Відмінник освіти, лауреат літературної премії ім. Григорія Сковороди. Вона починала свою кар’єру з вихователя в Городнянському інтернаті. Після чого було чимало посад, але ніколи Тетяна Степанівна не втрачала можливості бути корисною іншим. Тому те, що жінка з перших днів повномасштабного вторгнення російських військ на Чернігівщині пішла волонтерити, не викликає ніякого подиву. Просто вона не могла по-іншому, просто не вміє стояти осторонь людського горя, а тут ціле випробування для всіх українців. Так голова Чернігівської райради стала «волонтером Тетяною», а її телефон обривався від дзвінків людей, які потребували допомоги.

Військове вторгнення росії 24 лютого застало більшість українців зненацька. Не очікували цього на Чернігівщині, а тим паче того, що ворог прийде з Білорусі. Проте в той же час майже кожному стало зрозуміло, що очікувати на допомогу від когось не варто, а потрібно починати працювати тут і зараз, аби наблизити перемогу. Люди, які стали волонтерами, працювали мало не 24 години на добу, сім днів на тиждень, не маючи часу навіть на нормальний сон. Тетяна Кузнецова-Молодчая з перших днів війни чітко для себе вирішила, що з міста нікуди не поїде, а натомість допомагатиме всім, чим зможе.

– Як Вам запам’ятався перший день війни?

– 24 лютого у мене, як, мабуть, і в усіх, почалося з повідомлення про те, що ворожі війська атакують наші прикордонні райони. Я пам’ятаю, як бігла на роботу вулицями міста. І мені чомусь здавалося, що воно змінилося, що все довкола стало іншим. Це було наче документальний фільм, який я дивилася і мені хотілося його якомога детальніше запам’ятати. Я бачила довгі черги до банкоматів, до магазинів. Люди кудись поспіхом йшли, і така картина була ввесь час, поки я добралася до райради. Вже на робочому місці ми з колегами працювали з документами, організовували дистанційну роботу. Коли все там завершили, то я повернулася додому, а вже наступного дня пішла здавати кров для наших військових. Прийшла я рано, але навіть тоді біля центру крові вже було дуже багато людей. Я сама навіть не очікувала, що стільки охочих прийде, щоб здати кров, і це в той час, коли місто вже обстрілювалося ворогом. Дуже багато бажаючих було, і до мене того дня черга так і не дійшла. До речі, ввесь час наші люди мене надихали і вражали своєю об’єднаністю, своєю силою духу – це неймовірно просто! Для наших військових мені вдалося здати кров лише на третій день війни. Після цього пішла до однієї з громадських організацій міста. Мені дуже хотілося допомагати, не було важливо, що я буду робити – головне, щоб не сидіти вдома і робити все, що в моїх силах, задля скорішої перемоги над ворогом. Я прийшла і просто спитала, чим можу бути корисна. Допомога була потрібна на кухні, так я вперше в житті зробила 500 бутербродів для наших військових. Там вже зустрілася з Ніною Лемеш, з якою потім працювала в громадській організації щодо забезпечення людей продуктами харчування. І паралельно я працювала ще в одній громадській організації – була відповідальна за роботу з цивільним населенням. Це така консультативна робота, інформаційна робота. Постійно на телефоні. Будь-які дзвінки з самого ранку і до пізньої ночі. Дуже багато питань, і на всі намагалися дати відповідь, допомогти.

– З якими проблемами і хто найчастіше звертався до волонтерів?

– Дуже багато різних питань виникало. Іноді навіть зовсім буденних. Починаючи від доставки гуманітарної допомоги, пошуку зниклих родичів (особливо військових ЗСУ, коли зовсім не було мобільного зв’язку), до побутових сварок і пошуку домашніх тварин. Дзвонили зі всієї області, але більша частина звернень була все ж таки від жителів Чернігова. Сьогодні мій телефон досі є постійно діючим, і люди продовжують телефонувати з різних питань. Дзвонять і питають: «Це волонтер Тетяна?». Як виявилося, мій номер телефону значиться як волонтерський у Корпусі Миру по Чернігівському району. Наразі тісно співпрацюємо з громадськими організаціями, з центрами соціальних служб, службами у справах дітей, з управлінням соціального захисту.

Знаєте, коли дзвонять люди, я питаю, хто Вам дав мій номер телефону, а у відповідь чую: «Мені Вас рекомендували» – мабуть, це найвища похвала тій роботі, яку я роблю. Якщо радять, значить робота була не марною.

