|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 23:46 | 12.09.2022

«Чекаємо звільнення Донбасу!»

Цикл таких матеріалів готувався напередодні повномасштабної війни, однак тоді так і не встиг потрапити до друку.

Тож тепер я знову поспілкувався зі своєю співрозмовницею, яка живе в окупованому Донецьку. Адже дуже цікаво порівняти її думки, відверто висловлені перед лютою, віроломною російською навалою, та нині, коли ситуація на фронті наразі кардинально змінилася. Отже, спочатку – перше інтерв’ю, записане до повномасштабної війни.

 

Screenshot 2Побував нещодавно в курортному Бердянську – на Азовському морі. Оскільки літній потяг «Київ – Бердянськ» тоді ще не ходив, їхати довелося з пересадкою, причому в зону АТО – до Маріуполя.

Їхати – довго, отож розговорився з попутниками. Це були троє жінок, які охоче підтримали розмову. Спілкувалися вони російською мовою, я – як завжди, рідною українською, та загалом бесідували цілком приязно.

Дізнавшись, що я мандрую до Бердянська, вони із задоволенням радили відпочивати не в самому місті, а на Бердянській косі, де і море – чистіше, й пляжі – кращі, та й санаторії, пансіонати та бази відпочинку – не надто дорогі й водночас там – доволі комфортно.

– Тож на Азові відпочити можна навіть краще, ніж в Одесі, заощадивши натомість дещицю коштів, – щиро переконувала жінка бальзаківського віку, яка назвалася Вікторією Петрівною.

– А ви куди їдете? – принагідно поцікавився у неї.

– До Волновахи. Це – перед Маріуполем… І не лише я, а майже всі ці люди…

– Тобто?

– Не скажу за увесь потяг, однак більшість пасажирів нашого вагону зійдуть там. Самі побачите…

– Отже, ви мешкаєте у Волновасі?

– Ні, ми живемо в Донецьку… – просто й майже водночас відповіли всі троє.

– Не зрозумів!.. – не зміг приховати свого збентеження я.

– А що тут розуміти? – знизала плечима Вікторія Петрівна. – Прямого потяга до Донецька з України тепер немає, тому нам доводиться вставати у Волновасі й далі пробиратися через блокпости до свого рідного міста.

– І що, ви ось так зійдете з цього потяга й вирушите до Донецька?!

– Ні, доводиться 4-5 годин «маринуватися» на блокпостах!.. Це – дуже незручно, бо ж процедура, по суті, відбувається надворі… Охочих – багато, а якихось спеціальних навісів там немає. Тому стоїмо і під дощем, і в морозяні дні, і в спеку!.. Що вдієш, – скрушно зітхнула. – Все одно треба ж додому повернутися.

– У вас є паспорти «ДНР»?

– Звичайно. А як можна відмовитися?.. Ніяк. Ми ж тут живемо!.. Кожен громадянин «ДНР» зобов’язаний неодмінно мати такий документ, – демонструє мені. – Інакше ти – зрадник і шпигун. До речі, за цими паспортами ми тепер їздимо до росії – це поки єдина країна, яка їх визнає. Але там, самі розумієте, з ними – безпечніше, ніж з українськими. Права водіїв у нас – теж «ДНР»…

– А як щодо українських паспортів?

– Ось – спокійно показує. – Практично у кожного в Донецьку вони є. Ну, хіба вже це якийсь затятий фанатик… Але навіть бойовики майже всі мають українські паспорти. Просто тому, що це – вигідно. У кожного з нас в Україні – діти та онуки, родичі, друзі, усілякі справи й бізнесові інтереси… Хіба ж можна рвати по-живому! Тому ми скрізь подорожуємо з двома паспортами – України та «ДНР». На блокпостах всі це знають і розуміють, але вдають вигляд, що наразі нічого такого не відбувається… Більше того, у нас зараз мешканці активно отримують закордонні біометричні українські паспорти, адже тепер – безвізовий режим, а з роботою в Донецьку – сутужно!

– Я читав, що до війни 80 відсотків жителів Донбасу жодного разу не були за кордоном, а багато хто за все своє життя навіть не виїжджав за межі Донеччини та Луганщини. Це – правда?

