|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 11:22 | 06.23.2024

Молода лікарка-невролог Діана Ющенко Молода лікарка-невролог Діана Ющенко

Де написано, що народ не має права на вимирання?

Відповідь на це риторичне запитання відомого українського публіциста Олександра Прелюка дають вчені з медицини і лікарі-практики. Саме вони докладають найбільше зусиль і вміння, щоб у конкретної людини зупинити процес наближення до кончини, особливо передчасної.

Вирішенням цієї глобальної проблеми людства, звісно, і для рідних, друзів, односельців, – загорілася серйозно Діана Ющенко, навчаючись ще у дев’ятому класі місцевої школи. Що це надто відповідальна і важка праця, розповідала їй мама Надія Василівна, яка працювала в Козелецькій лікарні молодшою медсестрою, а по-простому – санітаркою у хірургів. Це відділення манило й Діану, але водночас і лякало дівчину.

– Хірурги виходять з операційної після багатогодинної операції надзвичайно втомленими, а що «переварило» в ході такої відповідальної роботи їхнє серце – лише їм відомо, – заступається Діана за тих, роботи яких і сама побоюється. – Але не обрала цей фах не через велике фізичне навантаження, а з тієї причини, що, на мою думку, недостатньо навчального й практичного часу відводиться для опанування азами хірургії. Як на мене, чи не з першого курсу треба її глибше вивчати. Прагнення ж навчатися на лікаря було без ніяких сумнівів, тож з дев’ятого класу стала серйозно до цього готуватися, брала додаткові уроки в учителів хімії і біології, цікавилася програмою навчання в Київському медичному університеті на різних факультетах, зважувала власні можливості – наскільки глибоко можу проникнути у вимоги певного медичного фаху.

У виборі  Діана зупинилася на третьому факультеті  медичного університету, де більше вивчали  педіатрію. Після третього курсу практику проходила у рідній лікарні на посаді медсестри лор-кабінету поліклініки, куди  часто  батьки приводили   дітей, робота з якими відрізняється від роботи з дорослими. Тоді й сумнів закрався, чи справді педіатрія – то її покликання.

Поглибився цей сумнів після четвертого курсу і практики на посаді медсестри хірургічного відділення. Неодноразово довелося згадувати університетські знання з неврології та терапії взагалі.

Призналася, що навіть сама не очікувала від себе, що незадовго до випуску захоче поміняти спеціалізацію з педіатрії на неврологію. Але для цього потрібен дозвіл Міністерства охорони здоров’я. І Діані Ющенко надали відповідний дозвіл після довгих днів чекання. Першу практику з неврології одержала у рідній лікарні. Будучи інтерном, найдовше вивчала роботу сімейного лікаря, де не обійтися без фахових знань з неврології. Тож із вибором нової спеціалізації вже не виникало ніяких сумнівів. Знала також, що й вакансія була у Козелецькій лікарні інтенсивного лікування, де працювати мріяла зі студентських років.

– Доброзичливо, можна сказати, по-батьківськи прийняли мене в колективі генеральний директор В’ячеслав Володимирович Приліпко і моя наставниця по інтернатурі, завідувачка відділення неврології Світлана Богданівна, – радо згадує Діана Віталіївна. – Десь якось прочитала мудрі слова: «Початок – найскладніша частина будь-якої роботи». Переконана, це розуміють і мої добрі наставники, які своїм досвідом і глибокими знаннями допомагали мені, та й досі допомагають долати складнощі на початку моєї лікарської практики. Вони допомагають мені у складних випадках при постановці діагнозу. Характерні ознаки певних захворювань я добре засвоїла на практиці завдяки моїм наставникам, а також доброзичливим досвідченим старшим колегам.

Молода лікарка шкодує, що в їхній лікарні немає можливостей для лікування пацієнтів з інсультом. Адже навіть за не надто великий термін роботи пані Діана уже неодноразово ставила цей діагноз, і хворим вчасно надавали вкрай потрібну медичну допомогу в обласній лікарні. Безпомилкове визначення цієї підступної хвороби врятувало життя не одній людині.

Он і ветеран праці Микола Степанович Турчин безмежно вдячний молодій лікарці Діані Віталіївні за те, що витягла його «з того світу»: «Отямився у лікарняній палаті, але коли і як втратив свідомість, і хто повернув її мені – нічого не зачепилося в пам’яті. Коли сказали, що дружина знайшла мене, непритомного, в сараї, а сусіди кинулися викликати невідкладну допомогу, згадав, як пішов туди порати кіз, а далі – суцільне провалля. Що життя моє висіло на волосинці – дізнався пізніше, коли вже й не вірилося, що то було зі мною. У лікарні почув багато схвальних відгуків про молоду лікарку, яка з перших хвилин мого перебування у лікарні правильно призначила курс лікування, яке сама й проводила. І я швидко одужав…

Систему охорони здоров’я вже не один рік «колотять» так звані реформи, деякі з них схожі на експерименти над людьми, передусім віддалених від добре оснащених  центрів надання медичної допомоги.

На щастя, на місцях, навіть після початку війни з «братнім» агресором, залишилися віддані людям лікарі, які на свій страх і ризик «виправляють» безглуздя в медичних реформах.

Генеральний директор Козелецької лікарні В’ячеслав Приліпко похвалився, як під керівництвом начальника обласного управління охорони здоров’я Андрія Лінника розроблені маршрути доставки пацієнтів з важкою патологією до обласної лікарні, інших спеціальних лікувальних установ. Обладнані стаціонари для стабілізації тяжкого стану хворого, коли виникає загроза життю пацієнта, якщо доставляти його в такому стані   до області. Таку допомогу надає й Козелецька лікарня інтенсивного лікування для хворих з Деснянської, Остерської і Кіптівської територіальних громад.

Поступово вдається оснащувати медичні заклади новим обладнанням, гірше вирішується проблема молодих, належно підготовлених лікарів. Козельцю пощастило: вивчилася на лікаря місцева дівчина, яка ще при вступі на навчання поставила перед собою мету – працювати в рідній лікарні. Досвід переймає від старших колег, не пропускає й жодного дистанційного семінару здебільшого столичних нейрохірургів, з ними налагоджені й телефонні зв’язки, по яких одержують і термінові консультації.

Та найскладніше вирішувати лікарям проблему, що залежить від самих пацієнтів – вчасне звернення по допомогу. Передусім це стосується літніх, самотніх людей у селах. Траплялися випадки, коли бабуся чи дідусь кілька днів пролежали непритомні вдома на підлозі, аж поки це не виявили випадково сусіди, але було вже пізно.

Про такий сторонній недогляд обов’язково ведуть мову члени виїзних лікарських бригад з одинокими літніми людьми, радять їм домовлятися із сусідами чи просто добре знайомими в селі, щоб періодично заглядали до них, при потребі викликали невідкладну медичну допомогу. Така профілактична розмова відбувається і з керівниками, місцевими депутатами та іншими громадськими активістами. Адже заглянути до одинокого сусіда чи й просто односельця, – не займе багато часу, зате людину може бути врятовано від передчасної смерті.

Справді, ніде не написано, що народ не має права на вимирання. Але й передчасне вимирання бодай однієї людини через лікарську помилку чи й недогляд байдужих сусідів та інших односельців, – це теж великий гріх перед померлим і самим Господом. Пам’ятаймо, що навіть у ці страшні часи медики доброчесно виконують свої обов’язки, але є питання, для вирішення яких потрібна допомога самого населення, причому вона не потребує ні додаткових фінансів, ні фізичного навантаження. Потрібно лише пам’ятати про моральні цінності: совість і небайдужість до ближніх своїх. І рівнятись є на кого: не перевелися ще совісні, вмілі й небайдужі лікарі та молодші медики. Приклад із Козелецької лікарні – зовсім не поодинокий виняток.

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)