Альтанка та у баби Ганни за парканом. Буває, що не витримують її нерви. Терпить, терпить, а тоді як вискочить з ціпком – ось я вам! Отак сидить на порозі, лущить квасолю. Як чує – музика за парканом і таке матюччя! Страх Господній! Такого ще й не чула за свої 80, хоч на фермі вік проробила, де матюк був за «здрастуй». Не втрималася, вийшла. Матінко! Краще б не виходила! Сидить там дітлашня років по десять, всі лузають насіння, плюють лушпиння під ноги і… гнуть матюччя. Хотіла присоромить, а діти їй середній палець показують… Куми Люськи правнучка каже: «Баба! Закрой рот!». Ганна по гарячих слідах до куми дзвонить, а трубку взяла її внучка, матір малої розпусниці. Вислухала її і… далеко бабу послала. Ганна ще кілька днів тиск збивала. І кумі співчувала. Як із такими дітьми живе вона! Може, і в самої не кращі… Хтозна… Бо далеко… Кажуть їй, щоб не висувалася із-за свого паркана. Бо ще й хату спалять! Та, буває, що не втерпить. Прийдуть сільські молодички пива попить. Є таких кілька у селі. Хазяйка їх «на зошит» пише. Вони отримають гроші «дєтські», тоді й розплатяться. А, буває, насядуть на якогось дурмана заїжджого. Село ж на трасі. Він і розрахується за них… Страшні і сумні!

А це підгледіла Ганна, що вчепилися ці молодички у її ровесника, діда Юшечку. Вона з ним пенсію в один день отримує. То вже Ганна і знає – як пенсія в руках, так і сидітиме старий дурацюга із тими молодицями безпутніми. Ганна вважає, що має повне право таки простежить за ним та додому нагнать. Ровесники ж вони! Чи ж личить старезному діду по таких місцях вештатися?! Ті ж чортиці останню копійку видурять! А була б його Люба жива…

Ось і знову Юшечка, так у селі всі давним-давно Миколу називають, щось розказує тим безсоромним молодицям. Ті гиготять собі… Ганна підчула, що за «добавкою» діда посилають, і знову не витримала: «Вертайся додому! І швидко!» – прикрикнула на нього.

Юшечка знітився – то на молодиць зиркне, то на Ганну… Та й потеліпав потихеньку у бік своєї хати. Бо Ганна йому й ніхто, та все ж і з хорошим, і з поганим – тільки до неї… Тупцяє, як дитина, яка нашкодила. Юшечка туп-туп та… дир-дир… Молодиці були притихли, та почули «дир…» і як зарегочуть! Юшечка повертається і так, пригнічено каже: «Та то ж… вино молоде! Шо робить!»

– Вино молоде, та ти старий п…дун! – гнівно гукнула Ганна і простежила щоб не повернувся Юшечка до молодиць. Не даром є приказка, що як звикне собака за возом, то і за саньми біжить… Так і Юшечка!

А Ганні таки шкода його. Всюди сам. Наварить собі юшки чи борщу, то і йому принесе. Їй варить охотніше, бо в більшій каструлі. Жінку вже давно похоронив, а сам так і не навчився страву варить! Років з десять тому каже Ганні: «Переходь до мене, та і будемо… одну юшку варить!»

А вона йому: «Та я б тебе і молодою не захотіла! А у такі года й поготів! А от юшку, як зварю, то й принесу!»

* * *

Кажуть, у молодості Юшечка був дуже гарний. Як артист! На початку 70-х прислали його у село із району відповідальним за роботу з комсомольцями. Тоді була така посада у колгоспі, як звільнений секретар комсомольської організації. Про таких казали – на одній нозі крутиться! Дівчата у колгоспній бухгалтерії всі, здається, закохалися у нього. Він – ту обійме, ту вщипне. Навіть одружених. У нього «бобік» в руках, підвозить дівчат. Сьогодні одну, завтра іншу.

Люба, бухгалтерка, майже доходила додому, як він зупинився. Підвіз. Наступного дня підвіз знову. Люба – єдина донька в колгоспного інженера. Вихована, скромна дівчина. Гарнесенька, як намальована. Вуста самі потягнулися поцілувати… У неї ледь серце не зупинилося. Бо ще ніхто так не цілував її. Зойка і Томка на роботі хвастали, що комсорг гарно цілується. А вона тільки почервоніла. Звідки їй знати – гарно, негарно… Серце розривається від того цілунку і все…

І завтра цілувалися, і післязавтра… Люба засиджувалася на роботі, а він старався підвезти. По дорозі до сусіднього села, де Люба жила з батьками, заїжджали в лісосмугу і… цілувалися до сп’яніння. Як одного разу дверці «бобіка» різко відчинилася. Батько! Люба прикрилася платтячком, яке чомусь уже було не на ній, а на передньому сидінні.

– Виходь, зятю, покуримо! – кинув батько Миколі. – Бить не буду! Вона у мене єдина! Ти розумієш! Вона довірлива! Не шльонка якась! Погулять і покинуть не вийде!

– Та що ви! Я ж всерйоз! – злякано белькотів Микола. – Слово комсомольця даю!

