В Іванівку окупанти заходили колонами. Близько 400 одиниць їхньої техніки їхали прямісінько по вулицях і шукали, де б прилаштуватися.. Жителі згадують, що село окупували буквально за декілька хвилин. Вони розставили свою техніку попід хатами, а самі, як ті таргани, розлізлися по всьому населеному пункту. Зайшовши на початку березня, російські військові тримали жителів села в страху 27 днів.

«Вони зайшли в наше село 3 березня після обіду, – розповідає Олена Щербина. – Колони їхньої техніки йшли по трасі і стріляли прямісінько по будинках. І це було дуже страшно: ти ще не розумієш, що відбувається, не придумаєш, куди ховатися. Ми з доньками забігли в сарай і сховалися за залізні двері. Зараз згадую і смішно стає: хіба могли нас ті двері і той сарай врятувати від обстрілів? Та на той час вони здавалися найбезпечнішим місцем. Потім, коли обстріли посилилися, побігли до сусіда в погріб, бо наш далеко від хати. Пам’ятаю, через паркан поперескакували – правда, одяг порвали.

Через декілька днів «росіки» робили перші обходи по селу. Конкретно по нашій вулиці йшли четверо чоловіків з автоматами в руках. Коли підійшли до нашого двору, я дуже злякалася насамперед за доньок. Та вони сказали, що прийшли поговорити і не будуть нас чіпати. Це були на вигляд дуже молоді хлопці, десь років по 18. Вони шукали каву. Ми ввесь час носили все в карманах, бо бігали в погріб ховатися від вибухів. У мене в кишені було пару стіків з кавою, я їх віддала і військові пішли. До речі, дуже багато було молодих солдат, плакали, додому просилися».

Потім до хати Олени військові приходили ще не один раз, і кожного разу з обшуками. Жінка каже, що росіяни поводилися більш-менш адекватно, а от коли в село зайшли якути і тувинці – ото вже було страшно.

«Через пару днів якут ішов по трасі, ми якраз воду від сусіда носили з двома доньками, – згадує жінка. – Він підійшов до нас, а ховатися вже було пізно, і питає: «Хто тут живе, двоє дітей і ви?» Я з переляку кажу, так. І він пішов. Минуло пару хвилин, доносили ми воду і я вирішила піти в погріб набрати картоплі. Погріб у нас за хатою, можна сказати, в городі. Дивлюсь – а він знову йде, тільки з боку городу. Каже, я хочу в хаті подивитися. Зайшов і побачив чоловіка, то відразу наставив автомат і хотів уже стріляти в нього. Я ледь встигла крикнути, що це мій чоловік. Та він кричав на мене, мовляв, чому я не сказала, що він тут теж живе. Тоді я показала фотографії наші сімейні і той повірив, що то мій чоловік. І, взявши варення, якут пішов геть».

Через деякий час до хати Олени прийшла група спецназівців. З хати всіх вигнали і поставили біля двору. Перевіряли будинок, дивилися паспорти, шукали татуювання.

«Двоє доньок, старша і менша, були зі мною, – говорить жінка. – А син служить зараз в армії. І коли вони відкрили паспорт, то побачили, що записано троє дітей. І питають, де Ярослав – вони ж бачать, що вік призивний. Я сказала, що поїхав у Польщу на заробітки, бо якби вони дізналися, що він зараз служить, хто знає, що було б із нами. На щастя, повірили. А потім пристали до чоловіка. Хотіли забрати його на з собою на перевірку документів. Я сказала, що він нікуди не піде, і нехай перевірять документи тут. Їх цікавило, чого він не служить в армії. Та він комісований за станом здоров’я, навіть ніколи не служив, в нього і квитка військового немає. Вони тоді завели його у двір, роздягнули, шукали на тілі татуювання, перевіряли, чи немає на плечах слідів від приклада. Потім сусіди вийшли, почали теж заступатися за нього. Так вони лишили нас у спокої».

