Помагала їй сестра милосердна. Принесла буханочку хліба зранку, а Стара, тобто Уляна, лежить на полику, як ангел – сухенька, чепурненька, ніс загострився і руки на грудях… ну, прямо-таки – зібралася. І поплакати нікому за нею. Наступного дня сусіди всім кутком, як і годиться, провели її в останню дорогу, пом’янули у її ж хаті. Милосердна Галя прибрала зі столу, завісила віконця, запхнула собі за пазуху кота, який не давав їй проходу, і… таки заплакала. Дуже жаль їй Стару. Жодної бабці такої в селі не знайдеш, як вона була. Смерть ловку заробила, а от що «там» її чекає? Все казала, що грішна дуже, а чого – так і не відкрила душу Гальці, як та не випитувала…

* * *

Однесенька була Улянка у своєї мами, тобто, вижила однесенька у голод, а троє старших… померло. Вона була для матері – і світ, і сонце. Голоду 1933-го не застала, бо тільки наступного року народилася, і батька не пам’ятає, бо він виявився «врагом народу» у 1936-му. І фотографії нікого із них не бачила ніколи. Мама, було, їй ніби по секрету розказує і про батька, і про сестер старших.

– Тільки ти, Улянко, нікому-нікому… «тцсс..», – прикладе мама палець до губ.

Слабувала мати і на ноги, і… на голову (так у селі казали). Бувало, з тиждень лежить і підвестися не може. Улянка й не помітить, коли мама наховає під подушку сухарів, лушпайок з-під картоплі. Не їсть нічого по кілька днів. Улянка дуже боялася, щоб мама не померла. А та, як підніметься, то сили ніякої. Все воду п’є і п’є. От прийшов до них бригадир і каже: «Ти, Одарко, того…не дуркуй! Трудодні твої хто робитиме?! Не можеш сама, так дівчину посилай! Здорова вже! Он яку витягло! У п’ятий клас ходить! Свиней порахує!» – і заіржав, як кінь.

Коли прийшов знову, Улянка не хотіла допустить його в хату, бо мама саме лежала вся у своєму приступі.

– Я завтра ж прийду до контори! – сказала бригадиру. – Я за маму робитиму! Вона не може!

Йому таки дуже хотілося послать Улянку на свиноферму підмінною, та знайшлися добродії, мовляв, мала, іще свині з’їдять! Хай підросте!

І підростала Улянка на вітрі і сонці! Перевертала вилами скошені валки, скиртувала солому. До школи вже й не пішла. Бо мама все хворіла і хворіла. Взимку Улянку посилали вантажить солому на гарбу, силос із ями. Бувало, хтось із дорослих жінок пожаліє, та не часто. Одного разу мороз був за 20. А рученята ж голі! Вхопилася долоньками за лом, щоб силос відбивати, а вони й прикипіли до металу. Відірвала із шкірою… Довго тоді заживали долоні. А бригадир все обіцяв на свиноферму відправить…

Наступного літа Улянці вже й 14! У колгоспі жнива! Послали її до молотарки снопи підкидать. Вона дуже метка, ще й зросту високого. Добре в неї виходило! А за молотаркою – сільський парубок Вітько. На осінь йому в армію. Обоє у піщузі, що і зубів не видно, тільки зиркають одне на одного та усміхаються. І так – день у день.

Він не бачив перед собою ні остюків, ні пелени піщуги, тільки тендітну постать у благенькому платтячку, на яку б дивився і дивився. А їй мелькали перед очима його загорілі руки з підкоченими рукавами сорочки… І жнива, які колгоспники називали важкими та затяжними, промайнули для них умить, як і літо.

Восени Вітька забирали в армію. Улянка ще не ходила до клубу. Яка з неї дівка у 14 років?! Отож, і не проводжала. Казали, що самого голови колгоспу донька Дуняшка йому стрічку пов’язала. А Улянка всю ніч, доки молодь сільська на проводах солдата гуляла, біля вікна просиділа. Думала, коли Вітько бігтиме вдосвіта до потягу за село, щоб хоч у вікно побачить. Коли ж, ще у темряві клацнула хвірточка, Улянка ледь не зомліла. Він! Як сиділа, так роздягнута і вискочила… А він стоїть на хвірточці і усміхається:

– Я ж не міг не попрощаться з тобою, мала… Ти мене підождеш? Я через три роки прийду з армії і женюсь на тобі! Тільки ти ні з ким не гуляй! – випалив, пригорнув на секунду і поцілував у теплу щічку, та й побіг…

І вона гордо носила отой поцілунок на своїй щоці! Уявляла себе його дружиною… Такі варіанти їхнього сімейного життя прокручувала, що кіно б знімати! Вона б написала йому листа, та адреси не мала. А він жодного так і не надіслав. Казали дівчата, що пише листи він Дуняші, що вона його наречена…

Коли Улянці виповнилося 16, таки збулася мрія бригадира – запхав її на свинарню. Там було важко, як ніде більше: сотні відер у день треба перенести у станки і звідти. Все вручну. Безкінечне багно. У неї ж навіть чобіт нормальних немає… Та бригадир пригрозив, що її матір будуть судити за «тунеядство», якщо Улянка не піде на свиноферму добровільно. І пішла, мовчечки, покірно… та й на все життя.

До клубу їй не хотілося, хоч вже за віком можна було й дівувать, бо дуже втомлювалася та й взутися не мала у що, ще й мама зовсім злягла… У шкільному зошиті Улянка щодня замальовувала клітинки від того дня, як Віктор пішов служить. Де він? Який він? Мабуть, забув, що обіцяв…

Одного осіннього дня жінки на фермі говорили, що Вітько вже повернувся з армії і що були балачки в конторі, що дадуть йому машину, бо колгосп получить її днями. Він же голові в зяті мітить, та, кажуть, і в армії машину водив. Добре, що поміж свинями можна було плакать скільки завгодно – вони так верещать, що ніхто того плачу не почує… Улянка вночі прислухалася до кожного звуку. Не їлося, не спалося… І не розкажеш нікому…

День, два, три, чотири… Вже і перший сніжок випав. З роботи вона мчить підтюпцем. Аж крикнула! На призьбі її Вітько чекає…

– А я раз у клуб прийшов, і вдруге, а дівчата кажуть, що ти туди не ходиш…

– Та як же я у клуб… Я ж тебе жду… – само собою сказалося.

Він узяв в свої руки її холодні долоньки і підніс до губ. Вона не знала куди себе подіти, бо соромилася духу свиноферми, який був поряд. Вона ніколи навіть не говорила сам-на-сам із хлопцями, бо ніколи не проводилися ні з ким і навіть не знала, що б комусь із них говорила. І на Вітька тільки дивилася близько-близько… Він нагнувся так, що аж дух перехопило від погляду, і… поцілував. Улянці здавалося, що серце її вже розірвалося… А то був… всього лиш поцілунок. Її ще ніхто так не цілував…

Вона співала, бігаючи з відрами поміж свинячими загородами. Вона співала, рубаючи гілочки, щоб протопить піч. Вона розказувала мамі, яка щаслива. А та вже не говорила, тільки так сумно-сумно дивилася на дочку і сльозинки зупинялися у зморшках. Весною маму похоронила. Вітько казав, що поведе її до своєї як невістку. Та тепер треба було зачекать, бо маму ж схоронила. Вітька таки послали кудись по ту машину, яка ніяк не могла доїхати у колгосп. І вже все село заговорило, що Вітько до неї ходить, що треба б і одружиться…

Одного вечора до її двору під’їхав сам голова. Улянка злякалася не на жарт.

– Ти комсомолка? – запитав відразу.

– Так. Комсомолка!

– Так от! Твою поведінку будуть розглядать на комсомольських зборах колгоспу! Ти – б…дь!

– Та що Ви кажете?! – аж задихалася!

– Мовчать! – гаркнув той.

– Ти знаєш, що у Віктора є наречена?! Вона його з армії ждала! І вона моя дочка! Єдина! Я б убив його сам! Та вона його любить! Пойми, дурепа! Вона моя дочка! А ти чия?! Де твій батько?! Хто ти?! І він голодранець! Так от! Ти скажеш йому, що все між вами! Кінець хождєніям! Все! Ти знаєш, що він може машину і не пригнать! Зламалася вона. І до району не доїхав! Стоїть десь у полі. Ось, їду писать заяву на нього, що колгоспне імущество зламав! Все! Тюрму забезпечу! Думай! – кричав, аж слиною плювався.

– Не пишіть! Не пишіть заяву! Не треба в тюрму! Благаю! – плакала Уляна.

– Поклянись, що скажеш йому, що все у вас! – взяв за руку так, що, здавалося, вона хрусне.

– Скажу! Все скажу! Відпустіть! – шепотіла…

* * *

Восени Вітько женився на Дусі. Улянка вже давно не співала. І в клуб не ходила. Просто жила… Порала свиней на фермі, обробляла городець, а вечорами вишивала рушники. З людьми вона не любила говорить. Хтось жаліть почне, хтось у душу лізтиме… Навіщо…

Одного темного осіннього вечора він тихенько постукав у шибку. Вона відчувала, що він колись прийде, і сотні разів думала про те, як говоритиме через віконне скло і ніколи-ніколи йому не відчинить… Та в одну мить була на порозі в його обіймах. Обоє плакали.

– Давай кудись утечемо з колгоспу, – казав Вітько, – щоб нас ніхто не знайшов.

– Дурненький. Є такі служби, що всюди знайдуть, он казала моя мама…, – та й заплакала, згадавши і маму, і її застороги.

Він знаходив найменшу можливість щоб завернути до Улянки! Та кашель і кохання не приховаєш! Дуня стежила за ним. Розказала батькові. Той підіслав «хороших хлопців», щоб добряче відгамселили його, та не вбили. Ловко ті постаралися! Змісили, як глину, і підкинули Улянці у двір. Та аж удосвіта, як на ферму ішла, побачила його та у хату затягла. А тут і Дуняша. Крику! Приїхав і тесть! Ще раз по розбитому лицю заїхав, що аж кров цівкою з носа потекла. Він витирав кров і шукав очі Уляни… Майже несли його під руки до машини голова удвох з дочкою. Через кілька днів Вітька, вже холодного, зняли вдома із яблуні… Сам? Допомогли? Різне говорили-говорили люди, та й призабули. Всі. Та не Улянка…

Дуняшу батько знову видав заміж за достойного чоловіка, народила вона двох дівчаток. Ріс і старший син, Вітьків. Не долюблювали його ні дід з бабою, ні мати з вітчимом. Все докоряли йому, що він батька свого син, а який той батько?

* * *

Повз Уляну велосипедом до школи їздив кучерявий підліток. Іноді вона аж виходила, щоб подивитися йому услід. Вона дуже шкодувала, що залишив Віктор тій дитину. А після нього у неї і не було нікого так, щоб серйозно. І сваталися хлопці, і вдовець із сусіднього села колись просився... Не те! Ні з ким не виходило так цілуватися... І не хотілося. А присниться, бувало, Вітько, то вона сама не своя. Згадує, згадує... І його погляд останній... Якби знала, що так буде, сховала б, не віддала б! Людей би на поміч кликала. Он всі тоді шепотілися, що він не сам на ту яблуню пішов.... Якби ж...

У жнива Улянка виписала в колгоспі соломи. Вітьків син, закінчивши школу, вже працював у колгоспі трактористом. Його і послали везти. Юнак чемно запитав, куди вивантажить солому. А тут дощ находить. Ось-ось линне. Він вхопив вила і давай закидать солому у клуню.

– Намокне, тоді спробуй висушить, – перекрикував шум вітру.

Ледь укидали солому в клуню, дощ таки лийнув. І вони обоє засміялися. Улянка запросила помічника підвечеряти. Він не відмовився. Доки добігли до хати, обмокли. Подала рушник Ваську, а серце калатає – ніби то Вітько її поряд: такі ж засмаглі руки, закочені рукава сорочки...

– Тільки не обіжайся! Чарку не наливатиму! – мовила строго.

– А я і не п’ю зовсім, – відповів гордо Васько, – а вареники люблю...

Вона ледь не сказала:

– Як батько...

Та хлопець ніби вже почув ті слова.

– Я давно вас хотів запитать... та не знав як, – потупив очі в підлогу.

– Запитуй! Розкажу, коли знаю! – зашарілася Улянка.

– Колись я запитав у мами, щоб вона про батька розказала, яким він був, а вона мені каже: «Хай тобі Уляна про нього розкаже! А у мене нічого сказать! Жизнь мені перевів». І думаю я часто собі, як його і справді до Вас підійти... Сьогодні не я до вас мав їхать. Я напросився помінятися з дядьком Миколою. Щоб з вами зустріться...

