Під час активних бойових дій на Чернігівщині кожен зробив свій вибір – той, який підказувало йому серце. Лікар в минулому, а нині – начальник Володимир Тарасовський почав допомагати Чернігівському психоневрологічному диспансеру, який опинився в окупації росіян.

Чоловік під страхом смерті декілька разів на тиждень їздив через російські блокпости. Разом з водіями возили продукти харчування, які необхідні були лікарям та пацієнтам, аби вижити в тих нелегких умовах, у яких вони опинилися. За свій мужній вчинок Володимир Олексійович був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Питання вибору професії у Володимира Тарасовського ніколи не стояло. Він з самого дитинства знав, що стане лікарем. Адже обоє батьків були лікарями, тож після завершення школи чоловік вступає до Полтавського медичного університету. Успішно завершивши виш, він отримав спеціальність кардіолога.

Корінний чернігівець після завершення навчання повертається до рідного міста і розпочинає роботу лікарем-кардіологом в Чернігівської обласної лікарні.

Проте, пропрацювавши сім років, вирішує поєднати своє життя з управлінською діяльністю, але медичній сфері. Закінчивши університет державного управління при Президентові України, деякий час працює в Міністерстві охорони здоров’я. З часом стає начальником «Чернігівського обласного інформаційно-аналітичного центру медичної статистики».

«Робота нашого центру – це статутна діяльність. Ми забезпечуємо діяльність управління охорони здоров’я, а також збираємо звітні форми, затверджені МОЗ, – розповідає про специфіку роботи підпорядкованого центру Володимир Олексійович. – Щоквартальні звіти, поточну інформацію, різноманітні запити обробляємо. Також збираємо оперативну інформацію – ту, яку нам дає в роботу управління охорони здоров’я. Тобто, окрім статистичної діяльності, ще забезпечуємо поточний план роботи обласного управління охорони здоров’я».

Робота знайшлася відразу

«24 лютого, як і в більшості, у мене почалося з повідомлення про початок повномасштабної війни. Я приїхав на роботу, і оскільки у нас жіночий колектив, то був лише я того дня в управлінні, бо ж жінки були вдома зі своїми сім’ями і дітьми, – розповідає Володимир Олексійович. – Я сходив в управління охорони здоров’я, зрозумів, що на той час там нагальної паперової роботи не було. Тож вирішив піти до Чернігівської обласної лікарні. Прийшовши туди, я попросив у головного лікаря Андрія Жиденка побути в їхній лікарні – думав, якщо треба буде, то допомагатиму лікарям. Та побувши там добу, побачив, що робота була налагоджена і лікарі справлялися без мене».

Переночувавши в обласній лікарні, Олексій Тарасовський побачив, наскільки злагоджено і професійно працює медперсонал. На той час роботи саме для нього, кардіолога, не було. Тож лікар вирішив повернутися на своє робоче місце і шукати, чим може бути корисним. Адже сидіти склавши руки він точно не збирався, тим паче не планував виїхати з Чернігова.

«Я розумів, що без діла не сидітиму, – говорить пан Тарасовський. – І сфера моєї діяльності на найближчі 40 днів знайшлась сама собою. Рашисти якось дуже швидко підійшли до Чернігова. І наша Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня, що неподалік села Халявин, опинилася спершу в сірій зоні, а потім в окупації. На той момент там перебували понад 300 хворих і понад сотню медичного персоналу на чолі з медичним директором Світланою Александровою. І туди їм потрібно було доставляти харчі, воду, одяг і працівників, які працювали змінами. Тож я саме і зайнявся всім цим разом з генеральним директором.

До речі, це єдиний такого типу заклад в Україні, який працював в умовах окупації. Там були медики на чолі зі Світланою Александровою, і вони не просто перебували в закладі, а безперервно лікували хворих. Моя ж задача полягала в доставці робочої зміни і харчів, бо люди їздили на роботу навіть під страхом смерті».

На Халявин – з білими прапорами в руках

«Моя функція була – організувати і забезпечити завантаження машини в Чернігові. Голова профспілки комітету психоневрологічної лікарні Володимир Падій домовлявся з водіями, бо ж потрібно було комусь сісти за кермо. Завантажували продукти тут, у Чернігові, на складах. І потім їх потрібно було доставити до психлікарні. Водіїв знайти було нелегко, мало хто погоджувався їхати у невідомість. За ввесь час ми поміняли близько дев’яти різних водіїв, – говорить Володимир Олексійович. – Машину використовували нашу, медичну. Брали білий прапор і малювали на ньому червоний хрест. Я одягав білий медичний халат, брав у руки той прапор і їхав із водієм до лікарні. Доїздили до нашого крайнього блокпоста, потім домовлялися з нашими військовими, щоб пропустили. Вони в нас перевіряли завжди документи, також ми подавали списки людей, які їхали туди і які мали повертатися назад.

Дорога на Халявин була вкрита уламками

Дороги були заміновані, тож доводилося їхати поміж мінами. Завдяки військовим, які показували, як ті міни об’їжджати, ми доїздили до психлікарні».

Спершу лікарня ж була в сірій зоні, і трохи легше було, але коли вже рашисти підійшли ближче, то встановили свій блокпост на повороті до лікарні, якраз поряд із зупинкою громадського транспорту «Халявин».