Стрічки або розстріл

В Іванівці людей примушували вішати на ворота червоні стрічки. У кого не було, хто не повісив – ставили в ряд і наставляли автомати, поки люди не погодяться їх повісити. Також змушували на руці носити спочатку білі, а потім червоні стрічки. До речі, така практика зі стрічками була в кожному селі, яке окупували російські загарбники.

«До нас прийшли російські військові і сказали, щоб на парканах тих дворів, де живуть люди, повісили червоні стрічки, – розповідає Олена. – Якщо стрічок не буде, то будуть направляти дула танка і стріляти прямісінько в будинок. Ми тоді шукали вдома речі червоного кольору, різали на стрічки і вішали».

З хат виганяли

«Близько 150 людей жили у шкільному підвалі, бо російські військові їх вигнали, а самі поселилися в людських хатах, – згадує Людмила Дмитренко. – Нам взагалі забороняли пересуватися селом. Спочатку дозволяли виходити на вулицю з 10:00 до 12:00. Там, де стояла їхня техніка, вони не пускали нікого. А потім можна було ходити з 8:00 до 10:00.За цей час ми встигали вийти з підвалу, набрати хоч якоїсь води, та й то це ж не означало, що на вулиці тиша. Обстріли були постійно. Вони не дозволяли спілкуватися між собою людям з різних будинків чи вулиць. До нас російські військові приходили кожного дня по кілька разів. Я намагалася поговорити, дізнатися, що вони тут роблять, але на всі питання у них одна відповідь: «Спитайте у свого Зеленського! (Президента України Володимира Зеленського, – Авт.)». Наче якісь зазомбовані. А загалом вони були настільки неосвічені, що не могли зв’язати двох слів. Особливо вузькоокі. І, до речі, буряти дуже жорстокі, вони заходили і автомат навіть прямо в обличчя дитині могли наставити. Розмахували тими автоматами постійно. Ми й досі ніяк не можемо відійти від всього того жахіття. Досі спимо одягнутими та тримаємо напоготові тривожну валізку. Дуже вдячні всім героям, які нас захищають, і їхнім матерям велика дяка».

Грабували все, що могли вивезти і з’їсти

Окупанти забирали у людей все, що могли: від картоплі і консервації до телевізорів, телефонів і пральних машин. А те, що не могли забрати з собою, просто трощили. Якщо в будинку ніхто не жив, то вибивали вікна і заходили в будинок, все виносили, що хотіли.

Машина згоріла разом з гаражем

«Ми живемо в приватному будинку, та вони почали ховати за нашими будинками свою техніку і з неї стріляли, – згадує пережите Людмила Володимирівна. – Тому ми вирішили перейти в підвал двоповерхового багатоквартирного будинку, там було трохи безпечніше, та й гуртом легше було пережити все жахіття. Військові були різні. Були нормальні, а були й ті, що забирали все підряд. З нашого будинку вони винесли всю техніку, всі речі забрали. Ми трохи намагалися сховати консервацію і картоплю, бо вони й це забирали. Курей поїли – з 28 бройлерів лишилося тільки шість. Вивозили компоти, закрутки, картоплю, навіть присипку для пасок у нас вдома забрали. Вигрібали все! Коли тікали, то везли на своїх БТРах все, що у нас награбували. Навіть килими поприв’язували збоку. Ось такі вони “освободітєлі”».

Мололи борошно і пекли хліб

Люди їли те, що мали. У погребах була картопля. У декого було м'ясо, сало, консервація. Люди ділилися одне з одним продуктами, отак виживали.

«Війна почалася 24 лютого, а вже 25-го у наших магазинах було порожньо. Розкупили все, що було, а нових товарів вже не завозили, бо почалися бойові дії, – згадує Олена. – Добре, що були якісь крупи в запасі, що картопля в погребі є та закрутки свої. Хліба не було, то через м’ясорубку перемелювали зерно та кукурудзу – те, що курям купували. З того пекли якісь оладки, варили каші. Дріжджів не було, то закваску робили, передавали одне одному. Це нам, можна сказати, пощастило, що в селі живемо. Адже якщо б лише з магазину продукти, то хтозна, що їли б».

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора