Товариші-дев’ятикласники «накинули» собі по пару років життя і пішли на інструктаж, про який дізналися з оголошення в газеті. Хвилюванню не було меж, адже для Віталія це був не лише перший стрибок з парашутом, а й перший політ літаком. Спочатку для хлопця то була скоріше перевірка на сміливість, адреналін, нові відчуття, згодом – професійний спорт і врешті-решт щось близьке до мистецтва. На рахунку парашутиста – 4800 стрибків! Якщо стрибати щодня по одному разу, на це знадобиться 13 років життя! Повітряна акробатика, приземлення на точність, стрибки у нічний час і підкорення Говерли незвичним шляхом – це все і не тільки на рахунку скромного професійного парашутиста, командира авіаційної ланки парашутної підготовки Чернігівського авіаційно-спортивного клубу «Прогрес» Віталія Лавринця.

Наче птах

«Господь не дав людині крил, однак дав їй парашут, аби відчути смак польоту, – посміхається Віталій Михайлович. – Політ з парашутом вивільняє накопичені емоції, допомагає втекти від життєвих потрясінь і кризових ситуацій, випробувати себе, самоствердитися… Після кількох перших стрибків я загорівся бажанням займатися цим професійно. Тоді нас стрибало четверо товаришів, а у спорті лишився я один. Мені хотілося не лише стрибати, а навчитися вправно володіти своїм тілом. Приземлюватися з точністю до сантиметрів, виконувати акробатичні трюки під час польоту».

Віталію було шістнадцять, коли він став спортсменом-початківцем, і вже за чотири роки наполегливий хлопець отримав звання майстра спорту.

«В армії, до речі, мені теж довелося чимало «настрибати», адже служив у військово-повітряних силах. Спочатку на території України, потім у Польщі».

Раніше парашутним спортом міг займатись будь-хто, запевняє наш герой, головне, щоб здоров’я дозволяло, ну і бажання, звісно, було. Тепер є ще одне обмеження – матеріальне...

«Авіаційний спорт – це досить дороге задоволення. На щастя, ми маємо велику спадщину: аеродроми, будівлі, техніку, парашути… От якби ще держава допомагала… А то зараз, щоб спортсмену поїхати на змагання, то ще й заплатити треба за участь, – обурюється чоловік. – А кожному парашутисту-любителю викласти чималеньку суму за можливість здійснити стрибок».

На Говерлу… парашутом

Віталій Михайлович зізнається, що на відточення техніки ідеального приземлення знадобилося чимало часу, фізичних зусиль і, звісно ж, стрибків. Та коли навчився управляти своїм тілом у повітряному потоці і отримав повну свободу дій, зрозумів, що це було того варте. Змагання в Україні, Польщі, Чехії, Німеччині… Перемоги і медалі… Щоразу перехоплювало дух, який би стрибок не був на його рахунку – хоч сотий, хоч тисячний… «Торкнутися» небесної блакиті – це завжди хвилююче… На мій «земний погляд», це, здається, навіть складніше, ніж управляти літаком, адже там повна автоматика, а тут все залежить від твого вміння правильно впіймати потік повітря, розрахувати дистанцію і чітко приземлитися в зазначене місце.

«Кожен стрибок хочеться виконати якомога краще. Я займався класикою, індивідуальною акробатикою – це коли у вільному падінні ще до розкриття парашута виконуєш різні фігури. А згодом – стрибками на точність та влучність приземлення. Перед спортсменом у цій дисципліні стоїть завдання покинути повітряне судно на висоті близько 1000 метрів, відкрити парашут і приземлитись таким чином, щоб заточеною п’яткою кросівка натиснути «нуль» – кружечок жовтого кольору діаметром три сантиметри», – пояснює спортсмен.

До речі, в підсумковому заліку зі стрибків на точність приземлення нашому герою вдавалося неодноразово ставати чемпіоном.

«Я тривалий час займався парашутним багатоборством – це біг, плавання і стрибки з парашутом на точність. Парашутний спорт неабияк загартовує характер, виховує у людині дисциплінованість, уміння переборювати свій внутрішній страх і, врешті-решт, допомагає досягати мети».

Серед 4800 стрибків є й особливі для професійного спортсмена. Не чемпіонські, а омріяні... Для душі…

«Займалися в Косово у приватному аероклубі. І заговорили про те, що можна стрибнути із приземленням на Говерлу. Загорілися одесити і ми. Але ми – нас було семеро чоловіків – зробили це першими. Зателефонували хлопцям о пів на сьому ранку, мовляв, ми вже на Говерлі, – посміхається Віталій. – Тоді можна було рекорд України зафіксувати, бо ми були першими. Після нас стрибали, а до нас – ні. Ще одним особливим стрибком було приземлення на оглядовий майданчик Мукачівського замку Паланок. Неперевершені відчуття… Ну і нічні стрибки. Їх на моєму рахунку 35».

Зіркові гості

Вже дванадцять років Віталій Михайлович працює в АСК «Прогрес», що знаходиться неподалік від траси Київ-Чернігів. Нині колишній спортсмен ділиться своїм безцінним досвідом з усіма, хто наважився на екстремальний стрибок, вчить приземлятися та керувати парашутом у повітрі. Кожні вихідні, починаючи з травня і до осінніх холодів, до клубу з’їжджаються бажаючі відчути себе між небом і землею.

«Ви знаєте, чимало дівчат зараз стрибають. Бувало, що весь екіпаж – самі дівчата. Для когось це мрія, для декого – хобі. Їдуть до нас з усієї України. Один хлопчина з Черкас велосипедом приїхав, щоб стрибнути у нас. Ті, у кого парашутизм – це захоплення, хочуть випробувати всі можливі авіаційно-спортивні клуби. Наш, до речі, один з кращих. У нас тут і Сергій Притула бував, і Олександр Педан, і Пономарьов, і навіть нинішній президент Володимир Зеленський. Щоправда, він не стрибав, а якусь рекламу з його участю тут знімали», – посміхається мій співбесідник, показуючи фото зіркових гостей.

Цьогоріч Віталію Михайловичу виповниться шістдесят. Його життя – це мандри повітряними гаванями, тисячі порцій адреналіну і безкрає небо, у яке й досі по-молодецькому закоханий наш герой. Нині у нього єдина мрія – щоб це небо завжди було мирним…

Сніжана БОЖОК, фото автора та з архіву АСК «Прогрес»