Любі батько так нічого і не сказав. Та краще б відшмагав! Бо вона не знала, де подітися від сорому. Батько ніколи навіть не кричав на неї. Було, погляне – і вже все зрозуміло… Вона старалася не попадатися йому на очі. Та сіли вечеряти і батько сказав: «Заміж наша Люба виходить! Отакі-то справи, мати!»

Мати обійняла доньку і запалакала: «А за кого, дитино?»

– За Миколу комсорга! – відповів за неї батько.

На весіллі їхньому все село гуляло ще і пів райцентру Миколиних родичів. Микола витанцьовував, соловейком щебетав біля дружини. Гарнесенька ж! Тільки дуже скромна…

Жити вирішили з батьками. По сільських мірках того часу батьки всього надбали, щоб молодим – тільки живи та радій…

Та вже восени Зойка в бухгалтерії клялася і божилася, що бачила Миколин «бобік» у лісосмузі… А у ньому… Томка. Вона нахабно фарбувалася на роботі і викручувалася перед Миколою, як тільки він заходив у кабінет. Раз Люба не витерпіла і аж закричала: «Що ти крутишся біля чужого чоловіка?!» А Зойка засміялася: «Що ти причепилися до Томки?! Микола твій все літо гуцулок, що буряки сапують, на ставок возив! Ти й не бачила! Через тиждень після вашого весілля його хлопці застукали! Це ти така дурна!»

Любі більше не хотілося жить… Увечері лягла до мами у ліжко, обняла, розплакалася. Микола буде пізно, як завжди… У нього справи…

– Це життя, Любочко… Не плач! І людям нічого не кажи! Сама для себе виріши – треба він тобі, чи ні… Якщо треба, то терпи. Не треба – прожени і крапку постав! А на люди не неси нічого! Тільки насміхатимуться! Ось народиш дитинку… Воно легше стане…

Гупнули двері… Чоловік прийшов…

– Іди, доню, вечерять дай. І спать поряд лягай! А хоч – то прожени раз і назавжди! – сказала строгенько мати.

– Мамо! Ви ж розумієте! Він гуляє! – хлипала Люба. – Якби ж він такий, як тато…

Мати усміхнулася і обняла доньку:

 – Якби ж… Життя, донечко, не проста штука… Тато твій найкращий у світі… Шкода, що ти у мене тільки одна… Не все так просто у сім’ях, де одна дитина, не все… Це, коли батьки хворі чи в літах, то й одна дитина буває, а де все добре, то хоч двоє-троє…

– Ти хочеш сказати, що й у вас не все ладилося? – стрепенулася Люба.

– Іди чоловіку вечерять давай! Молода ти ще дуже, молода, донечко… – змахнула сльозу мати.

З часом їй уже подружки і не доносили, де і з ким бачили її Миколу. Нецікаво стало. Бо у Люби жодної реакції на те. Це на людях… А подушка від сліз не просихала. Буває, скаже щось Миколі, а він відразу її винуватить, що плітки збирає, що сльозами своїми його дістає! Любі дитинку дуже хотілося. Не вагітніла – і все. Її ж Микола і звинувачував. Мовляв – я козак хоч куди! Це з тобою щось не так!

– А я думаю, що у нас дітей немає через те, що у нас любові немає! – колись намірилася йому сказать. – Ти ж мені тільки спину повертаєш… Нелюба я тобі… давно.

Та як би Люба вночі не плакала від образ, вдосвіта готувала Миколі його улюблену юшечку – з пшоном, галушками, з гречкою…  Як би не поспішав, обов’язково снідав, ще і дякував. Було, каже: «Ніхто таку юшечку, як моя жінка, не зварить! Юшечка – це сила!» Через те і прозвали Миколу Юшечкою.

Кілька років Люба вговоряла Миколу всиновити чужу дитинку. Годила йому, як тільки могла. Не чув!

– Уяви… Приходиш додому з роботи – а маленька людинка тебе татом називає…

– Я не знаю… Чи радів би я…– казав щиро. – Це якби своє… Так де ж його взять… Не можу я… Не готовий…

Після сорока Юшечка трохи осівся з гульками. Завів пасіку. Як колгоспи розпалися, у начальстві так і залишався – то там, то там влаштується як не керуючим відділком, так спеціалістом з паїв… Умів чоловік! І машина службова завжди в руках. І робота така – поїхав з дому і все!

Звичка дівчат підвозить нікуди не поділася. Підвіз колись одну учительку музику… І… сам не очікував! Закохався! Такого ще із ним ніколи ще не було! Дівчат, з якими бував, не всіх і по іменах пам’ятав. Тоня була вся така... просто неземна!

