|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 0:16 | 02.28.2024

Чужа

Вальці донька привезла нові ходунці. Дуже зручні. На них вона майже впевнено дибає аж на вулицю в бажанні когось зустріти там та язиком «зачепитися». Цього разу не вийшло, бо всі кудись поспішали.

8904564Тільки поглядом проводила їх і на всю душу заздрила тим, хто міг їхати на велосипеді, чи пішки дріботіть, як он баба Оксеня. На дев’ятий десяток звернуло, а вона все підтюпцем! Вальці немає і сімдесяти, а вже років п’ять слабує. Спина болить, ноги не несуть. Точно, як мати її колись… У Вальки є все необхідне для комфортного життя. У її хатинці на дві кімнати – телевізор на всю стіну, до Інтернету підключений. Ще як зібралася вона повертатися з Італії додому, дочка із зятем у старій батьківській хаті зробили, за її ж кошти, капітальний ремонт. Замість комірчини такий санвузол вийшов, що точно ні у кого в селі немає. Все під неї монтували, враховуючи те, що у неї ноги відмовляють… Коли що, то їй можна і з хати хоч місяцями не виходити. Продуктами її теж не обіжають. Все у холодильнику. Раз у день несе донька їй чогось вареного. Запитає, ніби завчено: «Що ти тут?» і, почувши у відповідь, що нормально, забере чистий посуд назад та й піде.

– Ти хоч би коли зо мною поговорила… – якось каже доньці.

– А про що? – якось сказала, як відрізала Оксана і причинила двері за собою.

Вальці дуже хотілося бігти за нею. Отак ухопить і потрясти! Та розказати, скільки грошей вона уклала у своїх дітей. Дорікнути Оксані тим, що, якби живим був Славко, молодший син, то він би нею дорожив. Це так вона любила робити, коли раз у рік приїздила на два тижні у відпустку з Італії. Везла гроші, бо там на всьому економила, везла і подарунки. І щоразу повторяла: «Та ви б усі пропали без мене! Я ж вам усе!»...

Та відтоді, як повернулася на батьківщину через недугу, стала ніби зовсім іншою. Мовчала. Плакала тихенько і все згадувала-згадувала…

Тут і людям не пожалуєшся, бо все є у неї, живе із дітьми в одному дворі. Жінки її віку ще картоплю беруть на городах, гусей пасуть, квасолю чистять, помідори квасять. Всім їм ніколи. А вона живе, як у пансіонаті. Не пам’ятає, коли востаннє картоплину обчистила… А так би хотілося разом із донькою на кухні борщ зварити, і консервувать допомогти, і за чаєм допізна удвох посидіти. Не виходить…

Не раз чула, як приїжджають внуки, то дочка нагадує їм до баби зайти. Самі б і не здогадалися. Заходять, і цукерки заносять. Пару хвилин на порозі так, зовсім ні про що, словом перекинуться, і все. Вона не дуже й знає, що їх запитать. Бо обидва виростали без неї. Тоді, як вони народжувалися один за одним, Валька саме мала роман із місцевим… там. Чотири роки не приїздила. Батьків уже не було, а діти, думала, дорослі, нехай розбираються самі із своїми труднощами.

На Оксану була сердита. Вивчилася на учителя! Як не збивала її, не допомогло. Вона ж могла заплатить за навчання юриста, економіста, лікаря… Вперлася і все - вчителька біології і хімії! Ще й додому працювать вернулася, бо вона, бачте, за діда з бабою відповідальна… Славко таки в юридичний вуз вступив. Два роки провчився. Як вона за нього раділа! Та як знайшла собі кавалера і довго не їздила додому, відчула, що сина втрачає. Хотіла піддобритися. Купила йому авто! Збивали її усі, бо ще надто юний для такого подарунку. Як же він радів! А мати з батьком як дзвонили до неї, так просили віднять ту машину у хлопця, бо носився на ній як не перед добром… Таки ж перед ним! Випивши ганяли. Свого віку вкоротив і ще двох хлопців. Проклинали її батьки тих дітей за тую чортову машину! Приїхав на похорон Славка і чоловік колишній. Нічим не підтримав. Після поминок так її ганьбив, мовляв, усе через неї. А якби дома жила! Діти б у сім’ї виросли. Не сиротами при живих батьках. Валька ледь не побила його. З батьками і не попрощалася, бо вони теж такої, як і чоловік, заводили. Поїхала у сльозах і довго не приїжджала. Хотіла більше заробить. Довести всім!

