|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 1:48 | 02.01.2023

Тетяна й Іван Ситі Тетяна й Іван Ситі

Як подружжя з Чернігова допомагало військовим

Через постійні артилерійські і ракетні обстріли, авіаудари російських військових і загальний хаос перших днів повномасштабного наступу росії на Україну з Чернігова почали виїздити люди.

Ті ж які залишилися, намагалися адаптуватися до нових умов життя під обстрілами, і всім, чим тільки могли, допомагали військовим і одне одному. Подружжя Тетяни і Івана Ситих, самі того не очікуючи, стали волонтерами. Молоді люди могли виїхати в будь-який момент, але прийняли рішення лишитися, бо тут вони були дійсно потрібні.

 

Вранці 24 лютого Тетяна Сита, вихователька дитячого садочка, збиралася на святковий ранок, який мав би відбутися у діток того дня. Та замість того довелось хутко збирати тривожну валізку і вивозити дітей з Чернігова.

«Того дня я прокинулася дуже рано, бо в садочку мало б бути свято до 8 березня, і я збиралася. Ми на фоні всіх розмов про війну вирішили провести дітям раніше свято, бо ніхто не знав, що буде далі, але ми не встигли, – так згадує ранок 24 лютого. – По телевізору виступає Президент і говорить, що війна! Я спершу розгубилася. Розбудила чоловіка, його відправила заправляти машину про всяк випадок. Управління освіти мовчить, я не розумію, йти мені на роботу чи ні. Батьки дзвонять, питають, чи вести дітей в садок. Як зараз пам’ятаю, як я стою біля дверей, в руках сукня зелена, поряд донька з хвостиками і бантами в повній розгубленості. В 6.30 подзвонили з роботи і сказали: не виходимо. Коли чоловік повернувся (а на заправках вже черги були, і його не було годин зо дві), ми вирішили вивезти дітей в село до батьків. Тоді я не вірила, що буде така повномасштабна війна. І якось навіть не замислювалися, що росіяни зможуть дійти туди. Думали, в селі буде безпечніше, ніж у місті.

Швидко пішла в аптеку, накупувала ліків про всяк випадок, води, дріжджі та печиво. З усім цим ми сіли в машину і поїхали. Спершу поїхали через Киселівку, але там нас вже не пустили, бо мосту не було. Тоді ми розвернулись і поїхали через Березанку. І коли ми побачили колони нашої військової техніки, тільки тоді прийшло розуміння того, що дійсно розпочалася війна. В різних групах почали писати, що ворожі танки в Городню вже заходять. То мій тато виїхав назустріч, щоб забрати дітей, і так ми встигли повернутися до Чернігова, поки ще міст був цілий. Коли поверталися, не було точного розуміння, навіщо їдемо в місто, але було відчуття, що маємо бути там».

 

Сидіти без діла не могли

 

«Ми приїхали додому вже в обід, і тоді я побачила перший вибух з вікна свої квартири, – говорить Тетяна. – І ми вирішили поїхати до брата, він живе в приватному будинку на Квітневій. Ще ж я встигла замісити тісто на хліб, то і його забрали з собою і поїхали. Чесно кажучи, перша ніч була страшна. Постійні вибухи, тривога, яка не замовкає, гул літаків у небі… На наступний день ми поїхали здавати кров, хоча до цього жодного разу цього не робила. Чоловік же з братом поїхали потім в магазин, а коли приїхав, то сказав, що на блокпостах стоять наші хлопці, голодні. І ми вирішуємо готувати їсти військовим. Покликали сусідку, знесли в кого що було, і почали ліпити картопляники. Робота закипіла: чистили картоплю, потім її варили, хлопці наші виносили на вулицю охолоджували, хтось шинкував капусту, хтось тісто місив… Такий злагоджений механізм був. Наробили ми тих картопляників чимало. Чоловік з братом завантажили їх в машину і повезли роздавати військовим, що стояли на Кільцевій. Повернувшись, чоловік розповів, що хлопці розібрали пиріжки. І ми вирішуємо готувати ще. На наступний день натушкували картоплі в гусятницях, наварили 10-літрове відро борщу, і чоловік знову повіз хлопцям.

