Батьки не дочекалися сина на сімейну вечерю, а сам Артем не реалізував своє призначення. У першій віршовій збірочці він написав, що й «чорний ворон» здатний до польоту, але, видно, недооцінив смертельну небезпеку від Чорних польотів. Ціною власного життя за це заплатив, але на бобровицьких та й інших дорогах так і не поменшало польотів «чорного вороння», жертвами якого стають безколісні «білі голуби», життя їх обриваються й на самому злеті, як і в Артема, котрий з раннього дитинства мріяв про інші польоти, признався про це у своєму вірші «Осіннє небо» (2001 р.):

 

Осіннє небо особливе,

Воно нагадує мені

Дитинство радісне й щасливе

І перші враження шкільні.

Немов сьогодні пам’ятаю –

Іду до школи я малий,

По небу хмари пропливають,

І я дивлюсь на них сумний.

Чому не можу я летіти

За ними в синю далечінь,

А мушу я уроки вчити

Й перемагати в собі лінь?

А зараз я уже далеко

Від свого дому й тих часів.

Немов у вересні лелека,

Свій рідний край я залишив.

Я кожен вечір засинаю

І знову бачу дивний сон:

Сади цвітуть, душа гуляє,

І грає мій акордеон.

І прокидаюся щоранку,

Я усвідомлюю одне,

Що до життєвого світанку

Мене ніщо не поверне…

 

Мати Артема Катерина Олексіївна пригадує, як з першої зарубіжної подорожі до Польщі привезла трирічному сину книжку «Золотий ключик». Вона, педагог за фахом, була вражена, як малий Артемка серйозно поставився до цієї книжки, вчився по ній читати й розмірковувати про світ, в такому віці не вірив у життя казок, дискутував з дідусем Данилом про Буратіно, мовляв, він дерев’яний, тож не може робити те, що в книзі написано.

– У першому класі, що був на базі дитячого садочка, не повірив у казкову гру, сказав, що йому не цікаво, – від цього спогаду сяйнула посмішка на вустах згорьованої матері. – І одна з кращих вчительок початкових класів жартома сказала Артемку, що якщо йому не цікаво гратися в казкову гру, то, може, він хоче додому? І наш розумник сприйняв цей жарт всерйоз: на перерві зібрав портфелик і пішов додому – наш будинок недалеко від садка. Але який переполох піднявся серед персоналу? Тоді вперше я влаштувала сину серйозну виховну годину, і він належно її сприйняв.

Про те, що в Артема з перших класів гімназії не було потреби боротися з лінню, свідчить його велика дитяча працьовитість. Навчаючись у другому класі гімназії, він вступив до першого класу музичної школи по класу акордеона. А за допомогою музичних посібників самостійно опанував ще й гру на гітарі. Протягом п’яти років закінчив музичну освіту і взявся за спортивну, будучи восьмикласником гімназії. Улюбленим видом став пауерліфтинг.

Перші кроки до злету

 

– Цей силовий вид спорту допоміг сину вступити на навчання до Львівського військового інституту імені гетьмана Петра Сагайдачного на факультет журналістики, – продовжувала згадувати Катерина Олексіївна. – Медична комісія запідозрила в нього незначне захворювання, але коли Артем на перекладині встановив рекорд з віджимання серед абітурієнтів, претензії до стану здоров’я відразу відпали. Він ще в гімназії й спортивній школі показував на перекладині найкращі результати, їздив у область захищати спортивну честь району. А от про свої поетичні здібності довго не признавався мені, навіть приховував записники з віршами, коли заходила до нього в кімнату. Було то в старших класах…

Мати швидко здогадалася, хто був наставником у юного поета, – вчителька української мови і літератури Людмила Михайлівна Крамаренко. Надрукувати ж перші вірші в районній газеті допомогла класна керівниця Наталія Олексіївна Ющенко. Чому син певний час приховував свій поетичний дар від матері, зрозуміла, прочитавши вірші:

 

Слова про кохання тоді я між іншим сказав.

Холодний був день, але враз мені стало так жарко –

То промінь надії у серці мене зігрівав.

Проте я почув з твоїх вуст дуже тиху відмову.

Та я не спинився й писав тобі знову і знову.

І збулась моя мрія – напевно, почув мене Бог.

Зустрілись ми знов, та протримались лише півроку.

Любов – це не гра, але правила має свої.

Сховалась ніч за горизонтом, світанок світлом все залив.

І я вітаю тебе з сонцем, яким від сну тебе збудив.

Як радісно зустріти знову знайомий почерк у листі,

І тішить мене ніжне слово, що я в твоєму є житті.

Артем і у військовому училищі не поривав дружбу ні з поезією, ні з спортом, ні з музикою. Почав навіть авторські пісні писати, в них звучали інші від курсантської муштри прагнення:

В піснях я своїх прагну тільки свободи.

Це коли донесу своє слово, можливо, тоді я і стану в пригоді

Навіки живому своєму народу.

Не відразу творча душа знайшла братні душі серед курсантів, від чого вона непокоїлася, щемом серце обдавалося, але не безнадійно:

Нехай вони ззовні усі дуже схожі, і в більшості духу немає свого.

Але ж я не вірю, і бути не може, щоб я не знайшов хоча б одного.

Хто також не хоче бути схожим на інших.

Хто також не терпить ходити в строю.

Хто зробить не так як робили раніше, і долю знайде не чужу, а свою.

 

Політ триває

 

Всі цитовані тут вірші взяті з першої невеликої збірочки під назвою «Політ», виданої у Львові в 2005 році. Подарував її батькам, сестричці Оленці, найближчим друзям. Потрапила ця збірочка до рук викладача військової журналістики полковника Віктора Чижевського. Вірші курсанта Бодні дуже сподобалися викладачу, і він написав статтю у газету «Народна армія» під заголовком «Багнети і ліра курсанта Артема Бодні»: «Пам’ятаю, як «за списком» знайомився з першокурсниками. Звернув увагу на цього юнака, стрункого, з лагідною посмішкою, з якоюсь особливою аурою, яка завжди потім налаштовувала на глибоку теплу розмову з ним, – цитую полковника. – Ще пам’ятаю, як, збираючись до переїзду у Київ, усе не міг «всунути» в контейнер гітару. Приніс її курсантам. «Подаруйте її Артему Бодні, – одностайно вирішила навчальна група. – Він і пісні гарні пише, і грає на гітарі, акордеоні. Буде зігрівати наші душі…». Закінчив статтю журналістський полковник таким висновком: «Можна почути: служба в армії притуплює почуття у людини, звужується інтелект. Помилкове твердження. Свідчення того – і поезія курсанта Бодні, майбутнього офіцера Українського війська».

Ця невелика стаття від військового наставника і старшого колеги в журналістиці нові крила дала Артему, а ще він відчув серцем, як батьки сином запишалися: серед тисяч курсантів заслужений викладач помітив творчі здібності їхнього сина, до відомої армійської газети рецензію написав. І Артем заново відчув те, що в кінці 2001 року написав:

 

Я боюся відверто писати про дійсність,

Щоб словами про це не накликати біду.

Щоб ніколи думкам не було моїм тісно,

Я облишу цю справу і вихід знайду.

Стати вільним від страху, не думать про завтра,

Забути про те, що існує цей світ.

Я дивлюсь на сонце, я слухаю манти

І вже відчуваю, що скоро в політ!

 

Кусантські багнти і сердечна ліра

 

Після закінчення військового інституту Артема направили на службу до навчальної частини «Десна», де призначили на посаду не зовсім за журналістським фахом – начальником гарнізонного клубу, оскільки мав здібності й до цієї роботи. П’ять років віддав цій службі: не зовсім до душі, але з честю виконував військовий обов’язок. До того ж, не забував журналістику і поезію, серйозно розвивав музичну творчість. І все ж, після обов’язкової служби за призначенням, офіцер Артем Бодня звільнився в запас за станом здоров’я: дало знати про себе захворювання, що ледь не стало перепоною при вступі до військового інституту.

– Місця собі не знаходив Артем, поки не знайшов нову роботу, – згадуючи це, посвітліли очі в Катерини Олексіївни. – Радувалися й ми з чоловіком, побачивши, як син ожив після безробітних терзань. Ще й виявилося, що робота пов’язана із засобами масової інформації, хоч назва посади й установи, на перший погляд, «сухувата»: головний спеціаліст Управління виконавчої дирекції фонду соціального страхування у Києві.

Втім, у народі давно відома мудрість: не місце роботи красить людину, а навпаки. Артем не обмежувався виконанням «прописних» обов’язків, тож невдовзі очолив сектор організаційно-аналітичного відділу, налагодив співпрацю з КМОФСТ «Спартак», де допомагав розвивати фізичну культуру серед осіб, що одержали травму на виробництвах Києва, організовувати спортивні змагання, спеціальні спартакіади «Здоровий киянин», за що неодноразово одержував від Київської міської державної адміністрації грамоти, пам’ятні подарунки, подяки.

І по життю Артем був романтиком,але йому дуже боліла доля української нації та рідної держави. З цим душевним болем звертався він у вірші до Тараса Шевченка, захоплювався фільмом про Василя Стуса, давав свою оцінку Незалежності:

 

Кожному з нас незалежність дала порівну радості й горя.

Країна хотіла , але не змогла могутньою стати, немов США.

Це станеться, але не скоро.

В справах фінансів, політики, ринку мені розібратися важко.

І мама до мене звертається: «Синку, ввімкни телевізор, послухай новини». Зітхну я у відповідь тяжко.

(травень 2000 р.).

 

Вшановуючи пам'ять Артема, друзі зі Львова, музиканти гурту «Ойкумена» щиро поспівчували родині і попросили дозволу взяти до свого репертуару дві пісні загиблого товариша «Добрий ранок» і «Чарівних снів».

Друзі-музиканти з Бобровиці записали аранжування двох пісень Артема Бодні і виконали їх. На одну з них створили кліп. А ще молодий журналіст, поет, пісняр залишив співвітчизникам свій повчально-пророчий заповіт, написаний 23 грудня 2001 року. Автору тоді було 17 років від роду:

 

Я ніколи не бажаю зла, і своїх ворогів пробачаю.

Від людей я чекаю тепла, та, напевно, даремно чекаю.

Я, мабуть, відстаю від життя, треба в світі цьому поспішати.

Своє щастя у ближніх забрати, і нічого взамін не лишати.

Щоб собі влаштувати життя, ловкість розуму й рук необхідні.

І не в шані любов, доброта, архаїчні і вже не потрібні.

А новому суспільству – своє: нову правду і віру, і силу!

Все навколо сьогодні нове, і у янголів – куплені крила.

Задля кого життя на хресті було віддане нашим Ісусом?!

Ви ж забули закони прості, що життя повернути ми мусим.

Після чого відбудеться суд, і тоді всі почнуть жалкувати,

Що не можна життя повернуть, щоб помилки свої посправляти.

Та тоді буде пізно уже… якщо вбивцям в крові було тепло.

То ніщо вже їх не вбереже від прямої дороги у пекло.

Але поки нема і думок у людей про взаємоповагу.

Кожен день – це до злочину крок, й перед Богом – ніякого страху.

Але я не бажаю їм зла і своїх ворогів пробачаю.

Від людей я чекаю тепла й вірю в те, що немарно чекаю!

 

Григорій ВОЙТОК