– Не знаю. Може, й правда… Але, якщо сусіди отримують біометричні паспорти, то хочеться й собі мати такий же документ, про всяк випадок… 

– Однак з українськими паспортами ви можете отримувати наші пенсії та соціальні виплати?

– Так і є, багато хто в Донецьку їх одержує. Спочатку люди розгубилися, але потім розібралися, що можна все оформити й отримувати ці кошти… І я вважаю, що це – справедливо! Ми все життя трудилися з чоловіком на шахті, це – дуже важка праця! І що, виходить, я тепер не маю права на свою чесно зароблену пенсію? На що ж мені жити? У дітей та онуків просити?! Чи йти жебрати на вулицю?..

– Але ж досі триває війна. І бойовики раз-по-раз обстрілюють не тільки позиції українських вояків, снаряди влучають і в будинки мирних жителів! Ви мешкаєте на окупованій території, не бажаєте визнавати наші закони... То чому ми повинні сплачувати вам пенсії та соціальні виплати, ще й подавати електроенергію і газ?!

– Хіба я розпочинала цю трикляту війну?.. Та вона всім нам – поперек горла! Ніхто з нормальних людей не хоче війни, ми ж не божевільні! Та в оту «армію ДНР» зараз навіть доларами нікого не заманиш. Адже молодь наша не хоче воювати, і правильно робить! Ви знаєте, хто тут лишився? Старі й діти!.. А юнаки та дівчата у пошуках ліпшої долі їдуть до Києва, Харкова, Запоріжжя, Одеси, Львова…

– Куди-небудь, аби тільки мати якісь подальші перспективи в житті!

– Я б теж поїхала звідси, якби була молодша. Бо майже всі підприємства стоять, багато будинків на Донбасі – зруйновані… Від нашого Донецького аеропорту, відомого на увесь світ, нічого не залишилося! Хочеш роботу?.. То йди воюй! А кому це зараз треба? Там, із місцевих, – лише одні «зеки», яким більше просто нікуди подітися. Російські військові тут служать, потім їдуть додому, замість них – нова ротація, з’являються інші. І так – увесь час! Дуже складно мати справу з чеченцями Кадирова та осетинами – з отієї невизнаної республіки. А їх – немало, і поводяться вони, мов у себе вдома! Краще обійти такого «добровольця» та «захисника днр» десятою дорогою…

– У вас же ввели смертну кару!

– І навіть публічно розстріляли деяких мародерів… Бо озброєні бандити часто грабують оселі біженців і мешканців. Зараз житло в Донецьку активно скуповують заможніші москвичі, проте платять мало. Скажімо, до війни моя квартира коштувала близько 60 тисяч доларів – пристойно, адже оселя гарно відремонтована, розташована в центрі міста. А тепер за неї можна вторгувати максимум 15 тисяч «зелених», а так – і 10 тисяч «баксів», це якщо поспіхом житло продавати. Та деякі біженці все-таки квартири продають, от москвичі й наживаються. Вони впевнені, що це – вже рашка, бо у нас скрізь написано: місто Донецьк ростовської області російської федерації…

– А ви хотіли б знову жити в Україні?

– Сергію, я вам відверто скажу: у нас дуже багато людей шкодують, що так сталося. Ніхто ж не очікував такого! Яке у нас раніше шахтоуправління було! А зараз що? Обладнання демонтували й до Росії вивезли. Шахта імені Засядька, правда, працює. Але чи надовго?.. Розумієте, як людям мізки не промивають із ранку й до вечора, а все одно донеччани загалом сумують за минулим… Пригадую, як ми, наприклад, дружили родинами зі знаменитим українським хірургом Олександром Шалімовим. Вони не раз до нас у гості приїздили.

– Це – дійсно лікар від Бога!

– Він був старшим за свою дружину років на тридцять, і вона стежила, щоб Олександр Олексійович не вживав спиртного… То він заходив до нас і декламував вірші, «заробляючи» таким чином на чарочку оковитої. А потім його благовірна все дивувалася: «От же партизан! Ну, як це можливо? Щойно був тверезим, мов скло, а за мить уже відчуваю – випив! Усе обшукала, та марно». Чесно, дуже сумую за Україною! Тому й частенько провідую доньку, яка, розумію, вже ніколи не повернеться додому. От і виходить, що моя доня та онуки – українці. А я – хто тепер?