1adopzbir

Збирають допомогу військовим

 

Той мішок картоплі, який був у брата на той час, швидко закінчився, сусіди знесли трохи продуктів, але і ті скінчилися. Тоді я вирішила створити групу у вайбері зі своїми батьками з садочка з надією, що хтось зможе допомогти продуктами. Групу назвала «Не залишайся байдужим». І вже вранці я прокидаюсь – а в тій групі стільки людей, яких я навіть не знала! І за дві години нам продуктами люди завалили двір. Несли все, що в кого було: воду, сири, ковбаси, різні овочі... Я зрозуміла, що ми просто фізично вчотирьох це все не зможемо переробити. На той час у школах №18 і 21 вже були створені волонтерські бази, де готували їсти військовим, і ми вирішили до них приєднатися. Завантажили машину продуктами і поїхали туди. А там був вулик: усі бігають, метушаться, продукти привозять, відвозять, щось готують… І ми вже почали допомагати там. Нарізати бутерброди, пакувати їжу, фасувати. Чоловік розвозив з іншими водіями цю їжу по позиціях. Потім Вані почали дзвонити завідувачі садочків (хтось дав його номер), і він почав їздити, збирати продукти по садочках. Бо ж вже всі розуміли, що садочки не працюватимуть, а продукти просто пропадуть.

1akorgiki

Випічка для захисників

 

А потім стикнулися з проблемою, що у військових хлопців немає ліків. Погода самі знаєте яка була: мороз, сніг, дощ, сирість, – і всі почали хворіти. І тут на зв'язок вийшли мої однокласники, які почали допомагати фінансово. Саша (він зараз у США) переслав 30 тисяч гривень, і в той же день ми на ті гроші закупили ліків.

За цей час мене вражали наші люди, постійно… Коли стояли в черзі по ліки, і люди чули, що ми купуємо для військових, то давали гроші, мовляв, купіть і від мне щось. Або купували самі якісь ліки і передавали нами. А ще пам’ятаю таку ситуацію: якось прийшов до 18-ї школи дідусь, в руках в нього був пакетик зі шматочком батона і невеликим шматочком сала. Він тримає той пакетик, стоїть, плаче і каже: заберіть хлопцям, там же мої діти воюють... Я не думала, що війна так згуртує всіх. Люди все віддавали: і одяг, і їжу несли, й несли, й несли... Адже перший тиждень дуже тяжко було, дуже. Хлопці з тероборони стояли на постах у джинсах, кросівках і коротких куртках. Ми навіть кварталівські пакети жовті збирали, бо хлопцям попервах нічим було жовті пов’язки зробити.

1agruz

Перед відправкою

 

Коли ми возили їсти, у всіх була проблема з посудом – його просто не було. А мої батьки до свята в садочку скидали гроші на костюми, там 1900 гривень було. Я попросила їх взяти ті гроші і купити посуд. І батьки дозволили. Після цього випадку мої батьки почали активно допомагати. Загалом нашим хлопцям дуже багато чого треба було, але тоді світла не було, магазини не працюють, гроші на карті, зняти і розрахуватися не можна. Та й знайти якісь речі теж була проблема. Нас дуже виручали дівчата з магазину «Аврора», що біля «Електрона». Вони відкривали магазин, і я на карту їм кидала гроші, а вони нам товар відпускали. І так у нас дуже багато чого вийшло купити. І насправді, пошуки всього необхідного займали дуже багато часу. Ми один раз на день розвозили їжу, а ввесь інший час шукали те, що було потрібно нашим хлопцям».

 

Школа №18 назавжди в пам’яті

 

День, коли російські військові завдали ракетно-бомбовий удар по школі №18 у Чернігові, Тетяна з чоловіком запам’ятала на все життя. Нічого більше за всі дні військових дій на Чернігівщині її так не налякало і не вразило, нічого так не закарбувалося в пам’яті, як та жахлива картина з руїн будівлі, вбитих, поранених і просто частин тіл, які лежали скрізь. Кров, сльози, розпач, страх і невимовний біль – це все, що було на той момент…

«Ранок того дня ми були у вісімнадцятій школі. Пам’ятаю, як забігла на кухню, а там наш лікар розповідав, як правильно надавати першу медичну допомогу. Розповідав, що робити, як руки чи ноги відірвало, чи якщо живіт розпороло. Звичайно, то важливі навички, особливо в той час, але мені було важко морально, тому я вирішила, що не буду того слухати, і пішла, – згадує Тетяна. – Я вийшла, сіла в машину і ми з чоловіком поїхали по ліки в аптеку на вулиці Музичній. Та від’їхати ми встигли не далеко, і почули вибух. Вибігли з машин, а навколо почали падати уламки металу, який шипів, падаючи в калюжі. Швидко сіли знов у машину і повернулися до 18 школи. Те, що ми там побачили, та картинка ввела мене в шоковий стан. Я просто стояла як вкопана, і нічого не могла робити. Це була найстрашніше, що я бачила в житті. Всі бігають, школа напівзруйнована, люди в крові, лежать поранені, лежать загиблі, лежать частини тіл… Я не знала, що робити. Чоловік із братом побігли до центрального входу, щоб допомогти розгрібати ті завали, і тут чуємо знову гул літака, який заходить на друге коло. І всі починають розбігатися врізнобіч… Я після того жаху два дні відходила вдома. Нам просто пощастило, дуже пощастило… Багато, дуже багато жертв того дня було і серед цивільних, і серед військових».

