Молода жінка Юлія Кубрак народилася і живе з чоловіком та дитиною в Корюківці. Працює на місцевому деревообробному підприємстві. Волонтерити неочікувано для себе самої почала після того, як побачила, що російські військові зробили з Новоселівкою та Черніговом.

«Після того, як російських військових вигнали з Чернігівщини і відновили сполучення, я приїздила до Чернігова. І сказати, що я була вражена побаченим, – це нічого не сказати. Адже протягом всього часу бойових дій в області я тримала зв’язок зі знайомими, які перебували тоді у місті. З їхніх розповідей я знала, як Чернігів обстрілюють, як скидають авіабомби і запускають по ньому ракети. Та я навіть уявити не могла того об’єму руйнації, того горя, яке росіяни завдали нашим людям, – розповідає Юлія. – Тоді я не могла осягнути, наскільки це страшно. Я не уявляю і зараз, що довелося пережити всім тим людям, чиї будинки зруйновані, хто перебував у Чернігові під час цих обстрілів і авіанальотів. Ми цього не пережили, і сповна, напевно, ніколи не усвідомимо. Проте ми бачимо ці руйнування – і серце болить, це правда. За тих людей, за те, що їм довелося пережити. Адже майже всі ті люди, яким ми розбирали будинки, були чи то в погребі, чи то в сараї, коли їхній будинок розбомбив ворожий снаряд, ракета чи бомба.

Колись це була чиясь оселя

Вони тут жили і все переживали, хтось навіть з дітьми, – і це страшно. Розбір завалів і відбудова – це той маленький внесок, який ми можемо зробити, щоб хоч чимось їм допомогти. Кожний об’єкт – це якась своя історія, і, на жаль, вона сумна. Сама Новоселівка вразила до сліз. Тому коли побачила в інтернеті пост про те, що наші корюківці їздять на розбір завалів у Чернігів, я захотіла приєднатися до них. Це був початок літа. Першими, хто поїхав, були хлопці, колишні АТОвці. Вони згуртувалися і вирішили допомагати тим людям. А чим я не така, як усі? І вирішила спробувати».

Корюківкою їхали танки

«24 лютого прокинулися від того, що десь щось бахкає, – згадує Юлія. – Вдома у перші години не усвідомлювали, що почалася повномасштабна війна. Ну не вірилося, що таке взагалі можливо. Та сумніви розвіяла перша колона ворожих танків. Мабуть, у перший день росіяни хотіли заїхати в місто з боку села Наумівка. Проте там було мало танків, і місцеві жителі їх зупинили. Вийшли люди, приїхала міліція, міський голова – і їх не впустили в Корюківку. Проте потім вони проїхали містом. Ті танки я, як, мабуть, і кожен корюківець, запам’ятала на все життя. Вони йшли довжелезною колоною, гул стояв неймовірний. Я якраз їхала на роботу і нарахувала понад 200 танків. Нам якоюсь мірою пощастило, бо російські війська просто проїхали по Корюківці і не затрималися тут».

На поїздку напросилася сама

Знайомих серед «першопрохідців» у Юлії не було, вона просто знайшла контакти Андрія Галюги, керівника ГО «Бо можемо», і сказала, що теж хоче допомагати. Звичайно, чоловіки скептично поставилися до неї – жінок не хотіли брати, мовляв, то не жіноча робота – каміння тягати. Та Юлія наполягала на своєму і поїхала.

«Через фейсбук я зв’язалися з Андрієм Галюгою, який створив громадське об’єднання «Бо можемо» і сказала, що хочу допомагати. Вже він мені дав контакти людини, яка в Корюківці займався збором людей на поїздку до Чернігова. Я подзвонила і поїхала, – розповідає Юлія. – Коли вперше зайшла в автобус, який їхав до Чернігова на розбір завалів, я не побачила знайомих, хоча там були люди з Корюківки. Та й жінок всього троє було, а то самі лише чоловіки. Спочатку я навіть не уявляла, що буду робити. Коли перший раз поїхали, то хлопці не дозволяли дівчатам багато працювати, давали по одній цеглині переносити. Та наступного разу я вже працювала нарівні з усіма – я, власне, для того і їздила, щоб допомагати всім, чим можу».

Розбір завалів одного зі зруйнованих будинків

Вже після першої поїздки Юлія була впевнена, що наступної суботи поїде знову.

«Для мене суботні поїздки до Чернігова стали обов’язковою справою, – розповідає жінка. – Я ввесь тиждень чекала цього дня і дуже засмучувалася, коли з роботи не відпускали».

