|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 11:51 | 06.20.2024

Генерал, історик, начальник Власного Штабу гетьмана Скоропадського

Постать емігранта та генералхорунжого армії Української Держави Бориса Стеллецького, який був начальником Головної Квартири та Власного Штабу Гетьмана Павла Скоропадського, тривалий час замовчувалася у вітчизняній історичній науці.

До початку Першої світової війни Борис Семенович також був активним дослідником пам’яток старовини і мистецтва. 23 серпня відзначалася 150 річниця  від його народження талановитого генерала, військова та краєзнавча кар’єра розпочалася після закінчення Одеського юнкерського піхотного училища.

1astelНародився Борис 23 серпня 1872 року в місті Брест-Литовський, тепер м. Брест республіка Білорусь.  Батько Семен Васильович – був генералом царської армії. Стеллецькі – прізвище штучного походження (від лат. stella – «зірка», «зоря»), яке отримав Іоасаф (Асаф)  (1726–1796), він був священиком, учителем та другом українського філософа і поета Г. Сковороди, син Зиновія (1695–1760) та онук Гавриїла (1670–1745), який, в свою чергу, був нащадком запорожця Осипа (1640–1710), що у 1663 р. переселився із Січі в Харків. Батько був військовим інженером, будував Брестську фортецю, міст через Віслу, а згодом побудував церкву на цвинтарі містечка Воля, пригороду Варшави, де й був похований.

Батько двічі був одружений. Від першого шлюбу з Катериною Георгіївною, в дівоцтві Єліозовою (пом. 1 травня 1877 ) народилися сини Борис та Дмитро (1875 р.), який згодом став відомим художником. Другий шлюб батька відбувся у 1878 р., прийомною матір’ю хлопців стала 19-річна Софія Василівна Соболевська – донька начальника Варшавського військового округу В.Л. Соболевського. Згодом у подружжя народилося ще п’ятеро дітей. До роду Стеллецьких належать відомі фіхики, академіки, батько й син П.Л. та С.П. Капиці.

В 1892 році Борис закінчив Варшавську класичну гімназію, а через два роки Одеське піхотне юнкерське училище. Після закінчення академії Генерального штабу в 1902 році розпочав службу при штабі Київського військового округу, пройшовши штабні посади від помічника старшого ад’ютанта до  завідувача пересуванням військ Київського району Київського військового округу. Брав участь в Першій світовій війні, з 1915 р. служив штаб-офіцером для доручень  головнокомандувача Південно-Західного фронту, з 1916 р. був начальником військових сполучень Дунайської армії Румунського фронту. Нагороджений орденами Св. Станислава III ст., Св. Анни III ст. та Св. Станислава II ст.. 3 січня 1917 року отримав військове звання полковник.

Під час служби в Києві він став активним діячем пам’яткоохоронного руху. В 1908 р. було засновано Київський відділ ІРВІТ (Імператорська рада воєнно-історичного товариства), урочисте відкриття якого відбулося 21 лютого 1909 р.. Б. Стеллецький з 12 жовтня 1908 р. до 16 травня 1911 р. виконував обов’язки секретаря Розпорядчого комітету,  такожвін активно працював в архівній і музейній комісіях відділу, комплектував його архів, музей і бібліотеку. 28 грудня 1910 р. у будинку Київського художньо-промислового і наукового музею (тепер Національний художній музей України; вул. М. Грушевського, 6) відкрився Київський воєнно-історичний музей. У цьому ж році, ще до відкриття музею відділу, Б. Стеллецький передав для нього близько 20 старовинн их російських медалей. Борис Семенович знаходив меценатів, які передавали до музею цінні експонати, нагороди, картини, книги, зброю, амуніцію тощо.

Б. Стеллецький подавав пропозиції про необхідність археологічного вивчення стародавніх укріплень і полів битв поблизу Вишгорода, Василькова, Коростеня, Демидова, Торчеська та їнших місць. Брав участь у розкопках козацьких могил та місцевості, де проходила Берестецька битва. Підтримував та надавав консультації під час спорудження в с. Пляшева Свято-Георгіївського храму-мавзолею козацької слави. Також Борис Семенович неодноразово звертався до Київського відділу ІРВІТ про те, що всі пам’ятки на землі держави мають підлягати безумовному збереженню і реєстрації, разом з тим наголошував, що величезна кількість воєнних пам’яток (споруд) перебуває «за малозрозумілою причиною в руках приватних власників, і в силу цього доводиться миритися з їх руйнуванням, тому що дуже рідко вдається переконати нинішніх їхніх власників від здобування прибутковості в ім’я збереження пам’яток для науки».

З 1909 по 1911 роки він був редактором часопису київського відділу ІРВІТ «Военно-исторический вестникъ» (Київ). Автор статей: «Польско-казацкая война с Турцией 1621 г.», «Замок в Клевани», «Родословная владетельных князей дома Рюрика». Полковник Стеллецький входив до складу комісій по спорудженню в Києві пам’ятників І. Іскри та В. Кочубея, аа також княгині Ольги.

