|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 18:38 | 06.12.2024

Відгомін історичних подій

Як відомо, Чернігівщина багата на цікаві об’єкти, які мають свої історичні корені й викарбувані своєю епохою. Серед них вирізняються більш значимі, що стали вже відомі загалу, а деякі, навпаки, замаскувалися від поглибленої людської зацікавленості. Як би там не було, але кожний з цих об’єктів-знахідок криє в собі певну таємничість…

 

 

Мурований діючий храм

 

Майже по сусідству з Бихольцохівкою та Малим Лиственом на Ріпкинщині знаходиться село Суличівка, де розташована велика кам’яна споруда, немов фортеця, яка залишилася ще з давніх часів. І коли б не хрести на її купольній вершині, одразу б і не подумав, що то – церква. Коли проходиш повз муровані височенні стіни, то здається, що стіни ті – живі…

Скільки ж вони бачили усіляких битв – ілюстрацій героїзму і мужності, зрадництва і поразок… І дійсно, якщо ви проходите спокійно уздовж цих могутніх мурів і вам ніхто не заважає, ви неодмінно відчуєте чиюсь присутність. Вам враз стане то прохолодно, то, навпаки, відчуєте приплив внутрішнього палу… Це тому, мабуть, що пристінки вкарбували в себе відбуття вагомих подій більше як трьохсотлітньої минувшини.

А при вході в цю кам’яну будівлю, коли трохи ліворуч ви попрямуєте безпосередньо в центральну частину храму, мимоволі зупинитесь. На деяку мить вас щось неодмінно змусить озирнутися трохи правіше – тут ви безпремінно кинете погляд на інші замкнуті масивні височенні двері… Що там могло бути? Тепер ніхто нам про це не розкаже. Але щось таки там коїлося. Бо у велетенському закритому хіднику криється таємничий відгомін, що видзвонюється і через стільки літ. І ви це теж неодмінно почуєте – не вухами, не слухом, а внутрішнім своїм відчуттям…

5465463555356464

Тепер у цій історичній будові – церква, яка має назву Різдва Богородиці.

5678645345453453455

Як відомо, ця споруда була зведена у 1786 році на місці дерев'яної церкви і на залишках кам'яної будови, що мала оборонне призначення, – розповідає регент цього храму Зінаїда Пінчук, – про що свідчить перший ярус сучасної дзвіниці і склеп під нею. Назва церкви дещо змінювалася, а сучасну назву храм отримав після відновлення у 1893 р.

Нині православний храм функціонує.

Дослідники, які вивчали походження та подальше існування споруди, вказують на те, що будова кілька разів переходила від одних людей та окремих угрупувань до інших.

Проходячи вздовж споруди-кам’яниці, ви звернете увагу на аркові вікна, що розташовані дуже високо, а перебуваючи всередині, вгледите над цими вікнами тривіальні аркові заглибини – скоріше за все, вони призначені для образів.

Починаючи з 1920-х років по країні пройшлися хвилі закриття церков і масові вилучення дзвонів зачепило й цю церкву в Суличівці, – деталізує Зінаїда Пінчук. – Припинив свою діяльність цей храм як окремий церковний інститут у 1936 році… Нині церква Різдва Богородиці має статус пам’ятки державного значення… Храм це не просто споруда, а живий організм. У церкві ми молимося за нашу Батьківщину, за Україну. В такий складний час ми молимося за наших захисників, щоб вони повернулися живі та здорові і всім серцем бажаємо, щоби ми жили в мирі та спокої.

Зінаїда Пінчук – магістр державної служби, нині – регент цього храму, іконописець. У 53 роки пішла вчитися в Чернігівське духовне училище, хоча перед цим працювала в одному з департаментів Чернігівської обласної державної адміністрації. Вона написала для церкви Різдва Богородиці ікону святителя Антонія Стаховського, який народився в Ріпках, а також ікону Преподобного Антонія Печерського, який народився в Любечі.

Ми намагаємося зберегти давні традиції, а тому служимо церковнослов’янською мовою, – наголошує Зінаїда Пінчук. У співах використовуємо монастирські наспіви… Ми вважаємо, що коли всі моляться, і коли людина приходить у церкву з ясними помислами, то Господь чує наші молитви. Бо молитва це дуже значуща сила. А віра породжує надію. А надія дає нам любов і бажання жити в мирі та злагоді.

 

Суличівка: колись і тепер

 

Історія села Суличівка, що на Ріпкинщині, сягає глибинних століть.

У 2006 році припинив своє існування заклад освіти. Хтось «наверху» вирішив, що так освіту здобувати не слід, а отже в рамках освітянської реформи масово почали закриватися «безперспективні» школи. Зачепило це і Суличівку.

Звідтоді і по сей день у приміщенні колишньої школи міститься сільський заклад культури – клуб.

657657456534534564356

Але і культура недофінансовується, працює лише одна працівниця вона виконує обов’язки і завклубом, і прибиральниці, а отримує зарплатню у 0,5 ставки однієї посади, – розповідає колишній директор Суличівської середньої школи Віктор Степанович Мажуга. У цій школі колись функціонував автономний водогін, своя електрична підстанція, працювала типова їдальня, велика спортивна зала, душові кабіни. Навчання проводилося по кабінетній системі… За мою каденцію на території шкільного закладу за сприяння голови сільської ради Анатолія Петровича Літошка були висаджені берези, туї, ялини, сосни. За школою був суперсучасний на той час спортивний майданчик та стадіон. Тепер все це позаростало чагарниками. Як ми не боролися, щоб у нас школу в селі залишили, але тодішнє керівництво Ріпкинського району на чолі з Віктором Борисовичем Коржем наполегливо йшло до того, що освітній заклад у нас врешті-решт, як і в більшості сіл, було закрито. Навіть не допомогло і те, що на захист цієї школи виступили всі жителі села. До того ж, керівники двох потужних приватних підприємств зобов’язувались утримувати школу за свій рахунок. Вони ще до закриття стовідсотково забезпечували харчування школярів та опалення приміщення. Але ж ні всупереч бажанню суличівців, тодішня влада добилася свого.

Ще до нинішньої російсько-української війни колишня школа, де тепер клуб, наповнювалася гучністю молодих людей, особливо влітку, коли, окрім тутешніх, вже міська молодь приїжджала в село до своїх батьків, дідусів та бабусь.

Тут ми проводили усілякі культурно-розважальні заходи, – ділиться враженнями культорганізатор Валентина Дідок. –А тепер, коли війна, які можуть бути заходи не до них поки що.

Про історичність Суличівки Віктор Мажуга може говорити годинами. Він повідав, що колись у селі був музей (розташований у приміщенні школи), в якому знаходилися артефакти ще з кам’яної доби, серед яких рідкісні сокири, монети з Візантійської епохи… На жаль, цей музей був пограбований невідомими особами.

Віктор Степанович із завзяттям розповідає про історичні аспекти свого села. Повідав він і про битву Ярослава Мстиславовича зі своїми ворогами, що сталася поблизу Малого Листвена неподалік Суличівки. Багато полеглих тоді воїнів назавжди спочили на цій землі. Звідтоді й досі височіє курган на території села…

8978676778675656556

Віктор Мажуга і Валентина Дідок

 

Ще у повоєнні роки селяни, які обробляли свої городи кіньми та плугом, знаходили всілякі металеві рештки, а найбільше було люльок для куріння, саме ота металева частина, що примикала до дерев’яної. Також серед знахідок були фрагменти кінської збруї, а «чорні археологи» цікавилися саме курганом...

Навколо села існує кілька урочищ. А це свідчить про те, що на території кожного з них існували окремі невеличкі чи то більші поселення. Цікаво, що такі урочища мали назви, походження яких з чимось пов’язані. Наприклад, місцевість Парня – тут існувало чимале підприємство, в якому виготовляли реманент для кінної упряжі, а саме дуги, полози для саней тощо.

Доволі таки знамените урочище Бакуринське, де у свій час був хутір, який заснував пан Бакуринський. У період колективізації там діяла комуна. Саме туди звозилося дуже багато артефактів з навколишніх сіл. Старші люди розповідали, що сюди привозили не тільки речі, конфісковані у панів, а й такі, що вилучались у заможніших селян…

Завдяки тому, що у комуні багатенько працювало людей, то у 30-ті роки голодомор не так сильно зачепив їхні родини, бо членам комуни давали на їжу куліш та трохи хліба. А от 1947-48 роки відбилися в пам’яті багатьох суличівців.

На початку президентської каденції Віктора Ющенка ми займалися детально дослідженням того періоду, – пригадує Віктор Мажуга. Я особисто опитав більше двадцяти людей, яким вже тоді було за 80 років. І знаєте, стільки років пройшло, а в людей панував отой страх, який вселився в душі та мозок ще з тодішніх репресивних літ. Вони страшенно боялися щось розповідали і мені доводилося докладати неабиякі зусилля, щоб їх розговорити. При цьому, кожен з них запитував: «А ви мене не записуєте?»

Без сумніву, сучасна війна лягла на плечі й жителів Суличівки.

Важко нам усім зараз. Дуже важко, резюмує культорганізатор Суличівського клубу Валентина Дідок. Ми усі чекаємо якнайскорішої перемоги. Хочемо, щоб наші сини, батьки, діди повернулися додому живими… Щоб прийшли вони в клуб на свято… І дуже хочемо і віримо, що настане такий день, коли у нашому сільському закладі відсвяткуємо нашу перемогу. І тоді увімкнемо музику, яку не чутно тут її з лютого 2022 року… А поки що не до свята душа болить…

 

Сергій КОРДИК, фото Миколи ТИЩЕНКА

Схожі матеріали (за тегом)