Протоієрей Дмитро Нікітенко – один із перших капеланів України, настоятель Храму святителя Миколая Чудотворця у місті Ічня, благочинний Ічнянського району, а також головний капелан Чернігівської єпархії Православної церкви України. Він їздив на передову з волонтерською допомогою ще з початку АТО, а потім мав ротації в Авдіївку, де був і військовим священником, і водієм швидкої. Зараз проходить військову службу у 5-му окремому полку зв’язку оперативного командування «Північ» та займається душпастирською опікою військових.

З 2021 року військове капеланство є професією, яка офіційно існує в Україні. Військові капелани не долучаються до нарядів та урочистих маршів, але мають опанувати військову культуру та служити при певному підрозділі. Головне завдання капелана – підтримувати дух військовослужбовців на війні і в тилу, бути поруч, вислухати, помолитись, мотивувати і надихнути на правильний шлях. Військовим потрібна людина, якій вони можуть довіряти та розповісти про свої переживання. Капелан – це не тільки священник. Військовий капелан є другом для воїна, тим, з ким можна поговорити не тільки про Бога, а й про все на світі: про родину, про улюблені фільми.

Шлях до Бога тернистий

Шлях до священнослужителя у Дмитра Нікітенка довгий та непростий. Маючи три вищі освіти: педагогічну, економічну та духовну, – він тривалий час він працював по професії, допоки одного разу не потрапив на зустріч із настоятелем саме української православної церкви.

«Господь призвав мене сам, я навіть не думав, що таке можливо, – згадує свій шлях до Бога капелан отець Дмитро. – Я на тому етапі життя був керівником виконкому партії «Народний союз нашої України» в Глухівському районі Сумської області. Пам’ятаю, до нас приїхав єпископ Київського патріархату, і спершу я не хотів іти на ту зустріч, бо з московськими попами не хотів мати жодної справи. Та коли дізнався, що це – Українська церква, і вона незалежна від Москви, то я зацікавився. Поспілкувався з єпископом, вирішив учитися. Спочатку при Сумському єпархіальному управлінні, а через дерез деякий час закінчив Рівненську духовну семінарію у 2018 році.

З часом мене рукоположили на диякона, потім на священника, і так я почав свою кар’єру у Глухові. Спершу, правда, було дуже важко. Люди називали нас розкольниками, ряженими, не хотіли миритися з тим, що ми – український патріархат. Я був як священик-місіонер, без церкви. Адже приміщення не давали свого, доводилося їздити до інших священників. Деякий час я правив службу в актовій залі лікарні, в населеному пункті Зноб-Новгородське під самою Брянщиною. Там жила родина лікарів, вони були дуже набожні і самі мене запросили до себе. Багато людей почали приходити на службу. Та коли Янукович став президентом, правити там заборонили. А в 2013 році запропонував перейти на Чернігівщину – там якраз були вільні парафії. Владика Євстратій забрав мене до себе. Спершу служив трохи у Ніжині, в кафедральному Соборі всіх Святих, у отця Сергія Чечина. А вже з 2016 року мене перевели в Ічню».

Капеланська робота почалася задовго до закону

«Коли почалася війна росії проти України в 2014 році, наш благочинний отець Сергій почав їздити на фронт, возити допомогу хлопцям. Ми з батюшками їздили по всій України, збирали кошти, купували що треба хлопцям, і також їздили в зону бойових дій, – розповідає капелан. – Тоді закону про капеланство не було, і ми, капелани, були «на волонтерських засадах». А вже в кінці серпня 2015 року я поїхав на першу свою ротацію на місяць. Тоді я офіційно був першим капеланом з Чернігівщини, який їхав саме на ротацію. Я потрапив у сектор «Б» до 53-ї окремої механізованої бригади 2-го механізованого батальйону, який дислокувався в місті Авдіївка. Там пробув місяць, виконував свою безпосередню роботу по душпастирській опіці, а також був водієм «швидкої». Людей не вистачало тоді, тож командир батальйону попросив, щоб я лишився ще і поїздив водієм на реанімобілі. Львівські волонтери саме привезли авто, а їздити на ньому не було кому, і я вирішив лишитися. Так замість одного місяця я пробув там чотири».

Після цього були недовготривалі поїздки на передову. А в 2017 році отець Дмитро поїхав на свою другу ротацію до 44-ї окремої артилерійської бригади на Луганщині. Після повернення з цієї ротації його призначили головним капеланом Чернігівської єпархії.

Капелан: і священник, і психолог, і наставник

Більшість військових, які служать на передовій, є християнами, які у мирний час ходили до церкви, відвідували богослужіння, вінчались, хрестили дітей. Тому зараз, у час війни, потреба у духовному слові для них є також важлива. Військовослужбовці потребують сповіді, молитви, хочуть висловити свої болі, емоції, враження, все, що наболіло, отримати пораду від капеланів.

«Капелани дуже затребувані на фронті, бо на полі бою немає церкви. Проте не кожен священник може бути капеланом, бо то зовсім інша специфіка роботи. Священник прийшов на парафію, облачився, підготувався до служби, відслужив службу, виголосив проповідь – і все. А там як таких богослужінь великих ми не вчиняємо. В основному це молебні або заупокійна. Когось похрестиш, когось причастиш, а в основному – живе спілкування з бійцями, – продовжує розповідь капелан. – Наша місія – душпастирство й опіка військовослужбовців, а також їхніх родин. Дуже важливо вислухати військових. Інколи вони не так хочуть поради, як виговоритись. І від того їм стає легше. У священнику бійці знаходять розраду і підтримку».

Отець розповідає, що є випадки, коли розмови військових із капеланами стосуються їхнього подальшого перебування на службі: як далі жити, адже побачили багато болю і трагедій, яким буде їхнє майбутнє. У такі моменти, як зазначає капелан, важливо пояснити, що війна – це щось тимчасове, період, який вони мають гідно пройти, що не можна падати духом, треба пам’ятати, що дома чекають батько, мати, дружина, дівчина, заради яких варто жити.

«Є люди, які кажуть, що вони не вірять в Бога або вірять в якогось іншого Бога, є такі люди. Але капелан допомагає однаково всім: і тим, хто вірить, і тим, хто не вірить. Бо Бог однаково любить і того, хто вірить, і того, хто ні, як сонце світить як для хороших, так і як для поганих, – говорить капелан. – І капелан повинен служити і тим, і тим».

Іноді важко підбирати слова

«Коли ти священник у церкві, то до тебе приходять переважно ті, хто вже шукає Бога, хто хоче бути з ним. А капелан сам іде до людей, а люди бувають різні. Слід розуміти, що наші захисники – це звичайні люди, з різними характерами, особливостями, зі своїми недоліками. Але так само слід пам’ятати, що ця недосконала людина зголосилася піти і захищати конкретно вас. Вона витрачає своє здоров’я, свій час на те, щоб захищати незнайому людину. Це сильний вчинок, і це багато говорить про цю людину.

Так, не завжди бійці запитують про Бога, але Бог завжди є посеред нас. І разом із капеланом він слухає військового. Особливо це відчувається у критичні моменти, коли до Бога звертаються навіть атеїсти, – продовжує капелан. – Інколи важко підібрати слова. Та часом вони і не потрібні. Часом достатньо просто помовчати, і цього буває більш ніж достатньо, щоб людина відчула спокій.

Для мене важко спілкуватися з людьми, які бачили смерть. Коли хлопці хочуть, щоб я їм щось порадив. А слова важко підібрати, які можуть їх розрадити, особливо людині, яка мало обізнана в релігійному плані, але потрібно їх знайти. Намагаюсь розповісти, що є життя вічне, і воно головніше. Тут життя тимчасове, і врешті-решт ми залишимо цей світ і перейдемо туди. Тому треба більше зважати і думати про те, щоб врятувати свою душу. Адже той, хто загубить тіло своє, але врятує душу свою, врешті-решт отримає спасіння, і душа його буде безсмертна. Хто перейматиметься за тіло, а забуває про душу, втратить і тіло, і душу свою. Момент смерті завжди людину буде лякати. Але я пояснюю і проповідую, що смерть – це частина нашого життя. Я завжди говорю хлопцям, що потрібно пам’ятати і піклуватися про свою душу, бо земне життя – тимчасове».

Вбивати на війні не є гріхом

«Звертаються з тими самими питаннями, що й інші люди. Плюс додаються якісь особливості ведення бойових дій. Можуть бути побутові проблеми, організаційного характеру. Приходять хтось як до друга, хтось – як до батька. Є такі воїни, що звертаються у складну хвилину. Буває, людина втратила друга, йому тяжко на душі. Він бачив цю смерть і не зміг ні на що вплинути. І мучить себе через це, – розповідає капелан. – Я не можу зараз процитувати, що саме я говорю. Але важливо вселити надію».

На війні люди порушують одну з найперших Заповідей Божих: «Не вбий». І саме це питання цікавить військових найбільше.

«Для тих, хто приходить на війну, особливо хто ще не знищував ворога і не брав участі в боях, дуже важливе питання гріховності убивства ворога, – говорить отець Дмитро. – І багато хто переживає за це. Був один випадок, коли звернувся до мене хлопець, кулеметник, який воював раніше у 72-й бригаді. Він не міг спати, підходив і говорив мені: «Отче, я не можу заснути. Я їх настріляв тисячі, і все це мені мерещиться, як тільки заплющую очі». Психологічний стан у нього був жахливий. Пам’ятаю, довго з ним спілкувався, розказав, що це все сниться, бо він сам себе накручує. Адже вбивство ворога – це є захист рідних, Батьківщини. Адже якщо ми їх не знищимо, вони знищать тебе, твою сім’ю, твою країну. Тобто ця смерть ворога є на благо. Колись цар Давид, будучи маленьким пастушком, знищив Голіафа і тим самим врятував свій народ. Так і це вбивство, але вбивство на благо. Адже одне діло – йти вбивати безневинних людей, і зовсім інша справа – взяти зброю і захищати свій народ. Нищити тих, хто йде тебе вбивати. Адже недаремно є афоризм: «Хто на нас з мечем піде, від меча й загине».

Бійців треба вміти слухати

У зону бойових дій отець Дмитро здебільшого їздив ще до повномасштабної війни, в часи АТО та ООС, і це не регламентувалось жодними законодавчими актами чи дозволами. Зараз його діяльність більше спрямована на роботу з військовими.

Причастя на фронті

«Робота священника, військового капелана у час війни – більше слухати. Не можна людині дати доброї поради, коли її не вислухаєш. В одних є страхи, в інших – побоювання, але у молитві приходить розрада і надія, що з нами Бог і все буде добре, – каже капелан. – Бійці не легко йдуть на довірливі бесіди. Треба бути з ними простою людиною. Приходити до них як до побратимів і друзів. З повагою, не з настановами. Бачиш, що він не хоче про щось спілкуватись, – не потрібно. Моє завдання – не вивести бійця з рівноваги, а навпаки – привести його до морального ладу, щоб він духовно мав силу. І ця духовна сила дасть йому фізичну силу».

Війна триває вже 10 років, і люди втрачають силу. І саме цей стан, на жаль, дуже впливає на військових.

