|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 22:22 | 09.23.2020

Бо й нові захисники народні такі ж благородні, як свині огородні

Опубліковано в Політика

Взірцевому господарю – 65!

Четвер, 10 вересня 2020 13:14

6 вересня свій ювілей мудрості і сили – 65 років – відсвяткувавперший заступник генерального директора ТОВ «Земля і воля» Василь Нестерук.

Опубліковано в Події

Напередодні виборів

Середа, 02 вересня 2020 10:03

Вийшовши о пів на шосту ранку на своє подвір’я, побачив незвичну картину: двір був засипаний газетами. Впала в око назва газети «Чернігівщина», але, придивившись, зрозумів, що газета не схожа на обласний тижневик.

Опубліковано в Політика

Базове господарство у селі Ярославка – ТОВ «Земля і воля», керівником якого є Герой України Леонід Яковишин.

Опубліковано в Суспільство

 У Бобровиці – розсадник особливих ідіотів та дебілів … «елітно-продажних»

Опубліковано в Політика

За освітою і покликанням я зоотехнік, багато років присвятив племінній справі у тваринництві. На жаль, ця галузь занепала, як і наше Броварське об’єднання, але сидіти без роботи й на одну пенсію, – не для мене. Тож підробляю на Броварському заводі електровиробів: добу працюю, на три доби повертаюся в рідну для нас з дружиною Наталією (освітянська пенсіонерка) Щаснівку. Тут теж маємо невеличкий  підробіток на городі.

Опубліковано в Суспільство

 


Економіка – не пацієнт, якого можна оперувати безкінечно. (Людвіг Ерхард)

 

Про післявоєнне німецьке економічне диво знають в усьому світі. Українські урядовці, коли погоджуються на роботу у високі структури виконавчої влади, просто зобов’язані цікавитися шляхами досягнення економічного піднесення і пам’ятати головне застереження від батька економічного дива Людвіга Ерхарда, наведене в епіграфі. Бо за роки незалежності набули вже по саму зав’язку «національного» досвіду з ганебними наслідками від безкінечно ідіотичного реформування економіки.

Першочергова причина всього цього злочинного безладу – в реформаторах. Серед них є й із відповідним фахом, але треба бути й освіченим, і збагаченим народною мудрістю. Цього й за океаном не купиш. Тому загляньмо в історію, щоб згадати, кому післявоєнна, зруйнована Німеччина доручила піднімати економіку з руїн? Перший післявоєнний канцлер, досвідчений економіст Конрад Аденауер доручив долю розбитого війною суспільства знатному професору економіки Людвігу Ерхарду. На реалізацію плану Німеччина одержала 1 мільярд 390 мільйонів доларів зовнішньої допомоги, яку використала «найкращим чином» для створення соціально-ринкового господарства. Держава взяла на себе роль підтримання порядку у конкурентному середовищі. Економічно правильно були визначені пріоритетні галузі: хімічна, машинобудівна, електротехнічна, авіабудівна, точна механіка і оптика. Розвиваючи їх, зруйнована війною країна в 1950 році досягла довоєнного рівня виробництва, а за наступні шість років той рівень подвоїла.

Після війни Німеччина відчувала великий дефіцит трудових ресурсів. Тож за 1945-61 роки прийняла 12 мільйонів іммігрантів (здебільшого кваліфікованих робітників), з них 9 мільйонів німців з Польщі і Чехословаччини, біженців із Східної Німеччини.

В Україні і до Революції гідності, і після неї ситуація з ресурсами для розвитку економіки набагато краща, ніж була у післявоєнній Німеччині. І зовнішніх фінансів напозичалися в десятки разів більше. От тільки – чи «належним чином» їх використали?.. Навчилися «організовувати» великі внутрішні запозичення. А в результаті довели вітчизняну економіку до такого стану, про який в народі кажуть: «На ладан дише».

Зате як урочисто відзначали 30-річчя проголошення Державного суверенітету! На увесь світ демонстрували відеокадри з 1990 року, як проходили багатолюдні зібрання з національними прапорами і патріотичними плакатами. Скільки було радості від того, що нарешті суверенні!.. Через 30 років вихлюпнули на увесь світ неміряну гордість від того, що «ми це зробили!».

На відміну від нашої ідеологічної ейфорії, у німців є реальна гордість: за рівнем економічного розвитку вони вивели свою країну на третє місце в світі, без революцій гідності і пролиття крові об’єднали «буржуазну» і «комуністичну» частини Німеччини. Але гордяться цим без такого, як у нас, «патріотичного» лементу, від якого аж у вухах лящить впродовж тридцятирічного «суверенітету». І горлодранним «патріотам» байдуже, що домайданилися до втрат 20 відсотків території, що світ називає Україну найбіднішою і найбільш корумпованою в Європі, з найнижчим ВВП на душу населення – вдвічі меншим, ніж у Білорусі, набагато біднішої на ресурси для розвитку економіки.

Чому так сталося? Якось вичитав у одного зарубіжного журналіста спостереження за поведінкою післявоєнних, переможених німців: вчора вони були зайняті пошуками бодай якогось продукту, а сьогодні накинулися на його виробництво – цьому сприяла соціально відповідальна економічна реформа, в тому числі грамотно проведена грошова реформа. Проходило це в умовах панування порозуміння і взаємоповаги між канцлером Аденауером і міністром фінансів Ерхардом. Їхню лінію продовжили й наступники. Так, успішний канцлер Гельмут Коль (з 1982 року) розвивав економіку за таким правилом: «Прибуток сьогодні, інвестиції – завтра, робочі місця – післязавтра».

Що можна сказати про розвиток української економіки? Передусім здається те, що нею займаються зовсім неосвічені санітари з «дурки», які безкінечно кладуть її на операційний стіл, щоб щось в ній відрізати для хазяїв і себе. І вже дорізалися до того, що шоста економіка Європи після розпаду СРСР, по суті, залишилася без основних «органів» розвитку й навіть життєдіяльності: без машинобудування, авіабудування, хімічної, електротехнічної, космічної та інших галузей, завдяки яким Німеччина здійснила економічне диво. І не тільки Німеччина…

За радянських часів Україна випускала трактори ХТЗ і ЮМЗ. Звісно, зараз ці моделі застарілі, що можна сказати й про трактор «Білорус». Але сусіди не припинили його виробництво, а модернізували – кілька осучаснених тракторів придбало і наше господарство. Більше того, Білорусь купила ліцензію у Німеччини на право випускати більш сучасні моделі техніки. Освоїли випуск зернових комбайнів, аналогічних американським «Джон Дірам». Білоруські банки надають пільги для покупки вітчизняної техніки навіть зарубіжним покупцям. Машинобудування розвивається, як і інші пріоритетні галузі, білоруси мають роботу вдома, працюють на вітчизняну економіку, на бюджет своєї держави.

Україна ж, суверенна й демократична, не випускає навіть нормальні тракторні плуги – ми вимушені купувати їх за кордоном. Як і купуємо в білорусів тракторні причепи, автотягачі, вантажівки МАЗ, розкидачі міндобрив та іншу техніку. Білорусь випускає найпотужніші в світі кар’єрні БелАЗи, забезпечує свої потреби власними трамваями, тролейбусами, невеликими автобусами, маневровими тепловозами, випускає електропоїзди, спеціальні автошасі, багато видів побутової техніки і електроприладів. Там розвинуте багатогалузеве сільське господарство із сучасною переробкою. А які дороги!? Безнафтова і безгазова країна понабудовувала в Україні багато автозаправок з якісним пальним…

Що заважає нашій багатющій державі підняти економіку хоча б до рівня Білорусі, до її рівня медичного та соціального забезпечення? Загальну причину бачу в одному: ото як почали в 90-х бігати по майданах з прапорами в руках і лементувати безперестанку про незалежність і шлях у Європу, так і досі цим займаємося, радіємо в компанії з недолугими чиновниками, коли хтось позику дає, застарілі тепловози чи «броньовики» продає. Уже четвертий євроуряд піариться перед виборами великим будівництвом, передусім доріг. Скільки мільярдів розкрадається на тих дорогах – спасибі, поляки нам розкрили очі, звинувативши в корупції свого співвітчизника, в недавньому минулому начальника Укравтодору. Мало нам своїх казнокрадів, так ще чужих козлів запускаємо в наш город з капустою. Вони не переймаються тим, як збільшити власне добування енергоресурсів і відродити рідні нам галузі виробництва, створити обіцяні півмільйона нових робочих місць.

Хоча й дивуватися не варто, глянувши на нових «дурдомівських санітарів», котрі продовжують диктатуру ненажерливості, і з новим одурманенням стали за «операційний» стіл, де давно лежить українська економіка. Перед ними, відчувається, поставлене завдання – її дорізати. Передусім аграрну галузь, яка створює серйозну конкуренцію європейцям на зерновому світовому ринку. А якщо наважаться українські аграрії на серйозний розвиток переробки (ми уже над цим працюємо), – «партнери» неабияк занепокояться і поспішать нав’язати нам нових грантоїдних «лікарів».

А куди дивиться джерело влади – народ? Із роззявленими ротами дивиться у рот тих, хто гарно обіцяє єврощастя і формує нові ціни на ринку купівлі-продажу виборчих голосів. Активно повертається мода на скупку голосів за «щедру» благодійність. Електорат у чергу стає за шматком подачки, а потім доземно дякує «благодійнику». І не задумується над тим, що його купують, як щось одноразове, схоже на той предмет, що гальмує дітонародження. А справи недолугого управління господарством – нехай почекають?

Протягом тридцяти років чекають – і нічого, ще не до кінця розвалився базис розвитку держави. Суспільство потихеньку вимирає (на сто смертей 48 народжень, за січень-травень скоротилася чисельність майже на 120 тисяч), значно більше скорочення нації від масової еміграції. Людей менше – і клопотів менше для керманичів. Щоб їм самим безбідно жити – Україна багата на Богом дані ресурси, їх можна ще продавати й продавати. Що залишиться для наступних поколінь? Про своїх спадкоємців лідери вже потурбувалися, по закордонах теплих гніздечок їм «наклали», а продажний електорат має те, що сам купує за виборчі голоси. Колись уже цитував Володимира Черняка: «Бажаючих бути обманутими зупинити неможливо». Що скажуть спадкоємці? Продажні живуть надією, що до них на той світ осуд не долетить. Але відома й така народна мудрість: «Кожна людина продовжує життя у тому, що вона зробила».

 

Вожді показують народу шлях,

але не той, по якому самі ідуть

 

Те, що творять «неосвічені санітари» з вітчизняною економікою, аналізувати здоровим глуздом, ще й на тверезу голову, небезпечно – серце й мозок можуть не витримати. Навіть у період пандемії законотворча й управлінська ідіотія набуває таких масштабів, що обов’язково увійде в історію, як неперевершена тупість і продажність державного руйнівного рівня.

Цинічна ця «історична» ідіотія й тим, що державні управлінці й законотворці подають її до народного «столу» як благо, як євростандарт. У яскраву єврообгортку загорнули і закон про розпродаж землі. І нахабно брешуть, що від цих торгів державний бюджет завалять мільярдами. Хоча продаватиме землю до 2024 року не держава, а власники земельних паїв. І без «договорняка» тут ніяк не обійдеться. У європейських країнах зовсім інші стандарти на ринку землі – там не продають головну годувальницю кому попало, як білизну чи автівку.

Зовсім недавно «ощасливили» народ законом, який теж неодмінно підніметься до вершини української ідіотії. Це – закон про інвестиційну няню, яким передбачена компенсація з українського бюджету 30 відсотків від суми інвестиції іноземним інвесторам. У всіх нормальних країнах світу зараз кожну державну копійку спрямовують на розвиток вітчизняної економіки, на підтримку власного виробника, а в нас – на «пряники» іноземцям. А звідки брати ті 30 відсотків компенсації? І через скільки років відчують українці віддачу від іноземних інвестицій, заведеним з явно закладеною схемою «відкатів»? В Україні повернення ПДВ виробникам корумповано-відкатне. Що вже говорити, коли інвестору пропонують казковий дурняк? Він же залюбки може зайти в Україну і без компенсації з найбіднішого в Європі бюджету, якщо держава гарантуватиме правовий захист його бізнесу, без корупційних схем і бюрократичних та рейдерських втручань, інших «палиць у колеса».

Наше господарство понад 20 років успішно співпрацює з відомими американськими фірмами, які без ніяких компенсацій і «відкатів» допомагають розвиватися: надають нам батьківські форми кращих гібридів кукурудзи для вирощування й виробництва насіння в нашому господарстві, що дає нам солідну економію на насінні. Ми – надійні партнери з покупки їхньої техніки й елеваторно-сушильного обладнання, за що маємо солідні бонуси від виробників.

Взаємовигідна багаторічна співпраця із зарубіжними партнерами, і не тільки американськими, а також правильна виробничо-фінансова модель дають нам можливість кожного року інвестувати у розвиток виробництва і соціальної сфери майже 400 мільйонів власних гривень. Наголошу: без ніякої інвестиційної няні і ніякої державної 30-відсоткової компенсації. Навпаки, ми за власні кошти будуємо і ремонтуємо в районі дороги, що повинні робити структури Укравтодору. До речі, вартість будівництва і ремонту асфальтівки у нас до 40 відсотків дешевша, ніж у проектах передвиборчого «Великого будівництва».

Звертаюся до історичного досвіду розвитку економіки і власних напрацювань за більш як 50 років з однією метою: показати на конкретних прикладах, як можна без жодних «пряників» і розпродажу головного багатства країни створювати міцний базис для розвитку економіки, отже і всього суспільства. Стосовно патріотизму: потрібно сповідувати не ідеологічний, а економічний націоналізм, повернувши його вектор до національних інтересів, до інтересів 9 мільйонів українців, які перебувають за межею бідності, до інтересів 99 відсотків громадян України. Тоді можна буде гордитися тим, що «ми це зробили».

І тут не потрібно винаходити велосипед – його придумали давно успішні суспільства на чолі з успішними, фаховими й освіченими лідерами. Як вони особисто цього досягали, наведу цитату уже згаданого Людвіга Ерхарда: «Я добився успіху тому, що усно і письмово звертався до кожного німця, переконуючи його в правильності своїх дій».

Хто з українських лідерів, урядових керманичів може похвалитися таким ставленням до народу? Навпаки, дославилися до національної ганьби: жодного із шести президентів, жодного з великої кількості глав уряду не можна назвати не те що «батьком нації» чи хоча б «батьком економічного дива», а й просто успішним керманичем. Усі – обпльовані й із ганьбою відставлені, виборцями прогнані. Втім, всі вони стали багачами, й без краплі сорому й совісті показують з телеекранів найбіднішому народу шлях до єврощастя, але не той, по якому самі їздять і літають до давно обжитого ними забугорного раю.

 

Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист

Опубліковано в Політика

Нетрі, всіяні сміттям, – так виглядають придорожні узбіччя між селами майже по всій області. У деяких районах, як, наприклад, Козелецькому, вже й дорожніх знаків та вказівників із населеними пунктами не видно. У напрямку Козелець-Бобровиця скоро автівки не розминатимуться, бо зарості активно, як ті рейдери, захоплюють під собою землю, і все менше й менше місця лишається для проїжджої частини.

Опубліковано в Суспільство

Майстру обліку і розрахунку – 55!

Вівторок, 14 липня 2020 11:27

Майже два десятиліття Іван Григорович Грабовий зводить дебет з кредитом в одному з найпотужніших аграрних господарств області – ТОВ «Земля і воля». А з 1997-го року трудиться на посаді головного бухгалтера.

Опубліковано в Події


Сторінка 1 із 2