 

Переправа як новий подих

 

Жителі Менщини і Сосниччини дуже допомагали Чернігову під час його напівоточення. Самі сиділи, можна сказати, в кільці, але знаходили змогу передавати продукти харчування, гроші, маскувальні сітки до багатостраждального міста.

«У Семенівці плели маскувальні сітки. Також сітки плели в Стольненській школі на Менщині. Моя однокласниця Катя організувала людей, які допомагали. Вчителі долучалися до плетіння маскувальних сіток, а ще організовували ярмарки, вилучені кошти передавали для потреб для військових, – розповідає Тетяна Сита. – Староста Стольненського округу Пасічник Костянтин впродовж семи місяців довіряв нам кошти, які йому давали з ТОВ «Меліорика», та гроші, які збирали жителі села.

1aida

Машину завантажують їжею

 

Коли на Менщині перестала працювати фабрика, то людям роздавали курей. І уявіть собі, люди понабирали тих курей і почали робити тушонку та передавати її сюди, на Чернігів через переправу. Кришок для консервації не вистачало, то вони якось старі рівняли, але ж катали! І хлопці з Семенівки переправляли цю тушонку в перший день, як тільки переправа відкрилася. Я пам’ятаю ті сумки і рюкзаки з тією тушонкою, як ми їх тягли, щоб потім хлопцям на позиції швиденько розвезти. Потім моя однокласниця Катя організувала в Стольному жіночок і вони понапікали пиріжків, печива, хліба накупували, яєць, і все передавали через переправу на Чернігів. Ми зупинялися на кожному блокпості і роздавали хлопцям це все. Сирів навіть самі наробили, сало з часником порозвозили, хлопці такі щасливі були! Адже перші тижні, коли велися бої, дуже важко з їжею було. Спершу передавали переправою, потім так передавали, коли вже дороги відкрилися. Гончар зі Стольного Олег Луцук люльки зробив із глини з печатками для військових. Багато людей допомагали».

 

Готували і шукали

 

Кожен день Тетяни і її чоловіка Івана був майже однаковий. Він розпочинався з того, що спершу розвозили по позиціях їжу, а решту дня шукали все необхідне за списком, що просили хлопці.

«Після 18-ї школи ми перебралися до 16-го училища. Там плити всі на електроенергії, а її вже не було. То ми знайшли газові плити, знайшли балони, які на заправці нам заправляли безкоштовно. Це дуже нас виручало, бо на зекономлені на заправці балонів кошти ми могли купити ліків хлопців. Кухарі Ніна Миколаївна, Андрій Костянтинович і Олена Валеріївна – просто неймовірні. Низький уклін їм за ту роботу, яку робили. Вони вставали о 5 ранку і готували, готували, готували…

1akuxa

Тетяна з кухарями в 16-му училищі

 

Чоловік розвозив їжу спершу сам із братом. Мене він не забирав з собою, особливо після того, як вони повезли до полку зв’язку їжу хлопцям, а там сильні обстріли були. Та потім і я почала їздити: на Масани до 167 бригади, на тубдиспансер до 162 бригади я з Ванею їздила теж.

Була така ситуація: поїхав чоловік до хлопців на тубдиспансері, приїздить назад – а на ньому нема обличчя. Каже, там все обстріляне і розбите, а хлопців немає. Він ще раз з’їздив, і на КПП на ЗАЗі сказали, що там на дачах росіяни і все обстрілюють.

На третій день чоловік все ж таки знову поїхав, і хлопці вже там стояли. І всі живі! Це таке щастя було, неймовірне».

 

Ще трохи – і почалася б катастрофа

 

З кожним днем у Чернігові ставало все важче й важче виживати. Не жити, а саме виживати. Люди ховалися в сирих, холодних і темних підвалах і укриттях. Їжу готували на багатті під обстрілами, які посилювалися з кожним днем. Найважчі дні були після того, як кацапи підірвали міст і надходження гуманітарної допомоги суттєво зменшилося.

