|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 3:04 | 06.13.2024

Оберіг Сергія Шаповалова

Своєю могутньою статурою він нагадував Іллю Муромця. Втім, на відміну від давньоруського богатиря, котрий до того, як здійснити славетні подвиги, півжиття пролежав на печі, полковник Шаповалов потрапив на війну ще в юні літа.

Сергія Івановича було тричі важко поранено в Афганістані. Його підрозділ врятував від неминучої загибелі бійців дев’ятої роти – в тому самому запеклому бою, відтвореному у фільмі режисера Федора Бондарчука. Душмани настільки поважали мужнього й справедливого ворога, що, під час короткого перемир’я, навіть запрошували Сергія Івановича почаркуватися на їхньому весіллі.

Це він, український офіцер Шаповалов, після кривавої бійні на Балканах мирив сербів та албанців у Косовому, спілкувався з племенем канібалів у джунглях Сьєрра-Леоне і врятував сотні людей у Ліберії та Конго.

1ashapse

Він був героїчною та шляхетною Людиною, справжнім патріотом України. Видатний миротворець Сергій Шаповалов відійшов у вічність, але таким і залишився у нашій пам’яті.

 

«Коли у Києві зустрівся з ворогом-душманом, якого брав у полон, – обнялися й випили разом по чарчині!»

 

Його дідусь – Єгор Терентійович – був генералом. У 1933 році він воював в Афганістані, і хороброго командира нагородили орденом.

«Яка чудова блискуча цяцька!» – подумав малий Сергійко. Хлопчик вирішив похвалитися орденом у дитсадку і безтурботно показував нову іграшку одноліткам, доки не спокусився пропозицією обміняти дідусеву нагороду на якусь дрібничку. Дізнавшись про нерозсудливий вчинок, тато грізно висварив сина. Єгор Терентійович загинув під час Другої світової війни, і його орден був родинною реліквією.

«Ти повинен в будь-який спосіб повернути нагороду нашій сім’ї!» – рішуче наголосив батько. Тоді розшукати втрачений орден не вдалося. Однак у 1987-му молодому офіцеру Сергію Шаповалову, як і колись його дідусеві, довелося вирушити на війну. Він пережив пекло в Афганістані. А наступного року відважного старшого лейтенанта нагородили орденом. Ось такі примхи долі!

Сергій Іванович служив у 345-му окремому парашутно-десантному полку – авіанавідником розвідроти. Є така військова спеціальність – визначивши ціль, викликати авіацію й корегувати вогонь, знищуючи живу силу й техніку супротивника. 1 січня 1988 року на висоті 3234 метри бійці підрозділу Шаповалова зустріли Новий рік (у кінострічці Бондарчука це свято відзначали там солдати дев’ятої роти). Незабаром розвідники отримали наказ зайняти сусідню висоту, а на їхніх позиціях розмістили роту, якій і довелося в ніч із 7-го на 8 січня прийняти нерівний бій.

«Ми одразу вирушили їм на допомогу, – пригадував Сергій Шаповалов. – Відстань начебто невеличка – три кілометри, але там усе було заміноване. Довелося обходити, долати ще кілька гірських хребтів. Отож цілу ніч, до самого ранку, дев’ята рота відбивалася самотужки. Їх було 39, а душманів – 425, тобто на кожного бійця – по 11 «духів». Відверто кажучи, якби наш перший взвод розвідроти не підійшов на допомогу, хлопців би «змели», бо у них залишалося по одній гранаті на трьох і по півріжка патронів. Тож буквально наступна атака душманів могла завершитися рукопашним боєм і неминучою загибеллю наших товаришів, яким просто вже нічим було боронитися».

