|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:11 | 07.25.2024

"...Просимо хліба, солі, цибулі, картошки!.."

«Ми голодні, обірвані, бідні!... Просимо хліба, солі, цибулі, картошки», - так волали до влади вчителі Кобижчі  вже у перші роки після жовтневого перевороту

Далеким від основ філології та лінгвістики читачам скажу, що слово «освіта» в українській мові семантично пов’язане зі словами «світ», «світло». Словник подає цьому таке значення: освічений – той, на кого падає світло, ясно видимий, освітлений; - той, який має освіту. Як бачимо, філософська категорія «освіта» є антонімом до  темряви, затемнення. Отож і не випадково в наших краях про неосвічену людину ще й дотепер говорять «темнота».

Dmytro Javorny?kyj u vlasnomu kabineti 1930-ti rokyУкраїнці до освіти тягнулися здавна. Відомий історик України Дмитро Яворницький  наголошував, що грамотні люди високо цінувались на Запоріжжі, «потому что они святое письмо читают и темных людей добру научают». Яворницький також твердив, що церква з дзвіницею, з одного боку якої був шпиталь, а з іншого – школа, складали необхідну приналежність всякого православного приходу. Саме так було і  в багатьох селах Чернігівщини. Зокрема, в моєму рідному селі Козацькому, що колись належало Переяславському козацькому полку Гетьманщини, ще в 1741 році діяла козацька школа, де дітлахів навчав пономар місцевої Свято-Миколаївської церкви Федір Титов, про що тоді склав відповідний акт порутчик Гурин. (Документ про це нещодавно відшукав в Центральному державному історичному архіві України). Діяла тоді в селі примітивна медамбулаторія з «фершалом». Зрозуміло, що міністерства науки і освіти у козаків  не було, а ось стандарти навчання існували. Вони тоді твердо знали, яку людину має виховати школа. Деякі з цих шкіл, як і в моєму селі, звались козацькими, інші – школами вокальної музики і церковного співу, де вчили музиці і співу. Навчителі цих шкіл користувалися особливою повагою і шаною серед населення. І такий підхід передався наступним поколінням. 

Щоб ми не говорили про більшовиків, але вони теж постійно тримали в полі свого зору вчительство. Бо й після жовтневого перевороту  у селах саме ця верства населення була чи не єдиним представником інтелігенції, яка вміла читати й писати, а ще компетентно говорити з людьми і розбиратися у поточних політичних чи інших подіях. Світогляд вчительства у багатьох випадках не дозволяв йому схвально  відгукуватися ні про жовтневий переворот, ні про радянську владу. Саме така ситуація, особливо в Україні, спонукала Лєніна вже в листопаді 1920 року констатувати факт, що вчительство тривалий час боролося з соціалістичним переворотом, який він пояснював «буржуазними забобонами». І саме він закликав більшовиків і комісарів підняти вчителя на небувалу висоту. 

Такі високопарні оди підтримувала керівна знать на місцях. Так, нарком освіти України В.П. Затонський соловейком підспівував, що нова влада покликана створити умови, за яких учитель міг би змінитися і стати дійсно корисним. Змінитися воно мало у бік лояльності до більшовицької влади, яка відверто говорила, що сільське вчительство України  на той час майже все було «націоналістичним». Очевидно, так сталося й тому, що вчительство у період української революції і так званої громадянської війни бачило вкрай негативне ставлення до себе більшовицьких комісарів, які довели освітян до рівня виживання. І це не голі слова. Відділ зв’язку й інформації ЦК КП(б)У навесні та влітку 1919 року повідомляв, що матеріальний стан вчителів оцінюється катастрофічним (ЦДАВОУ, ф.1, оп.4, с.194, арк.38). Так було по всій Україні. Про голодне існування педагогів масово йшли листи не тільки наркому В.П. Затонському, а так званому Всеукраїнському старості Г.І Петровському. 