Іноді людей просто треба зорієнтувати, в якому напрямку їм починати вирішувати свої питання чи потреби.

– Коли працювали у волонтерському центрі під час бойових дій, кому частіше доводилося допомагати і які випадки запам’яталися найбільше?

– Ми працювали здебільшого з цивільним населенням– це стосувалося і консультативної роботи, і гуманітарної допомоги. І військові теж не лишалися поза увагою, адже вони були пріоритетним напрямком. Для мене ввесь місяць бойових дій – це як калейдоскоп загострених різноманітних відчуттів. Постійне бажання допомогти і, мабуть, деякою мірою безсилля, коли фізично не можна було обробити всю ту кількість звернень і допомогти всім. Адже людського ресурсу на той час не вистачало. Я, мабуть, щодня просила у Бога пробачення, що я не можу допомогти тій чи іншій людині.

Запам’яталася родина з Рівного, яка розшукувала свого сина. Він тривалий час не виходив на зв’язок, і дуже складно тоді було отримати інформацію про нього, бо це військовий. Та, слава Богу, ми виключили найгірші варіанти.

Ще було повідомлення про факт вчинення домашнього насильства в сім’ї, яке зрештою не підтвердилось. Так, мені якось подзвонила жінка і повідомила, що співмешканець її доньки скоює проти неї насильницькі дії. Сама жінка була не в Чернігові і просила нас з’їздити до доньки. Та коли ми підключили людей і ті разом з теробороною приїхали туди, то виявилося, що в сім’ї все нормально.

Був ще такий випадок: мені написала жінка уривчастими повідомленнями про те, що вони намагалися виїхати з оточеного Чернігова і дорогою їх транспорт розстріляли російські військові. На місці загинули двоє людей з їхньої родини, а вона з відірваними пальцями два кілометри тікала від російського танка. Вона вже була у другій міській лікарні Чернігова і просила засоби особистої гігієни, які їй, звичайно ж, передали. Минув час, і депутатка нашої районної ради розповіла цю історію про свою знайому.

Звичайно, на посаді голови районної ради, я маю більше можливостей допомогти. Наприклад, конкретніше з’ясувати, що можна зробити, аби надати допомогу найшвидше і найякісніше.

– Коли були повітряні тривоги, Ви навіть не спускалися у підвал?

– На роботі,ні. Взагалі не ховалася. Не було коли. Я пам’ятаю, якраз була повітряна тривога, а ми веземо допомогу для людей, що сиділи в бомбосховищі на вулиці Елеваторній. Там було більше 300 людей. І от на крайньому блокпості військові буквально витягли нас із машини, з дуже міцним слівцем (хоча потім вони вибачилися). І тоді це було потрібно, бо в нас була мета: люди, які потребують допомоги, – і ми мали будь-що туди добратися. Та я розумію, що в той момент вони привели нас до тями і дали зрозуміти, що є ризик для нашого життя. Тоді дійсно було небезпечно, і я вдячна військовим, що все ж таки нас витягли з тієї машини. І ту тривогу ми вже перечекали з військовими.

Та були й випадки, коли дехто з людей розцінював волонтерів як безстрашних людей. Але ж будь-яка людина має страхи, питання лише в тому, наскільки ти можеш справитися зі своїми емоціями.

Пам’ятаю, був дзвінок з одного населеного пункту: жінка попросила привезти їм продукти харчування. Вона сказала, що в них багато людей похилого віку, діти, жінки і вони без продуктів харчування. Я розумію, що доїхати туди ми зможемо, а назад пального не вистачить. Це був той час, коли пальне закінчувалося і були великі перебої з продуктами харчування. Кажу, давайте до якоїсь точки ми довеземо і ви нас зустрінете, якщо є там в когось машина. І тут після паузи вона мені відповідає: «А хто ж поїде, тут же все заміновано?!». І таких випадків багато було.

– Розмови в суспільстві про те, що почнеться війна, велися досить довго. Чи був у Вас якийсь план евакуації?