1asesha

Взагалі, резонансний і фінансово успішний фільм Федора Бондарчука Сергію Івановичу не сподобався. Коли я запитував у нього про враження від кінострічки, він відповів так: «Я вважаю, розповідаючи про реальні події, потрібно все-таки дотримуватися максимальної точності. Не можна так усе перекручувати! А в кінофільмі стверджується, начебто тих бійців залишили напризволяще – помирати, і тому тільки один солдат вижив. А насправді ми багатьох врятували – з 39-ти бійців загинуло 12. Так, поранені були всі. Але, погодьтесь, автори фільму свідомо (не думаю, що вони цього не знали!) переінакшили всі факти. Місиво там справді було жахливе. І «духи» йшли напролом, у чорних чалмах (тоді це ще ефектніше виглядало), однак до рукопашної не дійшло. За цей бій сержанти Мельников та Александров (у фільмі їх намагалися показати) отримали звання Героя. Ці хлопці першими зустріли ворога; вони протрималися 3-4 хвилини, проте «поклали» багатьох душманів і дали змогу своїм бойовим товаришам підготуватися до зустрічі з супротивником».

На думку Сергія Шаповалова, творці цього фільму занадто захопилися голлівудськими ефектами: «Вийшов лиш посередній американський бойовик. Сюжет – кровожерливий, у найгірших традиціях Голівуду. Там, в Афгані, насправді, все простіше було, і лементу – значно менше… Ми виконували свою важку роботу. Не розумію, чому в «Дев’ятій роті» не показали жодного бойового офіцера (крім невеличкого епізоду наприкінці), зосередивши всю увагу на істериках психічно хворого старшини? І це – об’єктивна кінострічка про Афганістан? Власне, яка мета фільму – зняти ще одну ефектну «страшилку» чи дійсно показати героїзм простих юнаків, котрі свято вірили тоді, що захищають свою Вітчизну?!»

Війна в Афганістані – це не суцільне звірство. Так, крові було море, але нерідко у жахливих обставинах люди виявляли чуйність та благородство. Подібних випадків Сергій Іванович міг розповісти дуже багато (адже за два роки практично увесь Афганістан пройшов): «Ось, наприклад, стояли ми на блокпосту, виконували бойове завдання. А в сусідньому кишлаку у мулли весілля – виходила заміж його донька. Душмани домовилися з нами про перемир’я, зняли міни і... запросили на своє свято. Ми туди пішли – до ворогів, з якими вчора відчайдушно билися на смерть і незабаром воюватимемо знову! Ми сиділи з ними за одним столом, їли плов руками, нормально спілкувалися, веселились, анекдоти розповідали. І нам також цілком щиро посміхалися у відповідь. Дивились один одному в очі, і жодних проблем не виникало! Розумієте, вони належно оцінили наш вчинок, тому поводилися надзвичайно гостинно, наче до них завітали найкращі друзі. Добряче там почаркувавшись, ми повернулись до свого підрозділу і... звично взялися до зброї, – все, завтра продовжимо з «духами» воювати! Правда, вони ще того дня під’їхали – привезли кавуни, дині, виноград. Подякували нам, що дали змогу відсвяткувати весілля... Ось така неймовірна, але реальна історія. Що таке війна? Ланцюг парадоксів!»

Взагалі, Сергію Шаповалову доводилося не раз домовлятися з ватажками «духів». Власне, саме завдяки тим перемовам, вдалося знищити не один загін душманів. «Ми навідувалися до ватажка банди, привозили їм продукти, інколи навіть зброю, а «духи» за це «здавали» своїх, – пригадував Сергій Іванович. – У них кожен загін контролював певну територію. От ми й купували якусь банду. Приходили, так би мовити, в гості. Сиділи неозброєні, пригощалися пловом, пили чай і мирно бесідували з їхнім «отаманом», – домовлялися з бандитами. Звичайно, ризик був. Однак вони усвідомлювали, що наші гелікоптери на аеродромі (з повним комплектом боєприпасів) до зльоту готові, та й бронетехніка знаходиться зовсім неподалік... Отож краще все-таки розійтися по-хорошому: ми їм даємо харчі і, можливо, зброю, а вони нам роблять послугу – повідомляють маршрут каравану іншої банди, яка проходитиме цією територією. Потім ми душманський караван зустрічали й знищували – звісно, не в тій місцевості (аби наших місцевих інформаторів не запідозрили), а десь там, по сусідству. Зазвичай оперативні дані, одержані в такий специфічний спосіб від ватажка «духів», виявлялися на сто відсотків достовірними. Бандити без проблем зраджували конкурентів...»