Щоб якось порятувати вчительство від голоду та зменшити потік скарг,  влада на місцях вишукувала хитромудрі, як би ми сказали тепер, схеми. Так, Городнянський повітовий комітет КП(б)У Чернігівщини у серпні 1919 року запропонував виконкому залишити всіх вчительок на робочих місцях до особливого розпорядження, а вчителів мобілізувати в продовольчі батальйони. Архівний документ свідчить, що у Кобижчі, Бобровицького району цієї ж області окремі вчителі, аби не померти з голоду, займалися приватним візництвом. Як би тепер сказали, таксуванням чи грачуванням, але робили це кінними бричками.    

Коли ситуація ставала вже вкрай нестерпною, Раднарком України 22 червня 1920 року змушений був  прийняти спеціальну постанову про постачання продовольства працівникам освіти. Документ передбачав забезпечення пайками  працівників дошкільних, позашкільних і шкільних закладів сільської місцевості. Нема сумніву, що ця постанова дійшла у партійні та радянські органи вище згаданої  Кобижчі, яка на той час була центром волості. Але виконання її влада саботувала. З великою ймовірністю можу говорити, що це була більшовицька помста місцевому вчительству. Помста за те, що воно за часів української революції  і української держави гетьмана Скоропадського пройшло низку випробувань у боротьбі за українську школу. 

schoolБоротьба за неї в цьому селі зачинилася з перших місяців 1917 року. Тоді «Черниговская земская газета» повідомила, що в Україні розпочалися зароджуватись українські гімназії. До генерального секретаріату освіти від різних громадських організацій та установ надходили прохання  про відкриття таких нових освітніх закладів. Надійшов лист-клопотання і з Кобижчі Козелецького повіту. Його підписали представники волосних зборів, представники органів влади та місцевої «Просвіти». В Україні тоді відкривалося сорок гімназій, а на Чернігівщині – лише одна.. У колишньому центрі козацької сотні спершу Ніжинського, а згодом Київського полків – Кобижчі. Восени того ж року українська гімназія тут відчинила двері. У трьох класах за парти сіли вчитися  майже дев’яносто учнів.

Вчителі гімназії були найактивнішими просвітянами. Архівні документи, спогади старожилів підтверджують, що вони ставили на сільській сцені і «Наталку Полтавку», і «Назара Стодолю», і «Гайдамаки» та інші вистави українських авторів. Ці традиції  пустили міцне коріння, що змусило невдовзі більшовицьку владу волості прийняти спеціальну постанову. У ній вимагали від просвітян та колбудівців ставити на сільській сцені п’єси революційного характеру, «а не якісь «Гайдамаки». Одне слово, українська гімназія в Кобижчі з перших днів просвітництва підпадала під  більшовицьке визначення, що багато сільських шкіл були петлюрівськими штабами. Отож і ставлення нової влади до вчителів часто було невиправдано ворожим.

golodvalkiЗвісно, це бачили і розуміли вчителі. Але постійні репресивні чистки, влаштовані комісарами, регулярне заповнення різноманітних анкет із запитаннями «де був у таких і таких роках?», «де і кому служив?», змушували вчительство терпіти ці незгоди. Врешті, гиря дійшла до підлоги і освітяни Кобижчі вибухнули праведним гнівом. Яскраве підтвердженням цьому є їх лист в місцевий комітет незаможних селян від 6 серпня 1920 року. І зберігається він у Державному архіві Чернігівської області (ф. Р-6002, оп. 1, с. 4, арк.35). Нагадаю, що це було напередодні першого масового голоду, влаштованого більшовицькими комісарами в Україні. У цей же час хліб із засіків українців масового реквізували у так званий порятунок голодуючих Поволжя. Вже тоді вірні лєнінці стали проводити так звані «червоні валки» хліба, які стали масовими під час голодоморів початку тридцятих та середини сорокових років минулого століття.   

Розпочинається лист зверненням до товаришів бідняків. Далі йде мова про те, що вчителі містечка вже апелювали в комітет за допомогою, але безрезультатно. «Ви зустріли нас, - говориться в листі, - добрим словом…і вирішили нам дати по копі готового хліба. Що ж тепер, товариші, нас чекає? Ми голодні, обірвані, бідні. Ми всюди просимо, ми  всюди молимо про хліб, але, крім папірців, у відповідь нічого не одержуємо. А їсти товариші, хочеться до болі, до сліз хочеться. Схудли ми повністю… Нема фізичних сил і віри нема! Невже ж і далі так буде?» – запитують у влади про свою долю вчителі.   

«…Ми одержуємо, - пишуть вони далі, -  майже дві тисячі рублів на місяць і більш нічого -… як же існувати?  Нам до Різдва всі обіцяють (краще б уже не обіцяли дати хліба, а то ми ж все сподіваємося, чекаємо, живемо тим, що …залізаємо у борги, деремо очі в сусідів та тим, хто соромиться відмовити…Просимо хліба, солі, цибулі, картошки… Хіба, товариші, це справедливо, хіба не жорстоко, хіба це не ганьба такому містечку, як Кобижча, не бачити наших мук…Комбід повинен задовольнити голодних…

Наступає осінь, початок занять, а ми без хліба. Дайте в крайньому разі по десять пудів на душу. Хай поки що хоч хліб буде… Просимо знайти кошти по справедливості, негайно задовольнити нас хлібом і сіллю... 

…Отже, товариші, хліба і солі! Хліба і солі!.. Про жири, шкіру, мануфактуру не говоримо, а хліба і солі ми чекаємо від Різдва…» Під цим несамовитим криком сільських педагогів стоять підписи представників шести шкіл Кобижчі. На жаль, можна розібрати лише прізвища П. Григорьєва, Супруненко, М. Ярмоленко.

Прикро, але у фондах архіву не вдалося знайти відповіді представників влади і ми не можемо знати, чи добилися справедливості освітяни, чи виконали сільські комісари постанову вищих органів. Достеменно відомо лише одне, що у роки наступних репресій багато вчителів району перемолола сталінська м’ясорубка. Немало представників вчительства сконали голодною смертю в час голодомору тридцятих та голодовки сорокових років. Серед безслідно зниклих у часи нищення української інтелігенції представник однієї з гілок українських патріотів вчитель Козацької школи Василь Андрійович Максимович та його колега з однієї з Новобасанських шкіл Борис Митрофанович Удод – активний учасник революційних подій 1905 року, який вдома на гектографі друкував більшовицькі листівки, розповсюджував їх у навколишній окрузі, за що карався ув’язненням царською жандармерією.

 Боляче, що про них нема жодного слова в збірнику про репресованих освітян Чернігівщини, виданому кілька років тому обласним управлінням освіти. Чи то поспішали видати до певної дати, чи безвідповідально поставилися до цієї вкрай потрібної справи спеціалісти обласної ланки? Достеменно відомо інше: за всі роки радянської влади вже згадуваний полум’яний заклик Лєніна про піднесення вчителя на значну висоту так і залишився нереалізованим красивим гаслом аж до розпаду компартії і держави. 

Прикро, але така несправедливість у ставленні до вчительства триває й у незалежній Україні. Обмежусь одним прикладом, коли в останніх аж занадто брудних президентських перегонах, аби завоювати прихильність педагогічної спільноти та використати її авторитет серед батьків школярів, їй обіцяли зарплатню в чотири тисячі заокеанських умовних одиниць. Чим обернулася така обіцянка-цяцянка, деталізувати не буду. Лише скажу, що освітянам, мабуть, знову доведеться використовувати досвід попередніх поколінь і вимагати від влади дати їм хліба та солі з цибулею і бараболею… Аби не померти з голоду!

 

Микола ГРИНЬ,

член Національної спілки журналістів України,

лауреат літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша

Схожі матеріали (за тегом)