«Вже наприкінці березня я починала впадати в депресію. Постійні обстріли, відсутність світла, тепла і подекуди води починали давати своє. Я думаю, ми були десь дуже близько від гуманітарної катастрофи, – згадує Тетяна. – Дуже близько. Я по їжі бачила, що вона закінчується, в АТБ лежав на полицях лише сир «російський», який ніхто не брав. Уявляєте, як ми всі зненавиділи росіян! І була проблема з водою. Вона закінчувалася: щоб набрати хлопцям на тубдиспансер бідон води, ми ставили той бідон на ніч біля колонки. Радістю було, коли йшов дощ, чи сніг, який можна було розтопити. Тоді запасалися технічною водою. Я ніколи не думала, що одним відром дощової води можна помити голову, попрати кофту та підлогу помити».

1aburg

Буржуйку,яку робив Іван, відправили на передову

 

Сьогодні Тетяна говорить, що розлука з дітьми далася їм з чоловіком важко, але в той же час вони обоє усвідомлюють, що рішення вивезти їх із Чернігова було правильним.

«Дітей не було, і це було важко. Та я жодного разу не пошкодувала, що відвезла їх. Вони не бачили всього того жаху, – говорить Тетяна. – Та й ми їздили щоденно з Іваном, стільки разів під обстріли потрапляли. Я просто не знаю, як би я з ними поводилась. Я б не допомагала, я сиділа б із дітьми вдома. Може, я б допомагала якось інакше, але не так. Сьогодні для мене ті військові – як діти в моєму садочку. Я переживаю за кожного і досі».

 

Допомагають і зараз

 

«Звичайно, зараз вже в нас, дякувати Богу, тихо. Та багатьох знайомих наших хлопців відправили на Схід, і ми намагаємося їм допомагати, якщо в тому є необхідність. Хоча в нас дуже скромні хлопці, ніколи не скаржаться і нічого не просять. Нещодавно відправляли другому танковому батальйону на Схід посилку, – розповідає жінка. – Гостинці різні, сітки маскувальні, солодощі. Мої батьки в садочку долучаються завжди. Мій чоловік сам зварив буржуйку, її теж відправили. Брат менший у Стольному ярмарку організував, діти передали нам ті гроші і ми хлопцям теплих шкарпеток купили й відправили. Мінерам допомагали нашим, які зараз на Сході, на рації їм збирали. Я думаю, якщо їм треба, то ми допоможемо. Вони самі не попросять. Я питаю, якщо щось треба, то відправляємо. Головне – щоб вони всі повернулися додому живі і здорові.

1aua

Сьогодні чомусь багато людей думають, що за волонтерство ми отримували зарплату, і для мене таке чути дико. Бо я заради грошей своїм здоров’ям не ризикувала б ніколи. В мене сім’я, двоє маленьких дітей. Або, буває говорять: навіщо ви їм збираєте ті шкарпетки, вони ж отримують чималі гроші, нехай куплять. Ну як, як таке можна казати?! Ідіть заробіть ті гроші, хочеться сказати у відповідь. Сьогодні наші військові захищають нас з вами. І, на жаль, дехто віддає своє життя за нас, за нашу країну. І те, що ми збираємо для них, – це найменше, що ми можемо зробити, щоб показати свою вдячність!».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото героїні


  

Нашим волонтерам

 

Чи дощ, чи сніг, чи хуртовина,

Чи падає на «Браму» «Град» –

Несеться жовтенька машина

Щоб забезпечити солдат.

В машині тій Іван і Таня

Привозять їжу і взуття,

Рішають будь-які питання

Війни, здоров’я та життя.

Цигарки, сало, борщ, котлети,

Труси, шкарпетки, шоколад,

Розгрузки і бронежилети,

Картопля, газ і мармелад.

Вони все можуть «накружити»

Що не доступно ЗСУ,

Якщо їх гарно попросити,

Вони дістануть «Точку-У».

Тож, друзі, щира вам подяка,

І вам, і вашим кухарям.

Хай обмине біда вас всяка,

Завжди щастить безмежно вам.

Хай сонце світить вам щорання,

Хай буде тепло вам щодня,

Здійсняться хай усі бажання,

Скоріше кінчиться війна.

А ми свою продовжим справу –

Доб’ємо гадів до ноги.

Цінуєм, любим вас по праву,

Янголи наші дорогі!!!

Євген Косяненко («Пасіка»)

Схожі матеріали (за тегом)