Улянка заціпеніла біля столу. Ніколи не думала, що буде така зустріч і така розмова. Юнак хотів почуть щось неймовірно хороше про свого батька:

– Мама мене коли сварить, то все кричить, що я, як батько... Ну... Впертий, неслухняний... Ви пам’ятаєте його?

Улянці перехоплювало дух... Вона була зовсім не готова розказати його сину... Він такий юний... Чи ж зрозуміє...

– Він був такий... такий... твій тато... найкращий... – і розплакалася. Давно не плакала так, та ще й перед кимось.

Васько пересів поряд і обійняв її за плечі. Йому хотілося плакати на пару з цією жінкою, яку проклинає його матір. Він гладив її волосся, плечі і відчував у собі щось таке, яке не відчував іще ніколи... Після кількахвилинного напливу слабості, Уляна схопилася, її аж похитувало.

– Я розповім тобі, я все розповім... Пізніше. Ти дуже юний... Повернешся з армії, тоді! – чомусь так випалила.

– Тільки ж знайте! Я повернуся! Дайте слово! – рішуче сказав і хлопець.

– Даю слово!..

Після тієї розмови із Вітьковим сином Улянці знову захотілося співати, як у юності. З відрами просто бігала поміж свинячими загородами. А його рука все гладила її волосся. І самій себе було страшно... Стала більше виходити в люди. Навіть кіно індійське в клубі не пропускала. Ще і в самодіяльність записалася, бо, як ніколи, хотілося співать, а це у неї виходило. Коли на Новий рік заспівала на сцені, односельців дуже здивувала своїм талантом. Мало хто і знав про нього. Та й вона сама не вірила, що вийде ось так на сцену, перед усім селом і заспіває. І не раз, і не два. Виспівається добре. І так на серці легко стане...

Коли Васько повернувся із армії, їй було вже тридцять вісім, і дівчата, які теж ходили співать у сільський ансамбль, вже між собою називали її Старою. Вона прочула те і не образилася. Стара так стара... Ще й одна-однісінька у цьому світі.

Колись ішла увечері з клубу, а Васько слідки, хоч і не по дорозі їм.

– Ви ж мені колись обіцяли про мого батька розповісти, – наздогнав. – Я вже ж цілком дорослий! І жениться можу! Ви ж обіцяли після армії...

– А обіцяла ж...

Того вечора більше говорив Васько – про службу, про плани. Так і до її хати дійшли. Домовилися завтра договорить. Та завтра розмова тільки почалася. А наступного дня розгулялася завірюха. Улянка запросила хлопця на чай з млинцями... І знову вечора не вистачило на згадки... Улянка день бігала на роботі як заведена. Увечері швиденько змивала із себе запахи ферми, вдягала нову сукню і чекала хлопця, з яким можна було говорити про все-все, як із Вітьком...

Васька тягло до цієї хати якоюсь страшною силою. Він уже не боявся ні матері, ні вітчима, тим більше, діда так, як до армії. Його ще ні до кого так не тягло, як до цієї жінки, яка колись любила його батька. Він уже вмів цілуватися і Тоньку-однокласницю навіть тримав не раз за груди аж під сорочечкою... Хотілося зробити іще їй так. Але, щоб тягло, як до цієї жінки... ні! Поряд з нею п’янів. Поклав руку на плече... Не відштовхнула... Ніби чекала... І він цілував, цілував, цілував...

– Ой! Що ж ми наробили, Василечку! – схопилася з його обіймів, коли вже час був бігти на ферму.

Розум підказував, що так не можна, а серце стукотіло, як навіжене, і... чекало...

Васько мав на руках паспорт і збирався тікать із колгоспу, та затягував із цим. Дуняші було б краще, якби син поїхав. Перегиркувалися із чоловіком часто. Він із дитинства дратував вітчима, а дорослим і поготів. Запримітила мати, що син кудись бігає. Не каже. Змінився дуже. У селі при бажанні недовго вислідити, хто, куди і до кого бігає. Думала, що до Тоньки. Ну і нехай би. У прийми б пішов. Та коли вислідила, де він, ледь параліч не розбив! Вона стояла серед двору, звідки давно колись разом з батьком попід руки витягли ледь живого чоловіка... Вона постукала у вікно так, що ледь шибку не висадила.

