Cумна і трагічна дата в історії нашої держави 70–річчя третього голодомору в Україні – пройшла якось непомітно. І хоч поміж нас ще живі свідки тієї епохи, на полосах газет і в телевізії ми ніби соромилися та й понині так діємо і майже не даємо слово жертвам, щоб ще раз акцентувати увагу людей на злодіяння комуно-більшовицької системи. Хоч і заперечень ніби не звучить, що це чорна сторінка в житті України. Для тих, хто шкодує за радянською владою, варто сказати, що саме ця влада за неповне століття відзначилася організацією трьох голодоморів в Україні.

Перший з них припав на роки після жовтневого перевороту. Українці тоді масово вимирали, а хліб з наших засіків відправляли не тільки голодуючим Поволжя, а й за межі так званої країни рад. Другий голод припав на 1932-1933 роки, коли вимерли мільйони українців. Третій масовий голод припав на 1946-1947 роки. Про нього написано досить мало. Мінімальна кількість на цю тему і документів в архівах. Комуністи при владі постаралися, аби вичистити сховища від компрометуючих їх документів. Не виняток тут Кобижча та і весь Бобровицький район моєї рідної Чернігівщини.

Отож спробуємо про післявоєнний голод у цьому найбільшому селі на Чернігівщині прочитати між рядками документів обласного архіву і публікацій газет того часу.

Зима 1946 року в нашому краї була малосніжною. А ось весна і початок літа 1947 року дуже засушливі. Температура перевищувала сорок градусів. Посіви пожовтіли від спеки і хліб не вродив. На базарі різко підскочили в ціні продукти харчування. Відро картоплі коштувало 150 рублів, хлібина – сто. ( У 1949 році, коли голод вщух, буханець хліба опустився в ціні до 2,8 рубля).

Люди їхали в Білорусію і Росію вимінювати речі на харчі. Хоч після війни мало в кого залишилося таких речей, які можна було обміняти. Найлютішим голод був узимку та навесні 1947 року. Під різними лозунгами, погрозами, указами та постановами з України знову викачали зерно та інше продовольство в різні райони імперії та для нових братів із країн так званої соціалістичної співдружності. Саме в дні масових смертей українців хліб ешелонами йшов за кордони республіки. Дослідники стверджують, що протягом 1946-1947 років за межі країни експортували 2,5 мільйона тонн зерна. Міністр заготівель Союзу РСР Двінський 5 вересня 1947 року повідомляв телеграмою секретарю ЦК партії Кагановичу, що за межі України намітили додатково вивести у вересні майже мільйон тонн зерна.

Як і в тридцяті роки, коли люди пухли від голоду, влада організовує показово-рекламні червоні валки з хлібом, а газети всіх щаблів влади зарясніли заголовками та «шапками» про саботаж у хлібоздачі, про постійний партійний контроль над хлібозаготівлею тощо. 22 серпня 1946 року бобровицька райгазета передруковує з обласної «Деснянської правди» передову статтю. У ній говориться, що район з виконання хлібопоставок займає останнє місце в області. Газета пише, що це сталося внаслідок того, що керівники… недооцінили значення дострокового виконання хлібопоставок, стали на шлях порушення графіку хлібоздачі. Тільки цим можна пояснити той факт, що колгоспи імені Ворошилова та імені Шевченка (с. Кобижча), «Комінтерн», імені Чапаєва весь час займають останні місця в районі з хлібопоставки… Відставати у цій справі, каже газета, - значить нехтувати інтересами держави, інтересами нашого народу… Порушників виконання графіку хлібоздачі буде притягнуто до найсуворішої відповідальності.

Тут же газета розміщує і зведення про виконання річного плану хлібоздачі колгоспами району на 20 серпня 1946 року. Навіть передовий у той час кобижчанський колгосп «Більшовик» має 33,1 процента. «Червоний шлях» виконав план на 22,2, «Червона хвиля» - на 18,1, «Боротьба» -30, «Нове життя» - 38,1процента. На першому місці колгосп «Перебудова» - 65,6 процента. (Я навів дані лише по кобижчанських колгоспах, але і в інших справи далеко не кращі).

Після цієї розгромної публікації розпочалася справжня травля керівників колгоспів. 27 жовтня газета критикує голову колгоспу «Нове життя» тов. Рудька. За словами публікації, він замість боротьби за виконання плану хлібоздачі став на антидержавний шлях, бо витратив на посів 113 центнерів жита, а його ж треба було здати державі. Десь за два тижні Рудька засудили і з роботи зняли. Хоч перед цим його неодноразово характеризували як хорошого організатора виробництва. Таку шкідливу практику виявили і в колгоспі «Червоний шлях» на чолі з тов. Трушем. Там висіяли 26 центнерів товарного жита. Як влада розправлялася з «строптивими» головами колгоспів, свідчить історія з керівником господарства та його працівниками у приміській Лукашівці. Там голова колгоспу Сакайда 164 центнери товарного зерна засипав як посівний матеріал, а не здав його державі. «Саботажника» бобровицький нарсуд позбавив волі на чотири роки, комірницю Миколаєнко – на два, а завідуючого током Лупича – на один рік.

Використовує держава й інші репресивні методи. У серпні 1946 року всі кобижчанські колгоспи одержали розпорядження голови райвиконкому, колишнього червоного козака загону Віталія Примакова Федора Петровського. Вимагалося забезпечити цілодобову охорону, і особливо вночі, врожаю, залучивши до цього актив господарств. Вимагалося влаштовувати засідки в окремих місцях і про них повідомляти охоронців лише в день таких «операцій».

У цей жахливий час знову з’являється закон «про п’ять колосків». Полями вздовж і впоперек їздять об’їждчики з нагайками в руках. Та це не зупиняє людей. У них два шляхи – в’язниця або голодна смерть. У цю голодну пору бобровицький нарсуд розглядає справу жительок Озерян Ганни Варфоломіївни Шубської та її дочки Надії Федосіївни Квартирчук. У протоколі засідання записано, що вони займалися розкраданням соціалістичної колгоспної власності шляхом обминання колосків на полі. Кожну із «злодійок» позбавили волі на сім років. Навіть повідомлення через пресу про таку жорстоку кару не зупиняє людей. Вже через три дні уповноваженим райвідділом міліції і охороною затримані на полях ще шість колгоспників з нам’ятим із колосків зерном. Газета пише, що ці злодії теж стануть перед радянським судом.

Через нестачу фуражного зерна впала ціна на худобу. Не вистачало посівного зерна, його викачали, а більш розсудливих керівників господарств, які хотіли зберегти посівні фонди, запроторили у в’язниці. Весна 1947 року показала, що в колгоспах нічим сіяти. Влада не знайшла іншого виходу, як реквізувати рештки зерна в людей. Змушували віддавати не тільки жито-пшеницю, забирали горох, квасолю, просо, ячмінь, кукурудзу, насіння городніх культур, картоплю. Того року, як ніколи гостро, постала проблема посівного матеріалу картоплі. Вирішили зрізати і заготовляти верхівки бульб. У колгоспі імені Шевченка зібрали 400 кілограмів верхівок, у «Червоній хвилі» і «Червоному шляху» - по 200-300. У колгоспі «Нове життя» не досадили до плану п’ять гектарів бульб. Їх не виявилося для посадки ні в артілі, ні в колгоспників. Навіть обіцянка людям повернути їх з нового врожаю не допомогла.

Селяни й справді не могли поділитися запасами. Самі голодували і йшли за порятунком від голодної смерті до колгоспів. У заявах до правління благають допомоги. У колгоспі «Більшовик» на прохання Уляни Овдій видають для порятунку 16 кілограмів зерновідходів і 10 кілограмів квасолі. Допомогти з хлібом просять Василь Гурин, Олександр Самарський, Фурій Маховка, Олексій Труш, Катерина Труш, Кузьма Назаренко та десятки інших людей. Врешті, правління прийняло рішення: «колгоспникам на заявах з проханням дати допомогу хлібом чи картоплею писати «відмовлено», оскільки в колгоспі зерна та картоплі немає…» Як свідчить архівний документ, у цьому ж господарстві через місяць правління прийняло ще одне рішення: продати людям квасолю як непридатну для посіву. Очевидно, цим рішенням голова колгоспу вирішив полегшити голодні страждання працівників господарства.

Але це не рятує становища. Голод кістлявою рукою стискує горло людей. До правлінь продовжують надходити заяви з проханням видати продуктів. 29 лютого 1947 року правління «Більшовика» відмовляє водночас аж десятьом прохачам. Відмови йдуть і в наступні місяці. На заявах, що зберігаються в обласному архіві, одна резолюція: «у колгоспі продуктів нема…» І така ситуація не тільки в «Більшовику».

