|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 10:55 | 11.28.2022

Чи скрізь економіка стане долею України?

Чи скрізь економіка стане долею України?

Українці чи не найбільше в світі гордяться масовим волонтерством.

На високу сходинку піднялася ця благодійна справа після Майдану гідності, коли в 2014 році розпочалася неоголошена війна Росії з Україною, в ході якої відбулася анексія значної української території. Тоді ж найвідоміші політики й всебічні експерти стали дружно доводити, що якби не волонтери, то наслідки були б значно гіршими. Бо, мовляв, саме волонтери й добровольчі батальйони зміцнили Українську армію, яка й зупинила подальшу анексію. І в такому висновку проглядається доля правди. От тільки історія не пам’ятає, щоб волонтери виграли якусь серйозну війну, відіграли головну роль у перемозі над ворогом взагалі, або хоча б у якійсь вирішальній битві. Оскільки основний тягар у кожній війні лягає на плечі воїнів. Звісно, і при підтримці волонтерів. Але й тоді головне забезпечення армії здійснює держава. Тож і в широкомасштабній війні після 24 лютого цього року президент і уряд часто заявляють про вкрай необхідний розвиток вітчизняної економіки, без чого неможливе належне поповнення державної скарбниці, з якої утримується й армія. Уже оголосили, що на 2023 рік буде виділено на потреби ЗСУ трильйон гривень.

 

Як їх заробити, скільки нових робочих місць треба створити, які галузі модернізувати, які світові технології й досвіди запозичити?..

Відповіді на такі запитання важко відшукати на вітчизняних інформаційних стрічках, хоч така інформація мала б сприяти пошуку нових чи удосконалених шляхів розвитку вітчизняної економіки. Натомість журналісти і після 24 лютого «підсіли» здебільшого на волонтерську й гуманітарну теми. Спікери ж державного рівня щоденно радують суспільство черговою зарубіжною фінансовою допомогою й новими поставками зброї від партнерів.

Тобто, все ж таки держава покладає надію не на волонтерів і постачальників гуманітарки, а на партнерів державного рівня. Не забувають згадувати й про вітчизняний бюджет.

На жаль, ця надважлива тема не «модна», передусім на низах, звідки починається наповнення українського бюджету. В моді тема – як щирі люди допомагають армії, як волонтерять. Безумовно, це теж потрібна справа у воєнний час. Але якщо досвідчений підприємець залишає свою справу, припиняє чи значно зменшує поповнення бюджету і переключається на волонтерство, ще й гордиться таким вчинком, – це, думаю, не по-державному у воєнний час.

У 2014 році я підготував публікацію для «Чернігівщини», як жителі Нового Бикова оперативно організували збір продуктів для воїнів, що формували підрозділи в Прилуках. Відгукнулася на це й одна старенька бабуся. Вона зарізала дві курки для м’ясної начинки, попросила в сусідки сиру з коров’ячого молока (грошей сусідка не взяла), і наварила ціле відерце «вареничків для солдатиків», принесла їх, спираючись на ціпочок, до пункту збору продуктів. Коли «солдатикам» розповіли, хто їм передав вареничків, багато хто не відразу їх з’їдав, а носив за пазухою, як охоронний талісман.

Після початку широкомасштабної війни, багато бобровичан кинулися у волонтери, популярними стали доставки гуманітарної допомоги, виготовлення для армії предметів захисту, спеціального обмундирування й приладів для передової. Бійці раді й продуктовим посилкам. Розповідають, як сотні домашніх пиріжків передають бобровичанки на фронт.

Формувати місцеву «гуманітарку» на передову допомагають, звісно, місцеві підприємці, передусім зі сфери торгівлі й побуту. Про це пише соціальна мережа, висвітлюють й офіційні ЗМІ.

Так і повинно бути, щоб хороші ініціативи набували поширення. Але за умови, щоб вони були щирі, як у згаданої вище бабусі з її «вареничками для солдатиків». На жаль, в українських ЗМІ час від-часу з’являються повідомлення про розкрадання гуманітарки, про несправедливе її розподілення. Недавно в Бобровиці продавався з-під поли імпортний шоколад по 20 гривень за плитку, коли реальна ціна – до ста гривень. Гуляють по місту й інші продукти за «пільговою ціною». І це тоді, коли в Бобровиці найвищі в області ціни на м'ясо, сало, домашню молочну продукцію, ледь не щоденно ростуть ціни в магазинах на продовольчі й промислові товари. Багато хто їздить електричкою по продукцію й деякі промислові товари в Ніжин, де ціни на них нижчі від 30%.

Жителі Бобровиці помічають, як швидко «піднялися» на нових цінах бобровицькі підприємці, обновили свій автопарк, оживили нове будівництво… Спасибі їм, що дещо з надприбутків віддають і на допомогу бійцям армії. От якби ще й офіційно збільшували відрахування військового збору й до бюджету. А то одноразові неофіційні допомоги армії більше схожі на подачки перед виборами депутатів.

Згадаймо, які щедрі кандидати в депутати на благодійну допомогу перед голосуванням. А після виборів? Ну, буває, щось кинуть і в статусі депутата, але то вже далеко не те, що було перед виборами. Бо, як написав відомий публіцист Олександр Прелюк: «Виборці нікому не потрібні, потрібні їхні голоси». На їхню неофіційну скупку витрачаються по Україні великі мільярди «чорної» готівки. Сплатили б з них податки кандидати в депутати – і виборцям не потрібна була б їхня благодійність. Ні для кого не секрет, що гроші на вибори, на благодійність, на волонтерську діяльність, зрештою «щедру» неофіційну допомогу армії заробляють не в США і Європі, а в Україні. Винятки лише, коли багато українців відривають від себе останню копійку. Змушені це робити, бо ситуація така.

Одну з причин тяжкої фінансової ситуації озвучив свого часу колишній президент США Дональд Трамп. З’ясувавши, що в Україні найбільші розвідані запаси нафти в Європі, заявив: «Якщо у них так багато нафти, чому у них так мало грошей? В Україні схожа ситуація і з видобутком природного газу. Потрібно розібратися, що заважає українським нафтовикам і газовикам добувати стільки нафти і газу, щоб не тільки забезпечити країну, але ще й експортувати, заробляючи гроші».

Та, видно, волонтерити простіше й легше, ніж податки для держави заробляти, ще й голодним не залишишся. Хоча масовий рух допомоги армії теж має кілька позитивів. Скажімо, він, зокрема і в Бобровиці, показав, які працьовиті й талановиті люди живуть у громаді. Ми вже писали, як на початку війни місцеві молоді чоловіки й жінки налагодили випуск бронежилетів, самі шукали ресори з ГАЗонів (найбільш підхожі для цього захисного обмундирування), жінки збирали в знайомих джинсову тканину. Згодом налагодили виготовлення на передову пічок-буржуйок з газових балонів, плетіння маскувальних сіток триває з початку війни. А які кондитери й куховарки живуть в Бобровиці?!

Мимоволі виникає запитання: чому цих майстрів не бачили раніше, не допомогли їм організувати ефективні виробництва? Вони б і зараз могли працювати на місцеву економіку, розширюючи свій бізнес, заробляючи додаткові кошти й на волонтерство.

П’ятдесят років тому в Бобровиці працювало 11 промислових підприємств, виробляли ковбасні й кондитерські вироби, ситро, овочеві консерви, масло й сметану, морозиво, хлібобулочні вироби, надавалися офіційно побутові й будівельні послуги. На Чернігівщині в ряді містечок і сіл зберегли місцеве виробництво, багато їх по Україні. У Бобровиці процвітає торгівля найдорожчими товарами, місцевий щоденний ринок теж з найвищими цінами, салони краси за місяці війни подвоїли ціни на свої послуги, таксі для багатьох вже недоступне. Ці підприємці теж дещо «відривають» від себе на допомогу армії, бійці особисто дякують. Але знову ж, про головне забувають: про розвиток місцевої економіки, збільшення бюджетних відрахувань.

У Бобровиці слабо розвинутий офіційний побутовий сервіс, здебільшого надаються послугу в «сіру», що суперечить європейським стандартам. На перший погляд, треба радіти, що в громаді останнім часом активізувалося житлове будівництво, але хто його виконує? Водночас значно відстає відбудова спалених і розстріляних приватних садиб – грошей в бюджеті на допомогу бракує. Як відомо, вони не падають з неба. І волонтери не в силі всім допомогти. Таке собі замкнуте коло. Розірвати його можна ефективною й додатковою роботою на вітчизняну економіку.

Французькі журналісти написали були про післявоєнних, розгромлених німців: вчора вони масово шукали бодай якийсь шматок для харчування, а сьогодні всі кинулися його виробляти. І за два роки вдвічі збільшили виробництво споживчих товарів. Вони швидко усвідомили, що суть життя розкривається створенням, а не заволодінням готовим, і дружно взялися за побудову соціально-ринкового господарства.

Звісно, ситуації у післявоєнної Німеччини і воюючій Україні різні, і шлях в кожного свій, який ніхто інший за когось не пройде, але однакове головне, що назвав перший післявоєнний канцлер Аденауер: «Економіка – наша доля». Ця мудрість перевірена історією і визнана всім цивілізованим людством планети Земля. А на якому місці ця мудрість для тих «патріотів», що залишають вітчизняне виробництво й беруться за імпортне волонтерство, хто замість ставати до плуга, гарну клятву виголошує?

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)