Улянка стала на порозі:

– Чого тобі?! Чого стукаєш? – спитала грізно.

– Спалю! Уб’ю! Ти ж стара! Ти ж у матерки годишся! – горлала на все.

– А ти спробуй! – Уляна, неждано для себе самої вхопила Дуняшу за петельки! – Як з Вітьком не зробите! Не дам! Комсомолом мене вже не злякаєш, віку не того! І не партєйна! Із свинарні виженете?! Та з радістю піду!!!

– Мамо! Ідіть додому! Я армію відслужив! Я дорослий! – став на порозі Василь.

Дуняша про побачене боялася комусь казать. Їй хотілося розтоптать чобітьми Улянку, бо яка путня дівчина захоче її сина в чоловіки… після Старої? Та, як не приховувала, шило вилізло із мішка. Це ж село! І чого тільки не говорили!.. Місяць, рік, два… А тоді, мабуть, звикли, бо багато інших новин було, та ще і яких! У Дуняші старша донька з інституту… «в пелені» привезла! Кажуть, що і сама не знає, чиє. Залишила дитя у батьків, а сама поїхала хтозна-куди… Голова колгоспу, який уже давно й не голова, лежить вже три роки розбитий паралічем. Дуняша в усіх бідах Стару звинувачує, мовляв, прокляла вона їх усіх. Васько працює у місті на фабриці, там і живе в гуртожитку. Приїздить у вихідний, переночує у Старої і поїде…

Улянка розуміла, що все це не правильно. Вона старіє, а Василько тільки мужніє. В душі вона хотіла щоб у нього було все, чого ніколи не було у неї: сім’я, діточки… Колись Васько настирно пропонував одружитися…

– Не можна нам… У сім’ї дітей треба мать, а я не народжу… Різниця між нами велика. Старію я, Василечку…

– Ти найкраща! Ти найкрасивіша! Мені не треба іншої! – переконував.

– Не кажи… Нічого не кажи… Час покаже… – промовляла ніби спокійно, а душа тремтіла, бо знала, що час той уже настане…

І він не забарився. Бо дні щасливі дуже швидко минають. Це в горі та печалі час ніби зависне. Василько став рідше приїздить у вихідний до Улянки. А як приїде, то більшість мовчить. То все робота… Казав, втомився. Вона здогадувалася, яка та робота. Та хто вона така в його житті, щоб щось казати?! Вона постаріла, а Васько змужнів і, нарешті, зрозумів, що вони таки не пара. Сприйнять, відпустить і… поблагословить… Дуже тяжко… Крім нього ж у неї – нікогісінько! Це так сама до себе причитала на самоті і… звикала. Мабуть, добре, що він пішов, не прощаючись, що не забирав свої речі і не сказав їй ні хорошого, ні поганого. Просто – більше не приходив. Та вона не переставала вдивлятися на шлях чи у вікно, коли за селом прогуркоче потяг.

Не раз, мабуть, спеціально, при ній у магазині жінки говорили, що Васько із городською одружився, що син у нього народився і… Віктором назвали. Улянка берегла його сорочку із закоченими рукавами.

У село він дуже рідко приїздив. З його рідні живою була тільки молодша сестра. Здавалося, що вже давно усе переболіло. І не тільки Улянка була Старою, а й її Васько вже пішов на пенсію.

А таки спеціально колись приїхав. Улянка впізнала постать ще від хвірточки. У серці тенькнуло так, що аж поточилася. Та встояла! Зашарілася, як дівка. Він підкульгував… Сивий-сивий, та все ж дуже гарний. Розпитувала про дітей, внуків, а про жінку – ні… Довго говорили. Про все. Біля хвірточки міцно-міцно обійняв її і пошкутильгав до машини. Вона дивилася вслід. А увечері знову витягла із шафи його сорочку…

Через кілька місяців у селі пробалакали, що Василя не стало. Рак у нього був… І таки точно не стало, бо сестра його довго у магазин по хліб ходила в чорній хустці. Стара ще довго жила. Ніби й імені у неї не було вже… Говорила з котом, обробляла городик, вечорами дивилася телевізор. А тоді… заснула.

Олександра ГОСТРА