Зупинка «Халявин»

«У різних умовах доводилося їздити. Буває, виїздиш з нашого блокпосту – тихо. Трохи проїдеш – швидко не могли пересуватися, бо міни всюди, – і починають гатити рашисти. Одного разу потрапили під дуже сильний обстріл неподалік дач. Дерева тоді попадали на дорогу, і нам з водієм довелося розтягувати дерева, щоб мати змогу проїхати далі, – згадує Володимир Олексійович. – А потім росіяни на дорозі до лікарні поставили свій блокпост. Пам’ятаю, як ми їхали вперше через росіян. Ми їхали на машині нашого регіонального «Червоного хреста» з білим прапором. Коли ми доїхали до повороту на психлікарню, росіяни почали стріляти по нас. Ми зупинилися, підійшло чоловік 10-15 – були і буряти, і росіяни. Вони обшукали нашу машину. Постійно погрожували вбити, навіть незважаючи на те, що ми були в білих халатах та на машині «Червоного хреста». Більшість була не в адекваті, казали: «Нам байдужий той “Червоний хрест”, ми зараз вас пристрелимо». Стріляли поверх голів, було страшно. Після цього нас пропустили, і назад ми вивозили персонал. Це була перша така зустріч, де вже із життям прощалися».

Пройшли допити ФСБ

Поїздок до психоневрологічної лікарні за весь час було здійснено більше двох десятків. Їздили через день, а іноді і двічі на день. Одного разу Володимира Тарасовського разом із водієм допитували російські спецслужби. Вони погрожували розправою, якщо зайдуть у Чернігів. Після цього лікарі поміняли сценарій доставки харчів.

«В одну з таких поїздок нас, як завжди, зупинили на російському блокпосту, на повороті до лікарні. Їхній командир підійшов, каже: пам’ятаю, що обіцяв вас пропустити, але спершу пройдемо зі мною, тут із вами хочуть поговорити, – розповідає пан Володимир. – Нас із водієм відвели вбік, посадили в їхній «Тигр», де чекав їх контррозвідник чи ФСБшник – я не знаю, але людина навчена і знає свою роботу. Нас по черзі допитували десь 1,5-2 години. Питав розташування наших військових, де що відбувається, що в місті робиться, хто містом пересувається. Я відповідав, що просто лікар і виконую свою роботу – займаюсь лікувальним процесом. Так не почувши від нас жодної інформації, яка їх цікавила, він сфотографував наші паспорти і наостанок сказав: «Коли ми зайдемо в Чернігів, я вас знайду, і тоді буду допитувати по-іншому». Дуже вміло чинили психологічний тиск, залякували.

Після цього допиту ми поміняли алгоритм своїх дій. Оскільки мали, на щастя, хоч і поганий, але все ж зв'язок із пані Світланою, то домовилися так: ми виїздили до нашого крайнього блокпоста завантаженою машиною, а з лікарні Світлана Миколаївна відправляла машину назустріч. Ми зустрічалися на нашому крайньому блокпості, де їхній водій пересідав на нашу машину і знову повертався в лікарню. Машини були однакові, тож ми просто ними мінялися, не перевантажуючи харчі».

Часто росіяни не просто продивлялися вантаж, а й заставляли його витягати прямо на дорозі.

«На складі нас четверо чоловік заповнювали машину усім необхідним, а вони змушували нас удвох її розвантажувати і завантажувати, – говорить Володимир Тарасовський. – А того дня, коли нас допитували, то я сам її завантажував, поки водія забрали. Одного разу вони так вимучили, що я сказав: або розстрілюйте, або допоможіть завантажити. Так допомогли.

Звісно, було страшно. Страшно, коли їдеш поміж мін, страшно, коли стріляють над головою, страшно, коли під’їжджаєш до росіян, бо ж не знаєш, що у них на думці і на що вони готові. Та потрібно ж було комусь цю роботу робити. Ми ж розуміли, що дорога прострілювалася, а російським солдатам усе одно, лікар то їде чи цивільний. Вони постійно наводили автомати, погрожували розстріляти – особливо буряти дуже агресивні. Та мені самому було цікаво, зможу я до кінця робити цю роботу чи ні. Ми ж не знали, коли це скінчиться. І я зміг. Ми ж працювали щоденно: один день завантажуємо, наступного дня їдемо. Машина мала бути готова».

Син – гордість батька

Майже вся сім’я Володимира Тарасовського була в Чернігові, і з одного боку це додавало сил, а з іншого – було важко, бо за них переживав.

«Я хотів їх вивезти, але донька не погодилася виїздити без мене. Тож так вони і пробули тут увесь час, – розповідає чоловік. – І мені було від того важко. Бо ж постійно переживав за них. І знав, що немає ніякої гарантії, що я повернуся з тієї чи іншої поїздки. Ми їхали, не знаючи, як розгортатимуться події, бо від росіян можна було очікувати чого завгодно».

Старший син Володимира Олексійовича служить сьогодні в Національній гвардії України і виконує завдання в найгарячіших точках. Хлопець був приватним підприємцем, але коли прийшла повномасштабна війна – пішов добровольцем. За успішне виконання завдання під Бахмутом отримав нагороду від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.

«Я пишаюсь своїм сином і вважаю його героєм, – говорить чоловік. – Він не служив, але зробив такий вибір – стати на захист країни. Ми тут були півтора місяці, а хлопці там щоденно воюють. Для декого війна скінчилася з завершенням бойових дій у нашій області, але вона триває. І не скінчиться доти, доки не будуть повернуті території, поки наші військові не повернуться додому».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора