|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 7:12 | 08.13.2022

«Попри дуже велику небезпеку, я впевнено говорив, що Чернігів вистоїть, і багатьом це допомагало!»

«Попри дуже велику небезпеку, я впевнено говорив, що Чернігів вистоїть, і багатьом це допомагало!»

Начальник відділу напрямків управління територіальної оборони ОК «Північ» ЗСУ полковник Андрій Бур’ян (позивний «Воїн») – людина, про яку всі учасники героїчної оборони Чернігова, з якими ми розмовляли, відгукувалися з вдячністю.

Не раз чув: «Воїн» сказав, «Воїн» зробив… Тому й хотілось поспілкуватися з мужнім і цікавим офіцером, що виявилося непросто, бо таке враження, що у «Воїна» – наразі сто справ, і всі їх він прагне неодмінно виконати! Втім, розмова нарешті відбулася – бравий полковник завітав до редакції газети «Чернігівщина» і, як і всі наші гості – захисники Чернігова, розписався на прапорі України, подарованому нам військовими.

 

– Пане Андрію, якщо не секрет, скільки Вам років? Адже виглядаєте – напрочуд молодо, як тридцятилітній юнак. Але ж я знаю, що до нас завітав досвідчений і, можна сказати, легендарний полковник…

– Мені – 46 років, – посміхається. – Просто я постійно веду активний спосіб життя, увесь час – у русі… Попри всі завдання, які необхідно виконувати в повсякденній діяльності, намагаюсь займатися спортом – боксом (мене тренує відомий фахівець), військово-спортивним багатоборством, джиу-джитсу, регулярно бігаю кроси, плаваю і загартовуюся протягом усього року. До речі, на початку повномасштабного вторгнення я дав собі та хлопцям обіцянку, що після Перемоги обов’язково пробіжу марафон – 42,2 км.

Переконаний, що кожен офіцер повинен бути в усьому прикладом для своїх підлеглих – має завжди бути на висоті: це – професіонал своєї справи та яскрава особистість. І спортивна підготовка, звісно, для військового важлива. Коли ти сам умієш та можеш, тоді маєш право вимагати і з підлеглих. Так, насамперед потрібно бути вимогливим до себе.

Вважаю, що попри все, навіть в екстремальних умовах, військовий має слідкувати за собою. Бо якщо ти одягнув військову форму, то на тебе люди звертатимуть увагу. І по тому, як ти поводишся, робитимуть висновки про всі Збройні Сили України. Я хочу, щоб нас, бійців, щиро поважали!

– Як Ви стали військовим?

– Народився і виріс я в славетному місті Житомирі. Тато працював водієм, а мама – кухарем… У нашій родині не було військової династії. Але мене виховували патріотично, в національних традиціях. Одного разу, коли я вже закінчував школу, до нас завітав співробітник військкомату і поцікавився: хто хоче стати військовим – навчатися в Київському інституті Сухопутних військ України? Тоді мало не півкласу хлопців записалося, бо можна проходити медкомісію й не ходити на уроки… – посміхається. – І потім я до цього інституту все-таки вступив – на автомобільний факультет, адже з дитинства люблю машини. Тато часто брав мене з собою в автівку, садовив попереду себе, я тримав руки на кермі й дуже пишався, що веду автомобіль!.. Тому я подумав: а чому б справді не обрати професію військового?

До речі, до цього інституту вступив лише я, хоча дехто з однокласників також став потім військовим. Ось і мій близький товариш, а нині кум – Євген Дубровський – закінчив тоді Київський інститут авіації. Звільнився з армії у званні майора, однак зараз воює, захищає Україну від загарбників.

Інститут я закінчив у 1998-му. Служив командиром взводу навчального автомобільного батальйону 119 навчального центру в Бердичеві. Згодом став командиром роти. А закінчивши Національний університет оборони України, служив заступником командира військової частини з озброєння…

Потім мене перевели до Києва – був офіцером автомобільної служби, згодом – начальником автомобільної служби командування Сухопутних військ ЗСУ. Здобув ще одну освіту в Національному університеті оборони – цього разу мене цікавив оперативно-стратегічний рівень навчання… Увесь час прагнув опановувати нове, вдосконалювати свої знання. Адже не можна топтатися на місці, треба розвиватися.

Коли завершив навчання в Національному університеті оборони, мене призначили начальником озброєння в ОК «Північ». І генерал Валерій Федорович Залужний, який на той час очолював це оперативне командування (тепер Валерій Федорович – Головнокомандувач ЗСУ), запропонував мені виконувати обов’язки начальника логістики ОК «Північ». Цим я й займався… Нинішня моя військова посада – начальник відділу напрямків територіальної оборони ОК «Північ» ЗСУ. Отож мій безпосередній командир – Олексій Макаренко (позивний «Макар»), якого я знав раніше.

– Ви очікували, що росія попре на нас і розпочнеться ця жахлива війна?

– Відверто кажучи, не очікував… Були чутки, однак психологічно я не був до такого готовий. О четвертій ранку надворі зчинилася якась метушня… Дружина прокинулася: «Що, війна?» Я їй: «Сонечко, спи, з’їжджу на службу й дізнаюся». А невдовзі Чернігів уже шалено обстрілювали і вороги рвалися в місто.

1anbur2Тож нам довелося дуже швидко оговтуватися та діяти. Ми з «Макаром» домовилися, що я займатимуся логістикою, бо вже мав такий досвід… Треба було забезпечити усіх бійців (а це – близько 400 вояків) обмундируванням, харчуванням, водою та взагалі всім необхідним, щоб ми могли ефективно виконувати бойові завдання. На якусь «розкачку» жодного часу просто не було – рашисти вже оточували місто.

А у нас спочатку, по суті, не було нічого… Розповідаю правду. Треба було забезпечувати бійців, котрі виконували завдання, й ми це зробили – привезли все, що вдалося. Обладнали їдальню – і я щиро дякую нашим волонтерам, які дуже допомогли! Подбали про місце для ремонту техніки. Організували склади для зберігання продуктів, обладнали польову лазню, цех для випікання хліба. Мені в усьому допомагали надійний помічник – Дмитро Лазарєв (позивний «Чорний») та ще багато гарних і надійних хлопців, котрі були поруч.

Окремо хочу відзначити допомогу небайдужих волонтерів. Наприклад, Віталій Кадик, попри всі негаразди, привозив нам багато речей, необхідних на той час, зокрема медикаменти. Волонтер, а зараз – військовослужбовець ЗСУ Володимир Кладько (до речі, мій тренер із боксу) теж допоміг білизною, продуктами… Ще дуже виручив Олександр Боднарський, який привіз муку для випічки хліба. Окремо хочеться подякувати Євгену Чеботьку – за суттєву підтримку, яку він нам надавав.

– Неймовірно, як Вам усе це вдалося? Бо тоді була дуже велика загроза захоплення Чернігова!

– Головне – це бажання та досвід. Так, ми впоралися, на сто відсотків забезпечили людей усім необхідним. До того ж, ми ще й дбали про підрозділ ППО. Навіть польову лазню обладнали, щоб бійці могли помитися, бо в місті невдовзі не стало світла, води й тепла… А у нас усе було, що дуже важливо! У «Мегацентрі» дали нам генератор на 380 вольт, і він надзвичайно виручив. Взагалі, мешканці Чернігова з великою повагою та вдячністю поставилися до військових. Ми мали величезну підтримку цивільних людей! Та й з місцевою владою добре співпрацювали.

Взагалі, моє кредо – щодня робити крок уперед, хай не дуже великий, але все одно, за жодних обставин, не опускати руки, не впадати у відчай, не панікувати, а діяти рішуче, жорстко та ефективно. Рухатися, розвиватися та оперативно вирішувати всі питання. Ні в якому разі не зупинятися. Щодня йти вперед – крок за кроком – до Перемоги!

