Організатори назвали її «вогненним ланцюгом пам’яті», а закінчилась вона бійкою з «людьми в цивільному» та подальшими проблемами для учасників. Для активіста Спілки незалежної української молоді Сергія Шумила це була перша акція непокори, на яку він пішов свідомий того, що його рідний дід також пройшов пекло сталінських таборів.

Перша акція спротиву тривала недовго

Ініціаторами акції у Чернігові виступили тодішні чернігівські організації Української гельсінської спілки (УГС) та Центру демократичних ініціатив (ЦДІ). Власне, сам захід проводили під стінами тодішнього відділення МВС, де у 1930-ті роки розташовувалось відділення НКВС. Нині там розташований корпус Інституту історії ім. Лазаревського. Саме у підвалах цієї будівлі в роки сталінських репресій кати НКВС катували і допитували багатьох чернігівців. Через це захід пам’яті жертв комуністичних репресій організатори вирішили провести саме тут. Звісно, він був несанкціонованим, оскільки отримати дозвіл на проведення антикомуністичного мітингу від місцевої комуністичної влади тоді було неможливо.

Учасник тих подій, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури України Сергій Шумило так відгукується про ті події: «Напередодні ми з братом надрукували на друкарській машинці кілька десятків листівок із закликом прийти в означений час для вшанування жертв репресій, які вночі порозклеювали по місту. Інші активісти так само у ніч напередодні акції теж розклеїли листівки...

Одна з найперших акцій СНУМ. Сергій Шумило (праворуч) тримає транспарант

Вшанувати пам’ять зібралося тоді трохи більше 30 місцевих мешканців. Серед учасників пам’ятаю активістів УГС Олександра Котенка, Анатолія Майбу, Анатолія Шацького, Якова Мостепана, від Чернігівського правозахисного Центру демократичних ініціатив (ЦДІ) були мій брат Віталій Шумило, Володя Дуплік, Олександр Сяба та інші. Не пам’ятаю вже, чи брали тоді участь представники Народного руху за перебудову. Напевно, якісь представники таки були, так само були від Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Після 18:00 того вечора вже було темно, ми всі із собою принесли свічки і запалили, встановивши їх під стінами колишньої катівні НКВС і зробивши таким чином із них «вогненний ланцюг пам’яті».

За словами Сергія Шумила, це був один із найперших антикомуністичних заходів у Чернігові, і тривав він недовго.

«Встигли лише запалити свічки і сказати кілька промов, як з’явилась група «людей в штатському», які спровокували бійку. Добре пам’ятаю, як Яків Мостепан у цій потасовці зумів своїми довгими ногами «накостиляти» двом КГБістам. Потім його і ще когось з активістів УГС тягали по міліції за «порушення правопорядку». Також через два дні, 1 листопада 1989 року, у Деснянському районному суді м. Чернігова судили мого брата Віталія Шумила та його друзів Дупліка та Сябу за «організацію несанкціонованого мітингу». Виникли тоді перші проблеми і у мене у школі, де я тоді ще навчався», – розповідає дослідник.

В пам'ять про діда…

Для Сергія Шумила та його брата Віталія участь у антирадянському спротиві була принциповою, оскільки їхній рідний дід Андрій Федотович Савенко у 1936-37 роках пройшов через пекло сталінських концтаборів.

«Дід помер рівно за рік до акції, у листопаді 1988 року, тож ми з братом прийшли, серед іншого, пом’янути і пам’ять нашого діда, – продовжує Сергій Шумило. – Але насильницький розгін цієї мирної громадянської панахиди справив на мою юнацьку свідомість незабутнє враження… Як не дивно, такими діями в багатьох з нас було спровоковано бажання ще більше гуртуватись та чинити опір. З того часу я тісно зблизився з молодіжною філією УГС, а на початку 1990 року ми вже створили на її базі місцевий осередок Спілки незалежної української молоді (СНУМ), яка стала першою молодіжною альтернативою Комсомолу на Чернігівщині.

Вже наступного у Чернігові відбулася значно масовіша акція пам’яті жертв комуністичних репресій. Цього разу КГБ та міліція не розігнали її учасників. Буквально за один рік в «країні рад» завдяки наростаючому громадянському спротиву та постійним акціям непокори, мітингам, демонстраціям і протестним голодуванням відбулися суттєві зрушення… Під їхнім впливом Верховна Рада УPCP у липні 1990 року прийняла «Декларацію про державний суверенітет України», а ще через рік – 24 серпня 1991 року було прийнято «Акт проголошення незалежності України».

Комуністичний монстр «СРСР» нарешті припинив своє існування. Тоталітарний режим було зламано за той досить короткий відрізок довжиною лише у два роки. Короткий, але непростий, бо пов’язаний із постійними затриманнями, репресіями, проблемами на роботі та в навчанні…

Через це день 30 жовтня є пам’ятним і важливим. Він тісно пов’язаний з історією антикомуністичного опору в СРСР. Саме у цей день, 30 жовтня 1974 року, з ініціативи дисидентів Олексія Мурженка, Кроніда Любарського та інших «політзеків» мордовських та пермських таборів було вперше відзначено «День політв'язня» спільним голодуванням та висуванням низки вимог. Після цього щороку 30 жовтня відбувалися голодування політв'язнів, а з 1987 року – демонстрації і мітинги по всьому СРСР, як у Москві та Ленінграді, так і у Львові, Києві, Тбілісі, Вільнюсі та інших містах. Від 1989 року завдяки небайдужій пасіонарній молоді до акцій долучився Чернігів, який на той час вважався одним з найбільших «застійних комуністичних заповідників» в Україні.

Віталій НАЗАРЕНКО, фото з архіву Сергія ШУМИЛА