1aplanop

Командування планує операцію

 

На війні діють свої неписані закони, яких ви не знайдете в жодному статуті, наголошував мій співрозмовник: «Скажімо, прочісували ми кишлаки. Заходимо в одне поселення – ні душі. В мечеті на самому видному місці лежить Коран – красива така книжка, а обкладинка оксамитом обгорнута. «Ну, – міркую, – чому б не взяти собі на згадку? Привезу додому, покажу друзям, як цікаво можна книгу переплести...» А зі мною був сержант, перекладач. Каже: «Якщо Коран залишили, сюди обов’язково повернуться. Навіть коли навкруги начебто нікого немає, хтось неодмінно все бачить. Чужинця, котрий взяв їхню священну книгу з мечеті, проклянуть і потім скрізь розшукуватимуть, доки не позбавлять життя». Звичайно, я одразу поклав Коран на місце. Стільки таких випадків там було! Навіть якщо чогось не знаєш, тобі все дуже добре пояснять. Війна війною, а традиції народу треба поважати. Не ти їх встановлював, не тобі й порушувати! Відтоді, коли заїжджали в безлюдний кишлак, заходили в дувал і бачили Коран, знали: чіпати його не можна – господарі повернуться. І перед «зачисткою» кишлаку мулли просили нас зачекати, доки звідти підуть мирні жителі: ми не стріляли в беззбройних жінок, дітей та стариків. Тому вороги завжди визнавали: розвідрота воює справедливо, не ображає релігійні переконання віруючих (між іншим, в основі 70 відсотків воєн – саме релігійні конфлікти). Ми цю повагу теж відчували і, за будь-яких обставин, прагнули поводитися гідно».

Одного разу бійці Шаповалова захопили в полон кількох «духів». Як і годиться, здали їх місцевій владі. «Душмани – люди мужні, дуже суворі, не схильні до сентиментів. Свій страх не показують, – говорив Сергій Іванович. – А цей 18-літній юнак раптом заплакав. Це було дуже незвично – розпачливі сльози на очах у «духа»... Років через п’ять був я у відрядженні в Києві. Чимчикував подвір’ям столичного авіаційного інституту. Підходить до мене молодий чоловік у афганській формі: «Командоре, привіт!» Міркую: «Звідки він мене знає?» Подивився йому в очі – та це ж той самий юнак, котрого я взяв у полон. Хто б міг подумати, що його доля так зміниться! Колишній душман приїхав до України, навчається у нас в інституті... Я був вражений! Потім він завітав до мене в гості. Ми з ним по чарчині хильнули, пригадали минуле. Відверто кажучи, я гадав, що його розстріляли. А він, виявляється, став офіцером афганської армії! Ось як трапляється у житті: в Афганістані були затятими ворогами, а тут, у Києві, як добрі приятелі, душевно посиділи разом, пляшку горілки випили...»

Почувши цю історію, я розповів Сергію Івановичу про свого друга – Василя Слапчука. Після тяжкого поранення в Афганістані він пересувається лише в інвалідному візочку. Щодня, впродовж багатьох років, змушений долати нестерпний біль. Але простий сільський хлопець не змирився з долею – здобув вищу освіту, працював, став видатним українським письменником, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. У нього – молода вродлива дружина і двоє чудових синів. Так ось, Василь якось щиро говорив мені, що хотів би зустрітися з чоловіком, котрий поранив його, завдавши стількох страждань. Не для помсти. «Я б запросив його до себе в гості, – мріяв Слапчук. – Посиділи б, поспілкувалися, випили доброго вина. Можливо, стали б найкращими друзями. Я не маю до нього жодної ненависті. Він був воїном, і я – теж. Просто так склалося, що ми опинились по різні боки барикад».

Сергій Іванович щиро посміхнувся: «А що? Я б теж, мабуть, за таких обставин випив. Потім, може, пику б один одному натовкли... Жартую! Чесно, не знаю, якою була б моя перша реакція, якби мені сказали: «Ось чоловік, котрий тебе тоді тяжко поранив». Скільки часу минуло... Взагалі, усвідомлюю, що він ні в чому не винен. Хіба я там у пісочниці іграшками бавився? Хіба, викликаючи авіацію знищувати цілі, не розумів, що буде вбито людей? Ми з ним виконували одну роботу: він захищав свою Батьківщину, а я – свою. Тому які можуть бути претензії? Ні, не маю зараз ненависті. Я з вашим другом згодний. Кого звинувачувати – людей, чию країну ми хотіли завоювати?! Але це багато разів намагалися зробити і до нас, починаючи від Олександра Македонського – ні він не зміг, ні всі інші. Такий гордий, волелюбний народ! Проте й власну голову попелом посипати не буду. Нам, ветеранам Афганістану, соромитися нічого. Тоді був інший час. Ми не сумнівалися, що охороняємо південні кордони Вітчизни. І ніхто не має права в чомусь нас звинувачувати! У мене – дві контузії і поранення в ногу. Після Афгану був напівпаралізований, але в нашому Чернігівському шпиталі мене за 52 дні поставили на ноги. Довели, що дива все-таки бувають. Я ж думав, що назавжди інвалідом залишуся...»

В Афганістан Сергій Шаповалов потрапив разом із рідним братом Миколою. Власне, посилати одразу двох братів на війну заборонялось. Уявіть собі стан матері, яка знає, що обидва її дорослих сини можуть повернутися додому в цинкових домовинах! Однак генерали щось не догледіли, а молодим офіцерам Шаповаловим навіть не спало на думку випрошувати собі легшої долі. Сергій воював два роки, а Микола – рік. Причому на афганській землі вони жодного разу не зустрілися. Правда, брали участь у одній військовій операції, під час якої вертоліт Миколи збили. Потім вони обоє потрапили до шпиталю в Ташкенті, де нарешті й побачилися...

Фактично Афганістан і визначив подальшу долю Шаповалова. Навіть поранення на заваді не стали. «Адже я – бойовий офіцер, – говорив Сергій Іванович, – і звик до екстриму. Той, хто був на війні, знає, що це за відчуття. Ходиш, наче по лезу бритви, приймаєш миттєві рішення, від яких залежать долі людей. І усвідомлюєш свою потрібність. Той, хто зазирнув в очі смерті на полі бою, по особливому цінує життя. І друзів обирає не за їхніми статками, а за зовсім іншим, значно вагомішим критерієм – ти пішов би з цим добродієм у розвідку чи ні? Бо цінності на війні – інакші. Там навіть час по-іншому плине: в момент смертельної небезпеки іноді все попереднє життя перед тобою промайне. Будь-яка людина там – мов на долоні. Одразу видно, хто чого вартий. І чого вартий ти. От парадокс – ситуація надзвичайна, а почуваєшся, неначе риба у воді, адже не маєш права на помилку. І тобі це подобається. Бо розумієш: це – справді твоє. Ти потребуєш таких відчуттів, отого неймовірного адреналіну. Тебе ніби щось туди веде, кличе. І ти вже не хочеш, та й не можеш жити інакше. Афган – це частинка тебе. Там навічно залишилися твої бойові побратими. І навіть зараз, через багато років, ти схоплюєшся, побачивши уві сні, як гине товариш, котрого ти не встиг захистити. І тобі нестерпно боляче, коли тупуватий, безнадійно сірий чиновничок дозволяє собі зневажливо ставитися до людей, які буквально повернулися з того світу; а пихатий політик вдає, наче вперше чує про проблеми «афганців». Втім, Бог їм суддя. Від таких пустоцвітів мокрого місця не зостанеться! Натомість прості хлопці – герої тієї війни – залишаться незабутніми».

 

«Як тільки ніж увійде вам у печінку і його там почнуть прокручувати, тоді, звісно, можете вистрелити...»

 

У 2000 році Сергій Шаповалов потрапив у Косово, якраз після американських бомбардувань. Бо підрозділи миротворців стали своєрідним буфером між поселеннями сербів та албанців.

«Люди раніше мешкали поряд і навіть уявити не могли, що між ними раптом виникне така люта ненависть. Були сербсько-албанські сім’ї, багато сусідів – православні та мусульмани – дружили так, що, здавалося б, водою не розіллєш! А тепер – жахлива, непримирима ворожнеча... – гірко зітхав Сергій Іванович. – У селі була єдина школа, то ми зранку водили туди під охороною слов’янських дітей, а після обіду, теж під нашим наглядом, там навчалися маленькі мусульмани. Бо посадити зараз водночас (не те що за однією партою – в одному класі!) сербських та албанських дітлахів просто неможливо. Така різанина в селах почалася... Я це все бачив на власні очі. Вночі перевіряв пости в гірській місцевості. Дивлюсь: біжить серб із ножем – різати албанця, котрий йому начебто щось не те сказав. Вони ж тепер через будь-яку дрібничку спалахують, мов сірник, – і одні, й інші. Починаю його переконувати (вони майже всі непогано знають російську): «Цей чоловік раніше був твоїм другом?» Киває у відповідь: «Так, був. Ми ще торік приятелювали, я на його весіллі гуляв». – «Ви живете поруч?» – «Авжеж, у дитинстві в одній пісочниці гралися». – «І зараз ти хочеш його убити?» – «Так, я його неодмінно заріжу, бо тепер ми – вороги!» Йду до того, іншого, і чую практично те ж саме: «Звісно, ми – сусіди, дружили сім’ями і діти наші були найкращими приятелями. Проте нині мрію, аби тут жодного триклятого серба не лишилося. Хай забираються геть, доки ще живі!» Просто якесь середньовічне дикунство. Люди доведені до такого стану, що готові один одного різати і живцем спалювати...»

Втім, до українців місцеві жителі ставилися по-дружньому. Інколи така гостинність призводила до кумедних випадків, коли нашим воякам доводилося демонструвати неймовірну витривалість. «Їду в гори – спека, автівка починає «закипати», – розповідав Сергій Іванович. – Зупиняюсь – стоїть серб. Прошу: «Чоловіче добрий, дай відро води – залити радіатор». А він у відповідь хитає головою: «Не дам!». «Нічого собі! – міркую спантеличено. – Може, мені щось не те почулося?» А він так хитро очі примружує: «Не дам! І не проси – нізащо не дам... Доки повний гранчак ракії не вип’єш, водички не отримаєш!» Це горілка їхня так називається – ракія. Пояснюю: «Друже, я ж – на службі, мені – не можна...» А він знову за своє: «Ні, друже, мусиш випити! Знаю я вашого брата. Українці – хлопці міцні. Козарлюги! У вас після гранчака ракії навіть краще все виходить...» Ну, що тут вдієш? Довелося підтвердити, що я – козак! Чуйні люди, дуже гостинні: наллють і ще з собою неодмінно дадуть...»

У сусідній Македонії теж мешкають серби та албанці. В Косовому вже тривала запекла війна, а зовсім поруч на Балканах все залишалось, як і раніше. У православних та мусульман були спільні радощі й печалі: разом працювали, вчилися, відзначали свята, створювали сім’ї. Ніхто не хапався за сокиру, аби звести рахунки з односельцем тільки тому, що він – іншої національності та віри... Минуло вісім місяців, і через якусь дрібничку, буквально з нічого, від одного малесенького сірника полум’я взаємної ненависті спалахнуло й там. Однак Македонії вдалося уникнути війни – надто вже жахливими були уроки Боснії і Косового. Обійшлося без концентраційних таборів та варфоломіївських ночей. Втім, можливо, події склалися б значно трагічніше, якби поряд не знаходилися миротворці. Правда, все тримається лише на авторитеті наших бійців, адже фактично люди зі зброєю застосовувати її права не мають. Мандат ООН дозволяє стріляти у відповідь тільки в надзвичайних випадках. Наприклад, після загибелі миротворця. Ось такий парадокс!