«Наразі йде виснаження людей, – говорить капелан. – Особливо тих, хто на війні з перших днів – з 2014 року. Можна назвати це професійним вигоранням. Однотонність щодня, і людина не бачить ні початку, ні кінця. Не має змоги бачити сім’ю, рідних, близьких. Не має змоги бачити, як ростуть діти. І це важко, відчай дуже часто накриває. І тому бувають випадки СЗЧ (самовільного залишення частини, – Авт.), бувають самогубства. Ця статистика є, і від неї нікуди не дінешся. Дуже часто сімейні обставини відіграють свою роль і мають безпосередній вплив на стан бійців. У мене був випадок в Авдіївці в 2015 році: помітив, як один хлопчина постійно сидів і курив. Я декілька разів підходив до нього, намагався завести розмову, але він не йшов на контакт. Та я на наступний день вирішив спробувати ще раз. Я пам’ятаю, підійшов, сів біля нього. Він курив саме. Я підійшов і кажу: «Дай закурити». Хлопчина так глянув на мене, підсміхнувся і каже: «Вам же не можна, ви ж батюшка». На що я відповів: «З тобою можна». Закурили, поспілкувалися, і в результаті виявилося, що його кинула дружина. Ми місяців півтора з ним спілкувалися, і коли я його проводжав додому, у Костянтинівці біля поїзда він підійшов і каже: «Отче, а якби Ви тоді в мене не попросили цигарку і ми б не поговорили, я б уже ввечері застрелився». Отак цигарка врятувала життя бійцю. Я ще довго з ним потім спілкувався. Зрештою він одружився знову і мав нормальне життя».

Отець Дмитро постійно на зв’язку з військовими. Навіть у телефонній розмові він вислухає і підтримає. Постійно молиться за їхнє життя і здоров’я. І не забуває помолитися за тих, хто пішов в інший світ.

«Буває, дзвонять і вдень, і вночі, я завжди відповідаю. Дзвонять з різних причин: хтось поговорити, хтось просить помолитися, – говорить отець Дмитро. – Мій знайомий, Сашко Соловей із Глухова, якось зателефонував мені. Зв'язок був дуже поганий, на тому кінці чутно було звуки вибухів. Він просив помолитися за них, бо йшов важкий бій».

У капеланів є помічники

У військовій службі капелана є виняток – душпастир не може отримувати та застосовувати зброю. Саме тому за капеланом закріплений військовослужбовець, який може захистити його в умовах небезпеки.

«Щоб стати капеланом, потрібно отримати мандат на здійснення капеланської діяльності в Збройних силах України, або в прикордонних військах, або у Нацгвардії, або в поліції. Цим займається міністерство етнополітики. Тобто кожна церква, яка хоче бути представлена у Збройних силах, звертається до головного капелана Збройних сил своєї конфесії, у нас це Митрополит Іоан Черкаський і Чигиринський. І вже потім, після збору документів, призначають на військову частину – туди, де є потреба. Також капелану дають помічника. Адже капелани не є комбатантами і не мають права брати до рук збою, а помічник є комбатантом, і він зі зброєю охороняє капелана під час служби, або коли капелан спілкується з бійцями. Тому що капелани працюють по всій лінії фронту, насамперед на передових позиціях. І вони, безумовно, є ціллю для ворога. Без помічника я не маю права виїхати в зону бойових дій, – говорить отець Дмитро.

Капеланів не вистачає

Російська церква заборонена в Збройних силах України і всіх інших силових структурах. Їх священники не мають права брати участь в душпастирській опіці, бо вони підпорядковані росії – країні-агресору.

Коли військові йдуть на службу, то в анкеті вказують свою релігійну приналежність: православні, католики, протестанти, мусульмани чи інші релігії. І по збройним силам робиться загальна статистична довідка. Так ми маємо відсоткове співвідношення. Потім капелани орієнтуються на цей відсоток. Сьогодні Православна церква України займає найбільший відсоток. На другому – греко-католики.