В 1909 р. Борис Семенович Стеллецький виступив членом-засновником Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва, статут якого було зареєстровано в березні 1910 р.. Метою нової громадської структури було визначено «розшукування та охорона всілякого роду пам’яток старовини і мистецтва». Члени товариства підтримували зв’язки з багатьма науковими товариствами Російської імперії, брали участь у Всеросійських археологічних з’їздах. Борис Семенович брав активну участь в роботі товариств до серпня 1914 року.

В 1918 р. перейшов на службу в армію Української Держави. 27 червня призначений начальником Головної Квартири та Власного Штабу Гетьмана П. Скоропадського та присвоєно військове звання генералхорунжий. Саме при Б.Стеллецькому Власну адміністрацію Гетьмана було більш структуризовано, а гетьманська Квартира, Штаб та їх підрозділи отримали ретельніше деталізовані обов’язки і завдання, які були визначені під грифом «Таємно» у Положенні «Про Головну Квартиру Гетьмана» і ухвалені 3 серпня 1918 р. Б.Стеллецьким.

Начальник Власного Штабу мав обов’язок щоденно бути присутнім за сніданком та обідом, а також робити щоденні доповіді у Гетьмана, що фактично робили його членом гетьманської родини. Близькість до глави держави підвищувала й політичну та адміністративну вагу начальника Штабу в масштабах владної вертикалі, адже усі доповіді Гетьману від міністрів поверталися їм через начальника Штабу, який, відтак, був в курсі й усіх поточних справ з питань державного управління. Крім того, як згадував Б. Стеллецький, «Начальник Штаба не входив до складу Ради Міністрів, але його вплив був більше кожного окремого міністра, позаяк він був постійним доповідачем та радником Гетьмана і мав у своєму розпорядженні Особливий відділ за посередництва котрого повною мірою був інформований як про окремі особи, так і про події, що давало йому можливість легко розбиратися у подіях».

Разом з тим, Борис Стеллецький був ярим противником соціалістичних ідей та, відповідно, й політиків, що ці ідеї сповідували. Попри це, він поважав окремих представників цієї ідеології як гідних політичних опонентів. Так, наприклад, у своїх спогадах, зауважує щодо С. Петлюри, що той мав неабиякий запал у своїй діяльності, самовідданість соціал-демократичним переконанням та організаторський хист. Борис Семенович почав з повагою ставитися Петлюри, висловивши думку, що він «значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом».

Тим не менш, попри тиск з боку німців, соціалістів та гетьманських урядовців начальник гетьманського Штабу був твердим противником звільнення С. Петлюри. Саме тому, як згадував сам Борис Семенович, йому «довелося залишити свою посаду через небажання підкоритися вимозі звільнення Петлюри». Б. С. Стеллецькому не вдалося довго втриматися на престижній посаді і 24 жовтня 1918 р. його було звільнено.

Про долю Б. Стеллецького після падіння Гетьманату в грудні 1918 р. практично нічого невідомо. Достеменно відомо лише, що він емігрував до Югославії, де з ним жили троє дітей (доньки Тетяна і Ксенія та син Федір). Помер у Белграді (Сербія) 25 лютого 1939 р. і був похований на белградському Новому цвинтарі.

Збереглися його (поки що неопубліковані) мемуари: «Спогади колишнього завідуючого пересуванням військ по залізницям та водним шляхам сполучення Київського району», «Генерал-лейтенант Ніколай Іванович Іванов (Гамзунов)» та «Гетьман Павло Скоропадський. Спогади про події на Украйні у 1918 році. Від Грушевського до Петлюри», що переховувалися в Російському закордонному історичному архіві у Празі.

Трагічно склалася доля доньки Ксенії Борисівни. Ще перебуваючи в Києві, вона вийшла заміж за Петра Чикаленка, сина Євгена Чикаленка. Петро на початку 20-х років працював у дипломатичній місії УНР в Туреччині. Керівництво вже радянської України всіх заохочувало повертатися із зарубіжних країн на тодішню батьківщину. Повернувся і Петро, невдовзі він був заарештований і в 1928 році знищений, як безліч інших, видатних наших однодумців. На руках Ксенії Борисівни залишився малолітній син Олександр, 1926 р.н.. 

В 1948 році, після того, як посварилися два Йосипи, лідери СРСР Сталін та Югославії Тіто, Ксенію Петрівну з сином відправлено до Радянського Союзу. Її одразу було заарештовано, на волю Ксенія Чекаленко (так в документах записане її прізвище) потрапила тільки в 1956 році, майже через 20 років вона померла. Син Олександр на той час мешкав у Казахстані, йому допомагали дядько, двоюрідний брат матері П.Л. Капиця та син Петра Леонідовича Сергій.

У новітній українській історіографії життя та діяльність Бориса Семеновича Стеллецького привернули увагу насамперед військових істориків О. Колянчука, М. Литвина, К. Науменка, Ю. Каліберди та П. Гай-Нижника. Київська дослідниця історії Лариса Федорова висвітлила його  внесок у розгортання пам’яткоохоронного і краєзнавчого руху в Україні на початку 20 століття у складі Київських відділень військово-історичного товариства та товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва.

 

Василь Вельможко, краєзнавець, Одеса

Схожі матеріали (за тегом)