|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 17:25 | 12.01.2021

З історії гризні за владу та її наслідки

З історії гризні за владу та її наслідки

«У нас є свій шлях…»

Наголосив на прес-конференції в Чернігові 20 жовтня 1991 року кандидат у президенти України, наш земляк (родом з Городнянщини) Левко Лук’яненко, публікації про яку були в обласній газеті «Деснянська правда» (24.10.91 р.) і в бобровицькій районній газеті «Жовтнева зоря» (01.11.91р.).

«Ми не можемо стати ні литовцями, ні грузинами, – обґрунтовував свою думку Левко Григорович. – У нас є свій шлях. Він випливає з нашої психології, з нашого темпераменту, з наших умов. Шлях до самостійності – це український шлях. Шлях до ринкової економіки – це також наш шлях».

Щоб успішно пройти цей шлях, колишній радянський дисидент, котрий чверть віку провів у комуністичних «гулагах», назвав одну з головних умов: «…суть нового часу і нового підходу полягає в тому, щоб перервати ланцюг репресій». І пояснив: «Була царська влада – прийшли більшовики і репресували представників царської влади. Тепер прийшла нова влада, скине більшовиків і буде їх репресувати. А потім після цієї влади прийде інша і, у свою чергу, почне репресувати. Ось такий безкінечний ланцюг». «…належить довести, що ми тим і кращі, що не хочемо застосовувати комуністичні методи проти самих же комуністів. Ми боремося за демократію, а не проти їхнього тоталітаризму. Але ми боремося і за такі методи управління суспільством, які виключають більшовицькі методи».

Колишній в’язень комуністичного тоталітарного режиму високо оцінив і ту ситуацію, що перехід України до нового періоду відбувається мирним способом. І наше суспільство певний час цим гордилося, оскільки в інших колишніх союзних республіках шлях до незалежності окроплений кров’ю, встелений людськими життями.

Та біда українського суспільства в іншому: і шлях до повної політико-правової незалежності, і шлях до ринкової економіки стали хоч і нашими, українськими шляхами, але чи не найгіршими в Європі, бо вони не забезпечують найголовнішого: високоморального, правового, добротного життя пересічній людині, забезпечення її державним виконанням всіх конституційних норм.

Чому так трапилося, що одну з найбагатших на природні й людські ресурси країн в Європі називають однією з найбідніших в Європі, з найбіднішим бюджетом, з найменшим ВВП на душу населення, з найнижчими пенсіями і зарплатами, з найбільшим майновим розшаруванням громадян незалежної держави? Натомість лідируємо з корупції і за кількістю партій – до півтисячі добираємося. І всі вони – борці не за розвиток держави на благо народу, а за місця біля владного золотого корита. Скільки тих партій вже «вдавилися» дармовим народним золотом, загубилися безславно в українській і світовій історії? Але народжуються нові «одноденки», часто просто перефарбовані, з новими назвами. Натомість за тридцять років незалежності жодна з провладних партій не взяла на себе вину за розвал вітчизняної економіки, за невиконання передвиборчих обіцянок – в усьому винні попередники. Їхня ж вина обмежується політичною відповідальністю – програшем на чергових виборах. Але скільки тих «проігрантів» примазується до інших провладний партій, а ще більше – пролазять у владні кабінети «за минулі заслуги» і просто за «грошовий блат»?

Ця українська державно-суспільна біда стала «національною бідою» – від столиці до найменшого села. А замилюється вона боротьбою за те, щоб називатися «правильними», а інших звати «неправильними» сіверянами, древлянами, полянами, русичами, хоч цими питаннями повинні займатися мовознавці й етнографи, а в політичному ж плані відтоді, як Україна оголосила себе незалежною державою, мали б відчути більший зв'язок у межах самої нації, між самими собою. Але де там – нація захлинається у безкінечній політичній гризні, від якої збагачуються суто політичні й державно-політичні лідери та їхня прислуга, і не тільки в столиці, а й на низах. Бо то про себе, а не про них сказав тридцять років тому комуністичний в’язень Левко Лук’яненко: «Мене в житті вела не ненависть до ворогів, а любов до України». Але навіть перша демократична парламентська партія – Народний Рух, спробувавши «наркотик» влади, не прислухалася до порад одного із засновників про «більший зв'язок у межах нації і між самими собою». Що маємо від такого «свого шляху» – відчуваємо у повсякденному житті загалом, і кожен у себе під носом.