Кожен будинок – то біль і втрата

Протягом усього літа кожну суботу корюківці їздили розбирати завали в Новоселівку та на мікрорайон Бобровиця в Чернігові.

«Кожної поїздки нас збиралося щонайменше 30 людей, – розповідає Юлія. – Були ті, хто їздив постійно, були й такі, що раз їхали, а на наступний – ні. Потім до нас приєдналося декілька чоловік з Мени. Ми їх по дорозі забирали. На розбір завалів до Чернігова їздили люди різних професій. З Корюківки їхали і пенсіонери, і вчителі, і працівники лісгоспу, і фабрики шпалер. Виїздили дуже рано, бо вже о сьомій ранку ми були на об’єкті. В основному це була Новоселівка. Декілька будинків розбирали в мікрорайоні Бобровиця. Інструменти і всі інші необхідні речі для роботи нам надавали представники ГО «Бо можемо». Ми майже завжди встигали розібрати один об’єкт за один день».

Свій перший об’єкт Юлія дуже добре пам’ятає. Жінка каже, що ті зруйновані будинки – то велике горе господарів, яке нікого не може лишити байдужим.

«Я пам’ятаю перший об’єкт на Бобровиці, – згадує Юлія. – Заходити на перший об’єкт дуже боляче було, бо ти розумієш, що тут жили люди, які все життя вкладали в той дім. А зараз замість нього – велика купа сміття! Просто прийшли якісь нелюди і забрали оселю. Звичайно, багато хто скаже, що то лише цегла, а головне – життя. І частково це так, але то теж частинка життя! І дехто вже не зможе його відновити, бо дуже багато людей – пенсійного віку. До прикладу, господарю першого будинку, розвалини якого мені довелося розбирати, було 79 років. Від його оселі не залишилося практично нічого, окрім одного сараю. Згодом йому поставили модульний будиночок на подвір’ї, але він ніяким чином не зможе замінити того, який був зруйнований.

Коли ми розбираємо завали, господарі завжди допомагають. Вони тримаються, але на них боляче дивитися, особливо коли відкопуєш якусь маленьку дрібничку з цього будинку, посуд чи ще щось – це дуже важкі емоції. Адже майже всі сім’ї, в яких ми були, будували своє житло практично все життя».

Юлія говорить, що підтримує контакти з господарями будинків. Іноді допомагають продуктами, хоча ті ніколи не просять допомоги.

«З більшістю сімей, яким ми допомагали розбирати завали, спілкуємося і зараз. Люди вдячні, і це радує, – говорить Юлія. – Було свято Миколая, і ми з дівчатами та хлопцями приїздили вітати діток до модульного містечка в Новоселівці – до родин, яким допомагали і в яких є діти. Звичайно, взяли подарунки, цукерки і для інших діток. Мені особисто дзвонять і вітають з усіма святами, і завжди запрошують у гості. Кожна зустріч – ніби старих знайомих. Вони всі дуже щирі, відкриті, незважаючи на те горе, яке спіткало цих людей».

Заявок багато, але допомагають не всім

Організація «Бо можемо», до якої, власне, і увійшла Юлія, допомагала розбирати розбиті будинки по всьому місту. Та найбільше роботи вони зробили саме в Новоселівці. Звичайно, допомогти всім просто фізично не могли. Так бригада корюківчан, з якою працювала і Юлія, кожну суботу розбирала один об’єкт. За час своїх поїздок Юлія разом з іншими добровольцями розібрали понад 20 будинків. На жаль, допомогти вдається не всім не всім.

«Запитів багато, дуже багато, – говорить Юлія. – Та насамперед ми допомагаємо тим, хто планує відбудовуватися. Якось нам дзвонили і просили розібрати будинок в той час, як його господарі були за кордоном. І ось на такі запити ми не виїздили. Адже є багато людей які живуть на руїнах будинку і нікуди не виїздили, тому їм потрібна наша допомога першочергово».

Працюють на добровільних засадах

Волонтери-добровольці за свою роботу грошей не отримують, працюють безоплатно. На те вона й допомога. Але багато людей думають інакше.

«Знаєте, дуже образливо, коли кажуть, що ми отримуємо гроші за це, – говорить Юлія. – Були випадки, коли в Корюківці говорили, що ми за це отримуємо по тисячі гривень. А ще дзвонили і питали, чи можна поїхати і скільки за роботу платять. Деякі люди не усвідомлюють, що вся ця робота робиться безкоштовно. Які можуть бути гроші, коли в людей таке горе?»

Юля говорить, що з нетерпінням чекає весни. Коли погода стане більш-менш нормальною, щоб знову їхати на розбір завалів. Бо ж роботи ще дуже багато…

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото з архіву Юлії Кубрак