– Я неодноразово спілкувалася з військовими спеціалістами, і жоден не давав прогнозів на те, що все ж таки буде повномасштабне вторгнення. Особливо ніхто не думав, що саме з території білорусі можливий такий напад. І це було точно неочікувано для мене. Проте їхати нікуди ні я, ні моя родина не збиралися. Наша квартира постраждала 28 лютого – вибило вікна. Та ми лишилися у місті. Я особисто не змогла б ховатися в підвалі або виїхати. Сім’я завжди була поруч. Старший син допомагав у волонтерстві. Звичайно, я переживала, як і кожна мати, за дітей, особливо за молодшу доньку Ангеліну.

Донька Ангеліна під час нічних обстрілів спить у ванній кімнаті

Та я не могла вчинити по-іншому. Моїй свекрусі Галині Олександрівні – 80 років. Вона живе в нашому будинку. У неї теж вилетіли вікна, стіна хиталася, але вона не мала змоги дуже часто спускатися до сховища, та й не хотіла. Виїздити з міста теж категорично відмовлялася. Казала, вона народжена в 1942 році, вже пережила всі негаразди, пов’язані з війною, і з Чернігова ніхто її не вижене. У неї настільки стійкий дух був у цій ситуації, що вона надихала. У неї не було істеричних настроїв, вона мужньо все це переживала, ніколи не плакала, не потребувала якоїсь особливої уваги. Дивлячись на неї, ми заряджалися стійкістю і енергією. Хоча це й не дивно – вона ж донька двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчого.

Я ж свої переживання перетворила на дію. І мені так було легше пережити будь яку складну ситуацію. Я пам’ятаю, як подзвонила жінка і сказала, що в неї закінчився інсулін. І якщо за два дні вона не отримає дозу, то просто помре. Я тоді знайшла той інсулін у інших громадських організаціях. Вона жила в районі Ремзаводу, а зустрілися ми з нею на території психоневрологічної лікарні – в той час, коли була повітряна тривога, а над головами літав літак. Чесно скажу, було страшно. Дуже страшно. Та в той же час я розуміла, що на кону – життя людини. І страшно не лише за себе, а й за ту жінку, щоб вона доїхала додому ціла і неушкоджена.

– Чи допомагав досвід роботи в соціальних службах під час роботи у «волонтерському батальйоні»?

– Звичайно, допомагав. За другою освітою я – фахівець із соціально психологічної допомоги населенню. Тривалий час працювала в соціальних службах. І навіть у рамках гуманітарної місії з військовими «Збройні Сили України підставляють плече» коли ми їздили на деокуповані території, то знання психології дуже важливі. Я вислухала безліч життєвих історій. Тим людям, які пережили всі ті жахи війни, потрібно співчуття, їх треба вислухати, іноді їм важко говорити. До кожної людини потрібен різний підхід. Те ж саме і в телефонних розмовах. Вже за інтонацією голосу і з питань можна визначити, в чому у людини є потреба, яка саме підтримка їй необхідна і як з нею потрібно розмовляти. Багато хто, особливо люди, які втратили близьких, перебували в емоційно нестабільному стані. Знаєте, я переконана, що всім потрібні волонтери. Хоча б для того, щоб хтось прийшов і сказав, що сьогодні краще, ніж учора.

Допомога постраждалим селам

В бомбосховищах були люди, які тижнями звідти не виходили. Коли я туди заходила, вони постійно питали, які новини там, «нагорі». І я завжди намагалася усміхатися, говорила, що все буде добре, і потім починала розповідати про те, що відбувається. Всі новини обов’язково розповідала з усмішкою і позитивом. Це було важливо, адже будь-яку інформацію можна подати по-різному.

– Наскільки важко було бути волонтером під час бойових дій?

– Всі люди, які були поряд, виявляли стійкість, відданість і бойовий дух. Ми працювали фактично без вихідних. В умовах, коли немає світла, води, тепла, і плюс коли постійно літають ворожі літаки, а за вікном чутно канонаду артилерії. І коли ти сам проживаєш у некомфортних умовах, то більше розумієш людей, які потребують допомоги. Ти прийшов після тяжкого робочого дня, бо ти працював в жахливому ритмі, а тобі й надалі продовжують надходити телефонні дзвінки – люди потребують твоєї допомоги. І до опівночі я з записничком, пишу людей, які чогось потребують, щоб вже ранком прийти і сказати, де першочергово потрібна допомога. На той момент не хотілося ні спати, ні їсти. Організм просто мобілізував всі свої сили, щоб допомогти якомога більшій кількості людей. Спали ми мало, дуже мало. Хочеться подякувати всім і кожному, хто допомагав. Адже якщо, до прикладу, людині потрібні були ліки, а в нас не було можливості допомогти, то я могла написати до волонтерів – хтось відгукувався і казав: у мене є. Тут була велика співпраця не лише волонтерів міста Чернігова, а й волонтерів із різних регіонів нашої країни. Усі вони працювали і логістами, і вантажниками, і соціальними працівниками, і психологами. Це неймовірна кількість дзвінків і повідомлень щодня.

Особисто я робила те, що могла, те, що було в моїх силах і можливостях на той момент. Загалом усі чернігівці, які допомагали, – то стійкі люди. Я дякую Богу, що він дарував мені людей, які є моєю підтримкою і опорою. Життя розтравляє свої пріоритети. Війна дала мені нових друзів і перевірила на міцність старих.

– Після деокупації Чернігівщини Ви долучилися до гуманітарної ініціативи військових «Збройні Сили України підставляють пече».

– З Валентином Івановичем Буряченком («Редактором»), координатором акції «Збройні Сили України підставляють плече», ми співпрацювали давно, ще коли я очолювала центр соціальних служб. У нас досить часто були спільні гуманітарні місії. Я – з сім’ї військових, і проблеми людей, які носять форму, мені дуже знайомі.

З ініціативою «ЗСУ підставляють плече» відвідали Тупичівську громаду

Допомога надається не лише жителям деокупованих територій, а й військовим, якщо вони того потребують. Щодо громад, які опинилися в окупації, то тут, звичайно, їм потрібна допомога. Села Чернігівського району дуже постраждали від «освободітєлєй», і не лише в якомусь матеріальному плані. А скільки психологічної шкоди завдали окупанти нашим людям, які були в окупації, втратили житло, втратили рідних?!

З гуманітарною ініціативою ми побували в багатьох селах Чернігівського району, і для себе я відзначила, що навіть попри пережиті жахіття, люди згуртовані. І це – єднання нашої нації.

– Чи траплялися випадки, коли люди зловживали гуманітарною допомогою?

– Люди поводилися по-різному. Дехто брав ту допомогу і розумів, що її вистачить на тиждень. Тоді настільки відбулася зміна цінностей, що накопичення продуктів у той момент було безглуздим. Ми ж не знали, що буде завтра, ми навіть не знали, що буде ввечері. Це ж війна. Щовечора, лягаючи спати, я молилася за ЗСУ, щоб той ранок настав. І це не просто слова – це те, що я пропустила через свою душу.

Та були люди, які зловживали. Приходили мало не щодня і намагалися набрати якомога більше тих продуктів, зовсім не думаючи про інших, кому вони, можливо, будуть потрібніші. Тому виникла необхідність контролювати і записувати.

Загалом під час бойових дій у Чернігові, коли стало зрозуміло, що до однієї частини міста надходить багато гуманітарної допомоги, а до іншої взагалі не доходить, то волонтерські організації згрупувалися між собою і розділили місто Чернігів по районах. Тобто хтось за Подусівку відповідав, хтось за центр, хтось за Шерстянку… І виконувалися групові заявки на будинок, щодо забезпечення засобами гігієни, засобами догляду і продуктами харчування. Люди складали списки – як правило, це одна уповноважена особа від будинку. Ці списки передавалися, і потім формувалася допомога.

– Чи були у Вас особисто моменти, коли руки опускалися?

– Так, я плакала, коли зруйнували мости. Зі мною була 16-річна донька Ангеліна, найменший член нашої родини. І саме в той день вона мені сказала: «Мамо, я єдина дитина з мого класу, яка лишилася в Чернігові. А коли ми виїдемо?» А я розумію, що мосту немає, і я не зможу безпечно відправити її з міста. І ось тоді на деякий час у мене було відчуття безвиході і провини перед дитиною, яка мала це все переживати. Та потім взяла себе в руки.

Я дуже завдячую Ользі Шелест, директору школи №1, яка звернулася до французького благодійного фонду з проханням посприяти у тому, щоб дітей, які не можуть виїхати через роботу батьків, вивезли до Франції. З Чернігова до Франції моя Ангеліна поїхала 10 квітня. Коли дитина виїхала і була в безпеці,я зрозуміла, що можу ще більше часу приділяти допомозі тим, хто її потребує.

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Тетяни Кузнецової-Молодчої