– Українка. Чи вам більше «денеерівка» до вподоби?

– Та що ви! Словечко оте – «ДНР» – навіть і не вимовиш по-людському… Втім, я ж народилася і все життя мешкаю в Донецьку, який і зараз, попри все, що сталося, щиро люблю, бо це – моя мала батьківщина! Ну, продам житло за безцінь, і що тоді? Чоловік мій помер, царство йому небесне. У доньки вже своя сім’я: чоловік, діти, а ще – робота, невеличкий бізнес… Погостюю трохи, та й додому. Київ – прекрасний, але хочеться свого. А вам – спасибі, що не зігнорували нас, донеччан, поспілкувалися від душі. Та й ми наболілим поділилися.

– Думаю, нам із вами все одно потрібно спілкуватися. Бо від ненависті – тільки усілякі біди та напасті, випалена й мертва земля, пустка та безнадія в душах! Тож дякую і вам за відвертість.

– Сподіватимемося, що все-таки настануть кращі часи.

– І я знову приїжджатиму в Донецьк до своїх друзів, які прийматимуть мене, мов рідного...

* * *

Ось така у нас тоді відбулася розмова. До речі, донеччанки знали, що я – журналіст, але все одно висловлювали те, що запеклося на душі. Далі почалася жахлива війна, минув час. Чернігівці пережили ворожу навалу і прогнали рашистів із рідної землі. І, гортаючи свій телефонний записник, я раптом натрапив на телефон Вікторії Петрівни. Чесно кажучи, одразу навіть не згадав, хто така. Та потім, згадавши, вирішив поспілкуватися.

– День добрий, пані Вікторіє! Впізнали?

– Так… – ошелешено промовила після паузи. Це Ви, пане Сергію? А ми тут із подругами якось згадували про Вас – чи ще живий?

– Живий, поклали тут, під Черніговом, цілу орду кацапні, попалили їхню техніку та й прогнали нелюдів геть!

– У нас про це не так розказують… Але я знаю правду – донька постійно розповідає. Вона нікуди не виїжджала, мешкає з дітворою у Києві, працює. Зять пішов захищати Україну. Зараз – можна сказати, поруч, під Бахмутом…

– Як Вам тепер живеться?

– Як і всім, адже сталося найгірше! Дуже важка ситуація в Донецьку! Бо всіх, навіть старих дідів, позабирали до війська. Буквально відловлювали скрізь, примусово записували і одразу ж на передову – «гарматне м’ясо»! А що баби самі вдома позалишалися, їм абсолютно байдуже… Ми вже цілком переконалися, що росіяни нас, донеччан, взагалі за людей не вважають. Ми для них – непотріб, просто використали нас, щоб загарбати Україну…. Такий був квітучий край раніше, а вони його буквально перетворили на сміттярку. Нічого хорошого, зовсім нічого, пане Сергію! Плачу щодня, переживаю за свою родину – за доню із зятем, за діточок. Хоч би всі були живі та здорові, дожили до нашої Перемоги!

– Тобто Ви хочете, щоб Україна перемогла?

– Ми з подругами постійно тільки про це й мріємо. Молимося за це. Бо хочемо на старості років ще хоча б трохи пожити по-людському… Коли ти можеш спокійно та мирно ходити по своїй землі та знаєш, що до тебе вночі не увірвуться раптом якісь навіжені бандюгани, не будуть тебе тут катувати, забирати майно та виганяти з рідного дому. Коли ти не потерпаєш від холоду та голоду, можеш говорити правду і провідувати своїх близьких. Дуже хочу жити у вільній, мирній, заможній державі, без тих скотів-«асвабадітєлєй», від яких, до речі, чомусь вічно смердить за кілометр, ніби від чортів із пекла!

– На Вашу думку, коли закінчиться війна?

– Влітку. Взагалі, якщо буде звільнено Донецьк, Луганськ та Херсон, то й війна завершиться. Просто у триклятої рашки вже не буде жодних ілюзій щодо результату «спецоперації». Віримо – це станеться! Власне, мрію хоча б на один день пережити божевільного російського «царя».

 

Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)