 

Якщо не хочеш, щоб тобі сіли на шию, не кланяйся низько

 

Ця народна приказка, на жаль, не українська, а єврейська. Тому-то й кланялися низько перед «визволителями» польськими, шведськими, німецькими, російськими, турецькими. На політичному рівні кланялися КПРС, в незалежній Україні – всім провладним партіям Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича, Порошенка. Наша ж історія засвідчила, що від того «поклоніння» в національному суспільстві відбулася не лише паскудна мутація моралі, а й нищення вітчизняної економіки, бо з першого дня оголошення незалежності стали на шлях не ринкової економіки, а бандитського накопичення капіталу, збагачення невеликої зграї «нових» українців. Їм стали поклонятися як у столиці, так і на низах. З низів пішла й продажна політика, вибори за «благодійність». І якщо у великих промислових центрах новонароджені олігархи ще зберегли окремі галузі економіки, щоб мати з неї кошти на продажну політику й тримання в руках всіх владних структур, то на низах місцеве промислове виробництво геть знищувалося. З безробітного пролетаріату легше формувати слухняний електорат, легше нацьковувати його один на одного. Для наочного прикладу можна взяти історію Бобровиччини за роки незалежності. І вона не унікальна, а, можна сказати, типова – як на політичному шляху, так і на шляху до ринкової економіки.

Після розвалу СРСР і заборону КПРС бобровицька компартійна верхівка залягла «на дно», її партійне місце зайняв осередок провладної партії СДП(о)У, створений на базі Бобровицького цукрозаводу. Своє «поклоніння» владі керівники підприємства пояснювали тим, що зв’язки з владними столичними структурами допоможуть врятувати цукрозавод від занепаду й конкурентів. Втім, партійні й заводські керманичі спочатку заявили претензії на прибирання до рук місцевої влади, а потім започаткували гризню з господарствами – виробниками цукрових буряків. Першим «попав під роздачу» Бобровицький радгосп-технікум, директор якого Леонід Яковишин не кланявся перед лідерами провладної партії, не їздив на цукрозавод на засідання їхнього «політбюро».

На той час цукрозавод перейшов на переробку давальницьких буряків, найбільше їх привіз радгосп-технікум, але керівництво переробного підприємства стало вирішувати свої потреби за рахунок постачальників сировини – не віддало 1800 тонн цукру, виробленого з давальницьких буряків, що поставило радгосп-технікум на межу банкротства. Не розрахувався завод і з кількома іншими колгоспами, справно віддав увесь цукор лише своєму соратнику Олександру Приходьку, який керував реформованим відділком у Травкіному.

Така співпраця з виробниками цукросировини й поклала край бурякосіючій зоні Бобровицького цукрозаводу, не допомогли й провладні «есдеки». Невдовзі підприємство залишили лідери партії, перенесли штаб осередку в першу приватну аптеку «Медик», а згодом перефарбувалися під іншу президентську партію Ющенка «Наша Україна». На цукрозавод прийшли інші господарі, приступили до розрізання обладнання на металолом. Відновити завод спробував Леонід Яковишин, його фахівці кинулися звозити обладнання з тих заводів, які припинили свою роботу. Але політизована влада в районі повністю усунулася від відновлення бурякосіючої зони – у реформованих колгоспах і радгоспах перестали вирощувати буряки.

З перших років незалежності у Бобровиці розгорілася гризня між двома гілками влади: райдержадміністрацією і районною радою. Адміністрацію очолював приїжджий представник президента Петро Шейко, а районну раду – колишній перший секретар райкому партії Борис Гора, навколо якого згуртувалася більшість «колишніх». Двох керівників неможливо було всадити за один стіл для обговорення проблем виживання району. Хоча на сторінках районної газети публікувалися матеріали з тривожними заголовками: «Далі відступати нікуди», «Куди ведуть ціни?..», «Від перебудови до повного зубожіння»…

Ще в 1991 році з району виїхало 12 лікарів через відсутність житла, не вистачало в районній лікарні коштів на пальне та оплату інших комунальних послуг, на придбання вкрай необхідного обладнання, а владні мужі району в політику і чванство гралися.