Вона розлучена. Донька студентка. В її квартирі пахло кавою і п’янкими парфумами… Микола ловив себе на думці, що у них в хаті завжди пахне юшкою і ще якоюсь їжею. Він любить поїсти, а дружина годить завжди… Юшку любив! А от запах її на кухні став дратувать… І Люба своєю покірністю дратувала його! Колись, так неочікувано каже:

– Я знаю, що ти їздиш у місто до жінки… Добре, що не до всіх підряд, як у молодості…

Не віднікувався. Проковтнув... Бувало, що по кілька днів не появлявся дома. Люба чекала. Її лякала самотність. Чогось боялася вночі, до всього прислухалася. І, коли чоловік ночував вдома, вранці готувала його улюблену юшечку…

Він обіцяв Тоні розлучитися з дружиною і одружитися з нею. Та… Як він житиме у місті, як сприйме його її донька… Врешті, як він скаже Любі про те, що іде… Звик до неї. Що не кажи, а рідна душа. Інша прогнала б давно… як пса бродячого. А вона хазяїном на людях величає. І… любить… Микола це відчував. І знав, що, крім нього, у неї ніколи нікого і не було.

Та Люба сама все вирішила… Він повернувся додому вранці. Люба вже доварювала юшку. Розплакалася. Розказувала, що вночі завивав собака і їй було страшно… Він мовчав. Совість таки мучила. Подумав про те, що все ж треба було взять дитинку, вона б свою любов їй віддавала, а так – тільки йому… Сьорбав мовчечки свою юшку. Люба хлипала. Тоді ні з того ні з сього вхопилася за горло, бо стало важко ковтнуть, дихнуть… Він притуляв їй до скроні лід із холодильника, тримав за руку і чекав «скору». Приїхала швидко і… засвідчила смерть…

Микола як онімів... Якби не добрі друзі та колеги, то не знав би, як і похоронить дружину. Сидів і дивився в одну точку. Плакав уже потім, коли настала перша ніч самотності у порожній хаті... Щоночі прислухався, як підвиває пес у дворі, як десь поблизу кричить сич. Навіть «Отче наш» вивчив і читав. Тепер можна було іти куди хоч, приводить кого хоч... Не хотілося. Та після сороковин по Любі вирішив перевезти до себе свою коханку. Якраз у неї відпустка. Приживеться. Ну, поговорять трохи люди, та й забудуть. Життя пролітає... Любу не повернеш. Чого йому одному сидіть.

Тоня зраділа тій пропозиції, бо давно бачила себе хазяйкою в Миколиному домі. Смерть дружини його дуже змінила. Мовчав. Часто палив. Погано спав. І... дивно, Тоня ловила себе на тому, що ревнує його до покійної. До живої не так ревнувала. А ось, тепер покійна, ніби між ними стоїть і все! Вирішила Тоня зробить перестановку у домі. Все, що здавалося їй зайвим, попалила та викинула на смітник. Микола що помітив, що і ні. А от коли взялася Тоня за кухню, та поміняла тарілки, з яких він любив їсти, і для самого себе неочікувано зірвався. Змусив Тоню вертать назад його улюблені полумиски, з яких їв свою улюблену юшечку...

– А ти страву умієш готувать? – запитав коханку. – Полумиски повикидала, то може і насипать у них не збираєшся?! – гримав.

– Не юшечка, а суп! – фиркнула Тоня. – Умію! А готуватиму чи ні, то вже який настрій у мене буде!

Настрою у Тоні частіше не було, ніж був. Осипалися яблука, а вона лежала під яблунею на розкладушці і читала книжку. З дня у день. Любин квітник заріс бур’яном. Вона зустрічала обіймами чоловіка із роботи. Заварювала каву, робила бутерброд...

Микола відчував, як скучив за запахом страви у хаті. Не пахло вже йому юшкою, не пахло і кавою... За пару місяців він почав гиркати на Тоню. А от на Любу – ніколи! Тоня бралася ним керувать, а він до цього не звик. Викопав картоплю сам, вирвав та почистив і буряки... Зайшов до хати, там Тоня серіал дивиться. Йому дуже схотілося побить телевізор. Стримався. Тільки вимкнув різко та і каже: «Збирайся, Тоню, я тебе завтра додому відвезу. Якось не виходить у нас...»

Тоня плакала, сварилася, обзивала його пеньком недолугим. А він мовчав. Сказав: «Прости! Я ж по правді сказав! Ми якось прожили з Любою і не сварилися. І з тобою не хочу. Відвезу краще додому...»

Довгенько вона сердилася на нього. Та простила. Ще довго їздив до неї Микола. Гостинців набере із села. Переночує. Та і додому. Не хотілося йому, щоб тут хтось чужий хазяйнував. Бо переспать із жінкою – то одне діло, а жить – зовсім інше. Поїхала його Тоня до дочки внуків глядіть. Та й дзвонить перестала.

Він би не проти когось і привести за хазяйку, так кого ж? Траплялися йому ще й непогані молодиці, та не для життя. Не молоденькі ж уже. В тієї чоловік помер, ту покинув... А вони до дітей горнуться... Може, й права була Люба, коли його просила дитя всиновить. Може б, і він тепер до доньки чи сина горнувся... Та що ж? Не вернеш! Ото тільки й «рідні», що Ганна. Слухається її, бо без неї – один-однісінький у світі білому. Бач! Обізвала його при дівчатах «п...ном» старим. Та й нехай. Із пісні слів не викинеш...

Олександра ГОСТРА