1ahelik

«Я проводжу інструктаж, – пригадував Сергій Шаповалов, – і хлопці, які приїхали сюди вперше, запитують, коли вони можуть скористатися зброєю. Щоразу терпляче пояснюю: «Як тільки ніж увійде вам у печінку і його там почнуть прокручувати, тоді, звісно, можете вистрелити...» Жорстокий жарт, але, на жаль, у реальному житті саме так здебільшого й відбувається. Я розумію, як це звучить, однак часто один-єдиний необдуманий постріл може спровокувати жахливий, кривавий конфлікт, наслідки якого потім доведеться долати роками, а то й десятиліттями! Ми повинні усвідомлювати, що йдеться про долі сотень тисяч і навіть мільйонів людей, про майбутнє всієї держави. За таких обставин потрібно спочатку сто разів подумати, перш ніж застосовувати зброю. От демонструвати її – будь ласка, це не забороняється! Ми двічі на тиждень супроводжували автоколону – серби їздили до родичів у Белград через «ворожу» територію. То албанці влаштовували шалені провокації, несамовито камінням жбурлялися, влучали людям у голови. Нашим хлопцям теж діставалось, добре, що у касках були. З кожної такої подорожі автівки поверталися неабияк понівечені, скло було потрощене... Відверто кажучи, мені не раз хотілося відкрити вогонь. Це – нормальна реакція воїна! Проте здоровий глузд має взяти гору. А ось просто полякати отих бешкетників не завадить. Коли, під час перевірки на дорозі, зупиняєш автівку і дістаєш автомат, це наразі діє. Порушники розуміють, що терпіння людське – не безмежне...»

Наші миротворці мешкали там на американській базі. Російські вояки розташовувалися окремо. Вони ретельно охороняли власні секрети і нікого до себе не запрошували. Взагалі, вже тоді стосунки між Україною та росією були дуже напруженими. Росіян буквально бісила наша незалежність!

«До речі, під час офіційних зустрічей, необхідних міжнародних норм українці дотримувалися, – запевняв Сергій Іванович. – Процедура брифінгу полягала в тому, що військові там повинні говорити державною мовою своєї країни. Тобто всі миротворці мають спілкуватися через перекладача. Тому ми там виступали тільки рідною, українською. «Тлумач» так ретельно, старанно перекладав росіянам кожну нашу фразу з української. А потім москалі нам відповідали російською, і все це знову спокійно та неквапливо перекладалося українською мовою. Звісно, росіян це страшенно дратувало! Проте це – їхні проблеми. Адже процедура існує, і її потрібно дотримуватися».

Свого часу я навчався в Києві, і поруч зі мною у гуртожитку мешкали студенти з Югославії. Вони вчили мене спілкуватися милозвучною сербсько-хорватською мовою (так тоді її називали, тільки серби писали кирилицею, а хорвати – латиницею). Разом під мій нерозлучний баян ми тоді задушевно співали їхні національні пісні (я й досі деякі знаю напам’ять). Всі ці чудові хлопці – з Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Словенії, Чорногорії, Косового, Македонії – віддано і зворушливо дружили. І якби тоді хтось лише б насмілився передбачити майбутній апокаліпсис на Балканах, «пророку» всі гуртом надавали б дошкульних стусанів, ну а потім відправили б його лікуватися до божевільні. Хто б міг подумати, що незабаром квітучі землі Боснії та Косового будуть залиті кров’ю, а на мирні міста впадуть бомби?!

Український офіцер Сергій Шаповалов щиро вболівав і за сербів, і за албанців. «Косово – надзвичайно красива, благодатна країна, у якій цілком вистачить місця для обох народів, – запевняв він. – Так, одні моляться Ісусу, а інші – Магомету, однак всі просять у Бога щастя – для себе і близьких. Ось тільки хіба можна стати щасливішим, позбавивши життя ні в чому не винну людину? І хіба не варто всім разом попросити у Всевишнього прощення? Я не люблю відомий конкурс «Євробачення». Однак у 2007 році, того самого травневого дня, до пізньої ночі просидів біля телевізора… Втім, я вболівав не за нашу колоритну Сердючку, а за сербську співачку Марію Шерифович, яка так натхненно і мужньо виконала свою «Молитву».

(Далі буде)

 

Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)