У 1997 році райдержадміністрацією і районною радою керував один чиновник – Микола Циба. Але район продовжувала лихоманити партійно-кланова боротьба, відповідними були й результати роботи в районі. На дно звалився Бобровицький завод сухого молока, питома вага якого в обсягах промислового виробництва сягала 87 відсотків. За неповний рік підприємство скоротило виробництво на 54 відсотки. Через велику заборгованість перед здавачами молока 532 тонни його вивезено за межі району, що більше третини заготовленого, в п’ять разів менше закупили молока в населення.

Будівельна галузь розвалювалася – три головні будівельні організації освоїли аж 61 тисячу гривень капіталовкладень.

А що творилося з охороною здоров’я: з оглянутих 3718 учнів виявлено 1714 хворих. Стосовно ж забезпечення матеріальної бази освіти, як опубліковано в газеті, «в найближчий час ситуація не покращиться,тому необхідно навчитися виживати разом, при взаєморозумінні». Але це не для Бобровиці. Бо на зміну райкому Компартії прийшов цукрозаводський райком «есдеків», потім райлікарнянівський райком «Нашої України», Соціалістичної партії Рудьковського, Блоку Юлії Тимошенко, Партії регіонів, Блоку Петра Порошенка та перефарбованої його Європейської Солідарності – не лікарня, а музей партій. Тепер до влади рветься «Наш край», райком якої засідає в цеху Укртелекому, кажуть, і в приміщенні колишньої міськради.

Всі ці партійні команди вели й ведуть боротьбу не за те, щоб показати, що вони кращі, борються за торжество демократії, за розвиток місцевої економіки, підняття добробуту людей… Ні, вони ведуть боротьбу з Леонідом Яковишиним, який не кланявся ні перед районними керівниками КПРС, ні перед лідерами осередків провладних партій незалежної України. Ведуть боротьбу проти того керівника, який ще за радянської влади роботу виробничого колективу підпорядкував людському фактору, а на зорі незалежності єдиний в районі, якщо не в області, полетів у США вивчати досвід ринкової економіки, й тепер його товариство «Земля і воля» має найкращі в районі й області виробничо-фінансові результати справді ринкової аграрної економіки, соціально відповідальної перед громадою, де орендує землю.

 

Нове прозріння, але не масово

 

На жаль, політична гризня на шкоду Бобровицької громади триває. Як уже повідомляли, депутатська меншість від партії «Наш край» надумала створити коаліцію більшості, щоб прибрати до рук управління Бобровицькою громадою. І «меншовикам» дещо вдалося. Але в окремих депутатів, що приєдналися до «меншості», почалося прозріння. Коли «нашокраївці» приїхали до одного з депутатів від партії «Рідний дім» і стали обіцяти йому «золоті гори» за перехід до їхньої коаліції, депутат відповів, мовляв, за роки незалежності вже стільки бачив у районі гарних обіцяльників, і де вони тепер із своїм раєм? В районі ж стабільність розвитку виробництва і соціальної сфери забезпечує товариство «Земля і воля», від колективу якого найбільше обрано депутатів. Чи може нова команда обіцяльників створити стільки робочих місць, скільки створив Леонід Яковишин, забезпечити таке стабільне багатомільйонне поповнення бюджету, виділити стільки мільйонів гривень на подальший розвиток виробництва, ремонт доріг, будівництво житла, на допомогу соціалці й нужденним людям, скільки виділяє найуспішніше господарство? З яким «досвідченим» умінням розвивати громаду рветься нова команда до влади, і з якими цілями?

Послухавши це, політичні «свати-перекупники» поїхали додому розчаровані й пригнічені, але з намірами не здаватися. От тільки на чиї блага прагнуть продовжити боротьбу за владу? І скільки таких борців від провладних партій загубилися в історії Бобровиччини? Це можна сказати й про численних політичних продажних борців «за щастя народу», що посідали найвищі щаблі столичної влади.

А як добре починалася незалежність: «…з одного боку, ми, демократичні сили, якось стримано себе поводимо, а з іншого боку, комуністи теж себе стримано поводять, – говорив на прес-конференції Левко Лук’яненко тридцять років тому. – Я думаю, було б добре, якби ми так продовжували б та й закінчили тим же самим».

Не вийшло так, бо й історичні українські борці за незалежність залишили після себе лише згадку про те, як вони боролися, людську кров героїчно проливали, оскільки дуже вже полюбляли гратися в кривавих отаманів та власне пихате верховенство, кланяючись низько зарубіжним «партнерам-захисникам», які потім спритно сідали на шию українцям. Видно, двієчниками були, «нехорошистами» й залишаємося на суворих уроках історії.

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)