|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 5:32 | 08.13.2022

Олександр Волощук: «Це був страшний березень!»

Олександр Волощук: «Це був страшний березень!»

Олександр Волощук – без перебільшення видатний мандрівник, який побував у багатьох державах, популяризуючи культуру, історію, літературу та національні традиції України й рідної Чернігівщини. Про свої дивовижні подорожі світом він створив дійсно чудові книжки, кожна з яких викликала значний резонанс.

А зараз Олександр хоробро боронить нашу Батьківщину від проклятих рашистів. Він захищав Новоселівку – багатостраждальне село, майже вщент зруйноване ворогом, а потім – Бобровицю, мікрорайон на околиці Чернігова.

 

Перші дні війни

 

– Пане Олександре, яким для Вас став перший день війни?

– Колись давно у дитинстві, в початкових класах радянської школи, я любив читати книжки про війну та про піонерів-героїв. Думалося тоді мені малому і ще не дуже розумному: от якби була якась війна, то я погеройствував би. Звичайно, й гадки не мав тоді, на початку 1980-х, що доведеться по-справжньому воювати, вже коли мій вік перевалить за п’ятдесят років...

Увечері 23 лютого я пив своє улюблене чилійське вино. Ранок наступного дня спочатку був для мене звичайним, як і більшість попередніх – підйом о шостій ранку, 15-хвилинна зарядка з пудовою гирею, годівля папуг і традиційний зелений чай. Телевізора я не дивлюся, радіо не слухаю, в інтернет до того часу ще не встиг зайти. З якоїсь причини вийшов на вулицю і побачив дві великі людські черги – біля автозаправки та банкомату. Але й на це звернув мало уваги. Скоро мене зупинив знайомий і повідомив новину, про яку вже знали майже всі: на Україну напала росія, почалася війна...

Потім були шлейф чорного диму над аеродромом у Півцях, БМП і танки на вулицях міста, тероборона, перші обстріли і страх в очах людей. Ще якийсь час розум відмовлявся повністю сприйняти той факт, що держава, в якій я завжди почувався мов риба у воді, де мав сталий заробіток і де навіть міг створити власну сім’ю, вдерлася своєю військовою ордою до моєї країни, прийшла з вогнем на мою землю, несучи кров, смерть і спустошення.

Рішення брати до рук зброю і йти на захист рідного міста прийшло на сьомий день від початку повномасштабного вторгнення, коли в Чернігові вже почали гинути мирні люди. Це рішення було твердим і безповоротним.

 

Бліндаж

 

– І через тридцять років після демобілізації зі строкової служби у 1992-му, Ви знову опинився в Українській армії...

– Того дня, 3-го березня, крім мене, до Чернігівського військкомату прийшов ще 21 такий же доброволець, і з нас сформували окремий підрозділ у складі механізованого батальйону 1-ї окремої Сіверської танкової бригади. Якраз у той час, коли ми перебували на подвір’ї військкомату, у хмарному небі над Черніговом почувся потужний рев двигунів російського винищувача. «Негайно всі в укриття!» – скомандував черговий офіцер, і ми забігли до підвалу. Це був той самий ворожий «Су», що за кілька секунд скинув 500-кілограмову бомбу на багатоповерховий будинок по вулиці Чорновола...

Того ж дня наш новоутворений підрозділ на чолі з командиром, кадровим офіцером на позивний «Сокіл», зайняв оборонну позицію на виїзді з Новоселівки. Ворог, поки що невидимий, розташувався за кілька кілометрів від нас, зайшовши у найближчі села: Березанку, Киселівку, Вознесенське. Ми відразу ж стали окопуватися на позиціях, щоб заступити новітнім ординцям шлях до Чернігова. І фактично з перших годин над нами залітали ворожі безпілотники, а вже наступного дня почалися методичні обстріли з мінометів та танків.

Ніколи не забуду наш бліндаж на стратегічній висоті біля Новоселівки – невеликий, темний і затісний для більш ніж двох десятків бійців, із земляною долівкою. Але ніхто з нас навіть не думав про будь-які побутові зручності: один вмивальник – на всіх, один маленький стіл і розкладний стілець, пічка-«буржуйка»; всі особисті речі були порозвішувані на вбитих у стіни цвяхах. Спали майже впритул один до одного, жоден із нас не мав ніяких привілеїв у командира.

У вільні від чергувань, риття окопів та артобстрілів хвилини кожен думав про своє. У попередньому житті всі ми були різними людьми, тепер же нас об’єднала спільна мета – захистити рідний Чернігів від незваної орди.

Одного з днів у нашому бліндажі невідомо звідки з’явилися двоє метеликів, два яскраво-червоні махаони. Маленькі теплі створіння в середині холодного воєнного березня. Так, життя непереможне! Й заради цього життя, майбутнього життя свого міста та своєї країни ми взяли до рук зброю. Ми – це північно-східний щит Чернігова, відступати нам не було куди. За нашими спинами залишалися наші будинки, сім’ї, діти. Ми мали лише два вибори: зі щитом або на щиті.

1avol3

У ніч з 8 на 9 березня нас підняли по тривозі – на сусідні позиції напала ворожа диверсійно-розвідувальна група. Схопивши свого кулемета, я побіг разом з усіма. Однак бій завершився до того, як ми дісталися місця, й підсумки того бою були явно не на нашу користь. Зі сходом сонця довелося виносити з лісопосадки біля Вознесенського чотирьох наших загиблих побратимів, а на камуфльованій штанині моїх військових штанів з’явилися тоді перші плями крові – не моєї, а одного з наших «двохсотих». Смерть невмолима, й у неї свої криваві «жнива». Це війна...

Обстріли наших позицій біля Новоселівки тривали кожен день, і завдяки «роботі» ворожих безпілотників вони ставали дедалі прицільнішими. З ранку й до вечора над Новоселівкою та околицями кружляли дрони, коригуючи вогонь російської артилерії. Але, незважаючи на це, ми продовжували укріплювати свої позиції.

Кожного дня, а інколи й уночі я йшов з кулеметом на так звану «Кручу», де знаходився один зі спостережних пунктів нашого підрозділу. Вночі ворог припиняв обстріл позицій, але тепер снаряди летіли з противним свистом через наші голови на місто. Серце обливалося кров’ю, коли десь у Чернігові лунали вибухи і з’являлися відблиски далеких пожеж. А рано вранці прилітали російські винищувачі й скидали потужні бомби на околиці міста й на наші позиції.

 

На останньому рубежі

 

– Будинки в Новоселівці горіли щодня...

– Трагедія трапилась у понеділок, 14 березня, коли в наш бліндаж прилетіла 120-міліметрова ворожа міна. Це смертоносне залізо відразу ж забрало життя двох моїх побратимів (третій помре від ран майже через три місяці) і ще двом спричинила важкі поранення. Саме тоді, побачивши на власні очі смерть друзів, я зрозумів справжню сутність війни. Не книжкової, не телевізійної, а справжньої...

15-16 березня наш підрозділ на тій же висоті біля Новоселівки вступив у нерівний бій з противником, який мав значну перевагу в техніці та піхоті. Втративши ще чотирьох побратимів (вони потрапили у ворожий полон), ми змушені були відійти й закріпитися вже на нових позиціях. Це був північний край міського мікрорайону Бобровиця, так звана Кукушанка, район виключно приватної забудови. За нами фактично починався Чернігів, перед нами було чисте поле й лісопосадка, за якою знаходився ворог, відстань до нього не перевищувала кілометра.

І знову в’їдливо-ненависний звук ворожих дронів, знову свист мін і снарядів над головою... Деякі з них розривалися на вулиці, де знаходилась наша оборонна позиція (це був 2-й провулок Радіщева), горіли будинки й сараї. Щохвилини упродовж дня і ночі треба було слідкувати, щоб ворог не прорвався на нашій ділянці. Він це періодично намагався робити ліворуч (по бобровицькому лугу біля Десни) та праворуч від нас (район кладовища Яцево та лижної бази). А 22 березня російська диверсійно-розвідувальна група «завітала» й безпосередньо на нашу позицію.

Тоді якраз тільки-но закінчився черговий артобстріл Кукушанки, й ми, згідно правил, не особливо поспішали виходити з укриттів. Ворог цим і скористався, але недооцінив нас та явно переоцінив власні можливості. Чисельна перевага була на його боці (четверо проти восьми-десяти), однак фактор раптовості нападу не спрацював. Один із нас все-таки помітив три постаті з червоними пов’язками на рукавах, що надто самовпевнено йшли через город до будинку, в якому знаходився наш спостережний пункт. Автоматна черга скосила першого з них, інші попадали на землю, й відразу ж з-за пагорба, де знаходилась решта «деергешників», у наш бік зчинилася автоматна й кулеметна стрілянина, а у веранду нашого будинку прилетіли два постріли з гранатомета. У веранді в цей момент нікого не було, бо тільки-но почався артобстріл, ми залишили будинок. Я тоді був на верхніх сходинках погреба буквально за три метри від веранди і за іронією долі читав «Війну світів» Герберта Уелса...

Добігти до свого кулемета я не мав змоги, бо чудово розумів, що тільки-но вискочу з погреба, як легко стану мішенню для ворога (автоматні й кулеметні кулі свистіли поруч із погребом і били в його стіни та двері). На щастя, моїм бойовим товаришам вдалося відбити напад ординців. Відступаючи, вони залишили на місці бою автомат і дві «мухи», які стали нашими трофеями.

Пізніше, коли відбувався розбір бою, між мною і нашим командиром «Соколом» відбувся такий діалог: «Молодці! Ворог не пройшов, а ви всі – живі, й навіть жодної подряпини ні у кого немає». – «Командире, я ж навіть нічого не встиг зробити. Навіть з погреба не міг вискочити...» – «Ну, то й добре, що не встиг. Зате живим залишився...»

 

Чернігів вистояв!

 

– Командир підбадьорив, підтримав бійця, це – людяний вчинок!

– Після цього нам довелося змінити спостережний пункт, бо будинок, в якому базувалися дотепер, повністю згорів. Далі вели спостереження з горища сараю одного із сусідніх будинків. Вночі вдивлялися у місцевість за допомогою тепловізора. Якось в окуляр тепловізора я побачив незрозумілий об’єкт – великий і видовжений, у формі торпеди. Це щось знаходилось за пів кілометра від нас і швидко переміщувалося по полю. Наступної ночі я побачив цей об’єкт знову, й тепер зрозумів – то була велика домашня свиня, яка вибігла з одного із розбомблених сараїв і бігала по полю в пошуках їжі. На цьому полі можна було бачити корів і кіз, що теж залишилися без хазяїв.

Обстріли наших позицій на Кукушанці тривали кожного дня, аж до останніх чисел березня, коли ворог зняв облогу Чернігова й почав виводити свої військові колони з нашої області. Той страшний для чернігівців місяць закінчився.

Далі мій бойовий шлях проліг на північ області, де я служу й зараз. Якщо російська військова орда вирішить повернутися, ми готуємо для неї достойну відсіч. Тепер вона обламає свої зуби вже на кордоні Чернігівщини. Ми вистоїмо й переможемо. Ворога не обирають, як і Батьківщину.

 

Що таке війна?

 

– Ви – дійсно талановитий письменник. Створите в перспективі свою книжку про цю війну? Маєте вже якісь нотатки пережитого?

– У рідкісні хвилини затишшя, які випадали в березні на позиціях біля Новоселівки чи на Бобровиці, я розкривав свого записника. Якщо було натхнення, народжувалися нові літературні етюди (есе), які, сподіваюсь, увійдуть до моєї майбутньої книги. Серед них – есе «Що таке війна», котрий був написаний того самого трагічного дня, коли в наш бліндаж прилетіла ворожа міна.

1aavol2

«Що таке війна? Це не кіно і не книги, не крики «ура!» й не переможні здравиці. Навіть опинившись на війні, ти не відчуєш і не зрозумієш повною мірою її сутності, навіть коли поруч із тобою почнуть розриватися снаряди. Розуміння суті війни приходить тільки разом зі смертями твоїх товаришів.

Це ворог, якого ти не бачиш, але який щодня закидає твої позиції смертоносним залізом. Це відірвані руки й ноги, розкидані в різні боки людські мізки. Це – «двохсоті» й «трьохсоті», з якими ще десять хвилин тому ти їв з одного котла і розмірковував про післявоєнне життя.

Це відчуття неможливості щось змінити. Це внутрішнє примирення з можливістю загинути самому. Й відбутися це може вже завтра.

Війна – це не геройство. Герої швидко помирають. Вижити у війні – це вміння боятися. Боятися, але при цьому не ховатися за спинами інших.

Війна – це відчайдушна внутрішня молитва. Не буває атеїстів у окопах під вогнем. «Господи Ісусе, спаси і збережи, не дай загинути в цій війні»...

Війна – крайній прояв людського і політичного безумства. Вона нікого не робить кращим. Але війна буває й необхідністю, коли ти вже не думаєш над тим, чи зробить вона тебе кращим. Ще війна – це багатоповерховий мат, неузгодженість дій командування і інформаційний обман.

Це – твоє рідне місто в облозі, яке з кожним новим днем усе більше перетворюється на руїни. Це – страх за рідних, що залишилися в ньому.

Війна – це перевірка людей. Як шліфувальний станок, котрий знімає все зайве, залишаючи в людині лише найважливіше. Пройти це горнило смерті і залишитися живим – найперше бажання кожного, хто потрапляє на війну. Перемогти в цій війні – бажання друге. Все інше має вже мало значення...

Ось що таке війна».

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)