– Ви ні разу не впадали у відчай?

– Ні разу. Що це за офіцер, який впадає у відчай?! Він має завжди діяти рішуче, демонструвати впевненість у своїх силах. Якщо бійці бачать, що їхній командир налаштований рішуче, ця впевненість їм також передасться, і тоді все буде гаразд. До речі, я й сам теж власноруч виконую бойові завдання. Для мене це – зовсім нескладно. Адже такий приклад позитивно впливає на людей, які знаходяться поруч. І, попри дуже велику небезпеку, я був абсолютно впевнений, що Чернігів не візьмуть. Постійно говорив про це, й людям дійсно було легше, вони збадьорювалися, почувалися краще.

– Так, чув про залізного, незламного «Воїна»!

– Насправді у нас є дуже багато самовідданих, мужніх бійців. Ви ж знаєте Сергія Мартина («Зозо»)? Бачив, писали про нього. Герой! Навіть якщо це здається неможливим, він все одно зробить. Може виконувати будь-яке завдання, щодня, під лютими обстрілами: привозити боєприпаси, вивозити поранених і дітей. Мотається з ранку до ночі. Дійсно, таке враження, що цей чоловік створений із заліза! А наша група «Кліщі» – де завгодно пролізуть і все зроблять, навіть у ворожому тилу... Цивільні, звичайні хлопці, водії, їхали під обстрілами й привозили в оточений Чернігів боєприпаси. І таке ж було! Хоча їхні машини – прості, не броньовані, а вони вирушали на передову. Бо у людей є совість і їм дуже хотілося допомогти.

Ми налагодили підвіз води. Дбали не лише про наших бійців, але й про їхні родини, які мешкали в Чернігові. По можливості допомагали й цивільним. Передавали до пологового будинку підгузки для немовлят, до лікарень – ліки… Тобто дійсно у нас народ і армія – єдині. Чернігів це під час оборони наочно продемонстрував!

– Скільки Ваших бійців загинули, якщо це не секрет?

– Немає загиблих. Поранені були, але нам практично вдалося уникнути втрат. Правда, «Шахіст» із групи «Кліщі» пропав безвісти, та я відчуваю, що він – живий. Постараємося дізнатися та розшукати його. З ним я зблизився, затоваришував. Може, він потрапив у полон та не має змоги повідомити про себе. На війні всяке трапляється…

– А у Вас були випадки, коли могли загинути?

– Міг, і не раз… Якось із «Де Голем» шукали паливозаправники, бо їх не вистачало. На Шерстянці нафтобаза вже горіла, але ми намагалися знайти і врятувати бодай кілька паливозаправників. Знайшли. Однак раптом з’явився ворожий літак і збирався нанести ракетний удар… Чую, «Де Голь» кричить, застерігає мене. Я взагалі вмію дуже швидко бігати, але цього разу мчав, мов навіжений, ніколи ще в житті так не бігав!.. Обійшлося. Паливозаправники теж потім благополучно перегнали, й вони дуже знадобилися – військовим і місту. «Де Голь» – директор КП «Паркування і ринок», і водночас воював. Це він для мене такий позивний придумав – «Воїн»… У нас із ним було чудове співробітництво! Ми навіть допомогли з вивезенням сміття, це була тоді серйозна проблема, адже комунальний транспорт суттєво постраждав. Тобто робили все можливе й неможливе для захисту міста.

– А де в цей час мешкала Ваша родина?

– Дружина Ірина – заступник начальника відділу з питань нотаріату в Чернігівській області. Старшому сину Артему – десять років, а молодшому Дмитрію – чотири. Вони не хотіли нікуди звідси їхати без мене. Але дуже важко морально, коли ти знаєш, що твоя сім’я сидить у підвалі на околиці міста, а околиці обстрілювали найбільше! Діти боялися вибухів… Молодший син почувався ліпше, запитував щоразу мене, чи я всіх ворогів повбивав. Я ж, попри завантаженість, все одно провідував близьких. А от старший майже не говорив, був пригнічений… Потім дружина дзвонить: «Танки їдуть містом!» Люди ж не знали, чиї то танки – наші чи ворожі… Танки були наші, то я її й сусідів заспокоїв. Втім, я все ж усвідомлював, що так далі тривати не може.

Тому незадовго до того, як рашисти зруйнували наш автомобільний міст, ми вирішили вивезти родини військовослужбовців на Черкащину. Тож нам стало легше виконувати бойові завдання, бо ми були спокійні за сім’ї. А тільки-но орки щезли звідси, моя родина повернулася до Чернігова, і зараз мешкає тут.

Взагалі під керівництвом «Макара» ми надавали допомогу з евакуації поранених (за це відповідав «Редактор», якому допомагали бойові побратими «Рятівник» і «Антоній»), дітей, мешканців міста…

Організовували підвіз необхідних на той час матеріальних засобів для оборони Чернігова сумісно з озброєнням оперативного командування, зокрема і завдяки вмілим та сміливим діям майора Ярослава Остроуха, який був старшим на цих заходах. І, як правило, супроводжувала та прикривала це з самого початку команда славетних «Кліщів».

Вагому роль у підготовці техніки і водіїв здійснив старший прапорщик Олексій Карман. Він був головним серед водіїв, і я жартома називав його моїм помічником з озброєння.

Кожен виїзд він відправляв хлопців, як своїх синів, і дуже переживав, коли щось ішло не за раніше обговореним планом. І це дійсно було так, адже помилка при виконанні бойового завдання коштує дорого! Отож була дуже збалансована та відповідальна робота всього колективу – від самого початку і до завершення завдання. Головне, що при виконанні цих важливих завдань всі повернулися живі та здорові!

На майбутнє, я переконаний, треба готувати суспільство до стресових ситуацій. Бо, відверто кажучи, населення зовсім не було готове…

– Яка ситуація зараз?

– Зовсім інша, спокійніша… З місцевою владою ми співпрацюємо. Належно обладнані оборонні позиції. Забезпечення у нас добре. Проте, звісно, заспокоюватися ще дуже рано, адже запекла війна триває. Втім, ми готові дати відсіч лютому ворогові.

– Коли, по-Вашому, ця жорстока війна може закінчитися?

– Я – не ясновидець, але, якщо міркувати логічно, то через півроку… Тобто до кінця 2022-го, можливо, завершиться. Головне – ми переможемо. Це – не просто слова для заспокоєння. Я в цьому впевнений! Мир настане, і все відбудеться на наших умовах. Потім, звісно, буде нелегко, але Чернігів ми відбудуємо. Попри все, мені наше місто дуже подобається – воно красиве та затишне, тут – багато давніх пам’яток архітектури світового рівня!

– Після Перемоги служитимете далі? Може, генералом станете?

– Стану, – посміхається. – Принаймні хочу цього. Служитиму Батьківщині, захищатиму її. Це – моє покликання, тут я почуваюся мов риба у воді. І маю здоров’я, енергію, знання та безцінний бойовий досвід.

– А як Ви відпочиваєте?

– Наша родина любить активний відпочинок. Ми плаваємо, збираємо гриби, займаємося спортом. А ще граємо в бадмінтон та катаємося на велосипедах… Ось старший син до війни захопився скелелазінням, то мені теж стало цікаво, сподобалося.

– Дякую Вам за цю розмову. Саме на таких бійцях і тримається зараз наша армія. Ви буквально випромінюєте та вселяєте впевненість, а це зараз – дуже важливо.

– Спасибі й газеті «Чернігівщина» за таку дієву підтримку військових. Вашу чудову газету читають і на передовій, в окопах. Переможемо разом!

 

Спілкувався Сергій Дзюба

Схожі матеріали (за тегом)