«На жаль, ми не можемо закрити всі вакансії капеланів. Адже вакансій багато, – говорить святий отець. – Не кожен священник може стати капеланом. Хтось звик до своєї парафії, до прихожан, до дому. А, ставши капеланом, треба все залишити, вдягти однострій і бути з бійцями. Спати в бліндажі, бути з ними в окопі. Хлопців з позицій же не можна знімати, то ми їдемо до них, де б вони не були. Цього року ми були на Харківщині, а саме на Куп’янському напрямку, на передових позиціях. Бачили, як ворожий літак залітає, кидає бомбу і розвертається – це страшно.

Цьогоріч ми з помічником уже двічі їздили у відрядження до бригад нашого ОК «Північ» – це Харківський і Сумський напрямки. Там виконували завдання по душпастирській опіці військовослужбовців, спілкувалися з ними, молебні читали за полеглих хлопців. Також відвезли трохи гуманітарної допомоги: маскувальні сітки возили, все, що волонтери і прості люди передавали – все відвезли. Це звичайна справа, ми ніколи не їдемо з порожніми руками. Велика подяка старостатам нашої Ічнянської територіальної громади, Парафіївської територіальної громади та керівникам підприємств, які постійно допомагають».

Друзів на війні втрачати важко

«Я багато друзів втратив на цій війні, і, на жаль, продовжую втрачати. І це дуже нелегко, як нелегко хоронити наших воїнів. Та з часом я змирився і просто роблю те, що маю робити і молюсь за своїх вже полеглих знайомих, – з сумом і сльозами на очах говорить отець Дмитро. – Вперше важкий біль втрати відчув у 2015 році – тоді загинули відразу двоє друзів, двоє капітанів на позивні «Гектор» та «Артист». Для мене це був найважчий момент. Хлопці поїхали з Авдіївки в Костянтинівку забрати посилки з дому. «Гектор» тільки приїхав з відпустки, в нього одружився син. Пам’ятаю, привіз нам 12-літрове відро «олів’є», і ми його декілька днів їли. По дорозі на пошту вони вирішили заїхати, перевірити позиції, і їх підстерегли кацапи. І за допомогою радіокерованої міни підірвали. Володя Труш на позивний «Артист» загинув на місці. Він був мовознавцем, викладачем Львівської політехніки. Віталій Кравченко на позивний «Гектор» родом із Сумщини отримав тяжкі поранення, і після довгих спроб реанімації також помер…

Я той день запам’ятав на все життя похвилинно. Кожного дня на 8.00 в мене була ранкова служба. Після її завершення ми з «Гектором» та «Артистом» завжди пили каву, а в 10.00 я забирав хворих і поранених і віз їх на медроту в Очеретине. Там чекав, кого можна було – забирав назад на Авдіївку. Після знову повертався в Очеретине – забирати тих, кого возили в госпіталь.

На ротації в Авдвївці

Того дня також ранок почався з служби і кави. І вже після обіду, коли я приїхав в Очеретине забирати наших після госпіталю, зателефонував наш медик, і сказав, щоб я негайно їхав, бо в нас двоє «трьохсотих». Коли я приїхав, «Артист» уже був мертвий, а «Гектора» ще живого повезли в госпіталь, та врятувати його не вдалося – була велика крововтрата.

Ми ж із лікарем забрали мертвого «Артиста». Пам’ятаю, їдемо, плачемо всю дорогу... Я їх ніколи не забуду і завжди молюсь за них.

Важко втрачати на війні товаришів, важко усвідомлювати те, що зранку ви пили каву, розмовляли про щось, а після обіду ти везеш тіло вбитого товариша. Важко хоронити молодих хлопців, важко говорити з батьками загиблих, бо немає тих слів, які втамують їх біль. Та з кожним днем звикаєш до всього. Розумієш, що ти маєш це зробити і маєш триматися, бо на тебе дивляться.

В Ічню намагаюсь їздити на всі похорони воїнів. На жаль, вже більше 50 чоловік загинули на війні».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото героя публікації