У колгосп імені Шевченка теж йдуть пачками заяви з проханням допомогти продуктами. Відмовляють навіть агроному Палієнку, який просить продати йому картоплі за базарною ціною. У колгоспі «Нове життя» Микита Денисович Шелест просить виписати йому житньої соломи, аби вкрити хату. Відмовили, бо «для худоби з ферми не вистачає 50 процентів фуражу».

Але навіть в цих голодних лещатах колгоспників змушують в обов’язковому порядку здавати колгоспу молоко і курячі яйця. Це тому, що жоден колгосп у селі не виконує державний план продажу молока і яєць.

Колгоспники вирішують проявити хитринку і в заявах на адресу правлінь колгоспів просять виділити продуктів, аби відсвяткувати роковини «великого жовтня». У «Новому житті» на такі заяви прийняли рішення: «у зв’язку з тим, що план хлібоздачі не виконаний і план з тваринництва теж не виконаний – допомогти продуктами не можемо…» У той же час правління приймає рішення «до 29-х роковин Великого Жовтня для облаштування хати-читальні купити в Києві лозунги, портрети, плакати…» Воістину: ні корови, ні свині тільки Ленін із Сталіним на стіні.

Про бідність колгоспної комори свідчить ще один архівний документ того часу. На засіданні правління артілі «Більшовик» 21 січня 1947 року слухали питання організації зустрічі депутата Верховної ради України та видачу продуктів для організації зустрічі. Ухвалили: видати 15 штук яєць, два кілограми цукру та один кілограм олії. Ось так би зустрічати нинішніх народних депутатів!

Як і в тридцяті роки, у колгоспах з’являються так звані патроновані діти. Один з них у Кобижчі Миша Баняс 24 жовтня 1946 року звернувся до правління «Більшовика» допомогти йому продуктами. На щастя, ухвалили видавати йому щомісячно 8 кілограмів продуктів. Не густо, але протриматися дитині можна. Взагалі ж, дітей-сиріт прикріплюють за колгоспами, в яких до війни працювали їх батьки. Але жити їм за рахунок колгоспів несолодко. Як і в тридцяті роки, у їжу використовують калачики, лепеху, квіти дерев, хлопчаки на болотах видирають з гнізд яйця птахів, ловлять рибу.

Всі жили надіями на майбутній урожай. Але на полях майже військові загороджувальні загони. І все ж, заради справедливості скажу, що і в цих жахливих умовах серед керівників господарств знаходилися сміливці, які жили здоровим глуздом і всупереч законів прагнули рятувати людей від голодної смерті.   27 липня 1947 року районна газета пише про «антидержавну практику» голови ярославського колгоспу Гомона, який розбазарював артільне зерно. Розбазарювання полягало в тому, що він з нового врожаю не розпочав здавати хліб державі, а на продовольчі потреби видав 604 кілограми жита колгоспникам. Такий вчинок, резюмує газета, суперечить радянським законам… Додам: за цими законами людина має померти голодною смертю. Бо нема людини – нема й проблеми.

«Саботаж» проявив і голова сусіднього старобасанського колгоспу «Серп і Молот» В.П. Плюта. У коморі він приготував 217 центнерів товарного зерна, яке не відвіз державі, а планував роздати людям. Не встиг – заклали «сексоти», яких розплодила влада. За такий «саботаж» влада запроторила керівника до в’язниці аж на вісім років.

Голод 1946-1947 років мав трагічні наслідки для людей і країни в цілому. Як стверджують дослідники, цього разу в країні померло майже один мільйон чоловік. Знову були зафіксовані випадки людоїдства. Майже три мільйони чоловік у ці роки хворіли на анемію, дистрофію та інші недуги. Всю Бобровиччину накрила епідемія тифу, про яку теж тоді не писали в газетах. Людей заїдали воші. Селяни масово стали тікати в міста та влаштовуватися на роботу в промислові підприємства. І ось у цих жахливих умовах керівна партія більшовиків на весь світ кидає голослівні лозунги наздогнати і перегнати в економічному розвитку кляту Америку, щоб майбутнє покоління радянських людей жило при комунізмі. Як знаємо, з усього цього вийшов великий пшик. На весь світ! Але це тема іншого дослідження.

Микола ГРИНЬ,

Член Національної спілки журналістів України, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша.