й об’явився її тато… П’яним обморозив собі ноги. Вже й не пив, але на колясці, догляд треба. Жінки, яких після Ольги було чимало, не затрималися жити із ним. І тоді Іван згадав про доньок і знайшов папку з квитанціями про сплату аліментів.

Знайшов адресу молодшої, почав листи писати. Дуже слізні. Все згадував, як вона його в дитинстві таточком називала… Жалівся, що самотньо йому, що пенсії не вистачає… А він же донькам аліменти платив! Людмила не відповідала. Прочитавши кожний лист, як біля небіжчика тужила та причитала. Душа розривалася від дитячих образ, які нікуди не поділися. І ось – повістка до суду у місто її дитинства.

Вона старається не дивитися у бік того чоловіка, який хоче її опіки. Вона не хоче бачити його очі, які запам’ятала тільки у страшному гніві…

Суд вирішив, що донька таки повинна сплачувати певну суму на утримання батька. Аліменти… Та він хотів повної опіки. Він хотів зупинити і розчулити цю незнайому дорослу жінку, яка була його донькою. Хапався за поли її плаща, благав і плакав. Та важкі вхідні двері суду безжально зачинилися перед ним, аж грюкнули. Людмила не змогла їх притримати.

Олександра ГОСТРА