Скоро після Славка помер батько. Його серце не витримало горя. Валька не встигла б на похорон… Грошей прислала… Мати її відтоді так, як і вона оце тепер, стала на милиці, а потім злягла. Оксанка доглядала. Ну, важко їй було. Молодесенька ж. Так вона гроші ж на все слала…

Померла мама без неї. Та сниться й тепер. І часто. А пам’ятники батькам вона такі поставила, що ні в кого у селі! І панахиду у церкві за них обох роками замовляє. Сняться ж. Особливо мама…

* * *

А було… Працювала Валька у колгоспі бухгалтером. Не головним. Багато не заробляла. Ще ж і молода. Двічі у декрет сходила. Оксанка і Славко у садочку. Чоловік шоферував. Жили з її батьками. Чоловік з іншого регіону. Приїздив сюди у відрядження. Закохалися, побралися. Як колгосп розпався, він ладен був завести господарство, ростить картоплю, словом, усе, якби жить та зароблять, хату добудовувать. Дівчата ж, її знайомі, вже накатували шлях у Європу. Знайшли і для неї містечко. Дома скандал страшенний. Бо вона все зробила «цілком таємно». Перед фактом поставила, що їде. Коли йшла з валізою із хати до машини, де чекала подружка, чоловік забіг із дому, мама вже переплакала і переговорила, тільки мовчала, Славко шморгав носиком бабусі у пелену, а Оксанка кричала і причитала так, ніби мати не з дому їде, а її хоронять… І отак щоразу, як проводжала її. Це доки меншою була. Як підросла дівчинка, коли Валька після відпустки знову їхала, донька тікала з дому, щоб не прощатися. Господи ж! Та все у неї було! А воно, дитя невдячне, надується, як сиченя, і горнеться до баби. Доки ніби стане звикати до матері, їй вже час їхать…

Чоловік без неї у приймах витримав аж рік. Доки Валька жила вдома, ніби із батьками ніколи і не сварилися, а як поїхала, то відразу у зятя до них претензії, у батьків – до нього. І пішло-поїхало! Забрав свої речі, бо «тут нічого твого немає», та й поїхав на батьківщину. Скоро розлучилися. Він одружився. Добросовісно сплачував аліменти і надсилав подарунки на день народження. З Валькою зустрічалися двічі – як Славика хоронили та як Оксанку заміж віддавали. Весілля у неї було шикарнюче! Вальці хотілося і людям показати, як вона уміє, і чоловіку колишньому довести, що якби залишилася вдома, то ніколи б не заробила на все оце.

У Оксанки кожна копійчина, яку мати давала, ішла в лад. Вже змирилася вона, що схожа донька точно на батька. Можна було б десь у іншому місці кошти вкласти, а вона – тільки тут, у селі! Не могла переконати, бо вже боялася, що і зовсім не говоритиме з матір’ю. І так помічала, що старається мамою її не назвати. Все якось так-то «наша бабуся», а то лиш «вона». Як же їй хочеться це слово почуть! Тридцять років відпахала в Італії! Хіба їй легко було?! Тепер ось здоров’я немає. Лікарі кажуть, що це спадкове.

І живе вона тепер, як у Бога за пазухою. Все є. Якби не війна, то краще і не можна…

 

Олександра ГОСТРА

Схожі матеріали (за тегом)