Закінчила факультет україністики Волинського національного університету імені Лесі Українки, захистилася на кафедрі теорії літератури.

Переможниця ІV Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника в номінації «Проза» (за збірку повістей «У тілі жінки», 2020 р.), гранд-лауреатка однойменного ювілейного конкурсу (2021, за роман «Люди без обличчя»). Лауреатка Міжнародної літературної премії «Сад божественних пісень» імені Григорія Сковороди (2021 р.) Фіналістка Міжнародного молодіжного конкурсу «Гранослов» (2021 р., номінація «Проза», повість «8 кольорів веселки»).

Авторка декількох поетичних збірок («Озвучення тиші», «Календаризую почуття», «Реінкарнації») і книги прози «У тілі жінки» (К.: Саміт-книга, 2020). 

МИ НЕВИДИМІ В РИМІ…

(ліричний цикл)

ОДКРОВЕННЯ

Мій текст, наче заповідь, – визріє, вигріє, вимріє...

Немов одкровення ‒ між нами ще скресне стіна...

Стіна з недомовок, вона... говоритиме з вирієм,

Гарячим хрестом кров'ю надрозуміння стіка...

По краплі. По мрії. По болем побіленій пам'яті...

Ріллею міжгруддя, де гнìтить відсутність обійм...

...Свідомо самотня, стоятиму вічність на паперті...

А там, за плечима, світатимуть дні нових війн...

Так, там, за плечима, – пілати, судилища й зáсуди.

А перед очима – єдиний живий херувим...

...Я в долі самотня. Хоч подумки з долею зáвсігди.

По стежці між лаврів до тебе іду в Русалим…

***

Ти така вся гаряча, серце...

От дивлюсь я на тебе і дивуюся:

Чи ти й справді така смілива,

А чи просто хороша акторка?

Тобто акторочка, серденько моє...

Ні-ні! Тільки не ображайся!..

І погодься хоча б ось настілечки:

Я теж досить непогано граю

Свою цю головну роль...

Часом – аж надто...

А чом би й ні?!

Знаєш, а я і справді вірю:

Наш фільм – неймовірний...

І хтось із нас обох

(А мо, і обоє)

Рано чи пізно

Таки здобуде Оскар,

Ціною у пів життя...

P. S. І то нічого,

Що титли укотре застаріють.

Цей фільм не втратить актуальності

Ніколи...

Навіть без нас...

ДІАЛОГ 

Вона 

Послухай, так дивно, 

що ми не стрічались раніше:

Ні в пам'яті інків, 

ні в книгах минулих століть...

Колись наша доля 

за нас фоліанти напише...

А поки що літом 

до тебе іду мимохіть...

Ти знаєш, де осінь. 

Ти знаєш, де мудрість і мука...

Ти знаєш напевне, 

де папороть й справді цвіте.

І точно не в лісі 

(Я в лісі жила, мов зозулька...)

Там пахла розлука... 

Й загублені сльози дітей...

Ні, я не зозуля... 

Дерева там плачуть за вітром,

який так натхненно 

і щиро колись колисав...

Смарагдові сльози 

укотре матуся їм витре –

й на крилах брунатних 

укотре уранці роса...

Давно полетіла б... 

Давно віддалась в твої кола...

Ти папороть-квітку 

єдиній мені віднайшов.

Спасибі за мудрість. 

За те, що не стрілись ніколи.

А раптом зустріла?.. 

Про що б ми мовчали?

Про ЩО?..

Він

Бреду чужим містом 

(своїм називати не буду...)

І в хаосі люду, 

у сотнях прозорих облич

шукаю твій погляд... 

Як пам'ять. Як міф. Як облуду.

І, вкотре знайшовши, 

молюся, мов схимник: «Поклич!..»

Ця заповідь дивна: 

це лиш заговорення болю, –

п'янке божевілля 

зі смаком свогó ж пізнання...

А квітку і справді 

давно відшукавши, як волю,

Сховав біля серця…

До болю пасує вона...

Я вільний насправді. 

Ні доля, ні вік, ні обручка –

давно не кайдани:

у них я не бачив себе...

Сказати по правді?

(Не мовчки, однак і не гучно...)

Я дерево досі, 

у жилах таке молоде!..

Тяжіння коріння? 

Облиш. Я давно вже мандрую.

А власне за корінь 

лиш Всесвіт мене прив'язав...

Зустрінемось вкотре. 

І вкотре тебе не почую...

А папороть всоте 

розквітне мені між отав...

***

– Ніжність лю...

Несміливість. І мить без фальші.

Ще – слова, що в тобі мовчать...

– Знаю точно: так буде завше, –

На тобі й на мені – печать...

– Знаю точно: так буде вічність, –

Це мовчання нас пережѝ...

– Попрощаємось вкотре в січні,

А зустрінемось на межі...

– За межею палких побачень,

– За пів кроку до дежавю...

– І якби не відсутність значень,

Я, можливо, й сказала б «лю...»

– І якби не присутність болю,

Вкотре й вперше була б моя...

– Я лиш сни твої поневолю:

В них у сітях і справді я...

– То нічого, що в них – безрука...

(Кара тим, хто не обіймав...)

– Що із віршів моя перука,

Юні ноги – серед отав...

– Придивися ж: давно не ноги...

(Це за те, що не підійшла...)

– До знемоги мої дороги

Находилися край села...

– До зніміння твоє коріння

Обнялося з моїм вогнем.

– Щоб уникнути воскресіння,

Може, в слові навік заснем?..

Адже в слові ми все ж величні: 

Двійко птахів поміж ожин,

Що співають... Так буде вічність:

Це мовчання нас пережѝ...

***

 чорні брови,

 чорні очі.

 в чарах човен 

 (нащо, Отче?)

 чорна туга 

 світ зуроче:

 плаче хуга,

 никнуть ночі…

 вітер виє – 

 врода в'яне.

 вкотре дніє.

 дім духмяний.

 в домі видно

 тільки днище.

 духу димно.

 попелище...

 зимно, зоре!

 злісно, зрадо!

 гірко, горе!..

 радь же, радо!

 вільно, воле!..

 я – на вістрі...

 влучно, доле!

 тільки вистріл...

 попіл пáде

 в пам'ять пісні...

 плач же, пам'ять:

 рідні й різні...

 душі – днесі, –

 дим без ватри...

 біль на плесі –

 страта втрати...

ВЕРБА

Така постійна і неперелітна,

Пів подихом тамую час в собі.

Пів сутністю так спрагло прагну світла ‒

Й схиляюся покірністю верби:

Весняна ще, півсонна, піврозквітла,

Росту в тобі...

Пів кроною тримаюся за вітер

І сіюся насінням запитань...

І пахну літом, щемко пахну літом ‒

Уявним плодом, подихом бажань, ‒

Так пристрасно, магнітно, непомітно,

Як інь і янь...

В невинності ти завше мені винен…

Зростаю з генів лісу, далебі:

Невпевнена у власному цвітінні

І мовчки невпокорена юрбі,

Тримаюся корінням світлотіней ‒

Й росту в собі...

Вростаю в пам'ять лісу, далебі, ‒

Пів сонця у мені і пів журби...

ДОЛЯ У ВІКІПЕДІЇ…

Знаєш, у Вікіпедії

Просто не стачить слів!..

Може, десь поза простором

Ти мене й обіймаєш…

Вірю: обоє генії

З містики почуттів, ‒

Час ось орлиними гострими

З ме́не мене́ виймає…

Просто у Вікіпедії – 

Завше сухі слова,

Наші вчорашні мумії

Й речення без означень…

Час якби в цій комедії

Памʼять мою порвав,

В нашій подружній унії

Я б не шукала значень!

Глянь-но: лишились чучела –  

«Ти» і вчорашня «Я»…

(Дика трагікомедія – 

Покритки без покрову…)

Долі, що не приручена,

Я би дала імʼя!

Доля ж у Вікіпедії,

Жаль, нареклась любовʼю…

СМІШНО І СНІЖНО

(сонет)

Моя любов так слізно пахне сміхом…

І снігом вабить сміх твій й поготів…

А я до тебе в помисли приїхала

Піймати за хвости твоїх котів…

Та злість твоя у спину мені дихала

Натягнутими нервами дротів…

…Закружить пам̕ ять нам вчорашня віхола

Над пагорбами – там, поміж хрестів…

Тут, між вогнем спокус і насолодою,

До нервів ти оголений негодою,

Якою сам мій світ в собі хрестив…

Я ж досі пахну вродою і модою,

Ступаю прохолодною погордою.

Мороз, як сніг, – мій вірний лейтмотив.

МОВЧАННЯ...

Тільки подих звільняє від рим...

Я вдихаю твій дим –

Й видихаю чекання несміло...

Ти ж стоїш десь позаду

Молодим ще таким, молодим...

Ти стоїш за пів кроку.

Нівелюється відстань думками.

А насправді ж тут – вічність.

А між нами – вже сотні годин...

Ми так близько, нівроку, –

Ми навічно поєднані снами.

Мов свіча і підсвічник.

Мов античність і плин води...

Зазираю у «завтра» –

Ронить листя півсонне місто,

Роздягаються свідки – 

Гола правда болить садам...

А за нами – як мантра –

Захід сонця дзвенить пречисто...

– А зчитай мене!..

– Звідки?..

– Я уяву тобі віддам...

***

Недомовленість – дивна…

Недоправда – ні, не дивує…

Наче недолюдина

Десь між нами в цю мить стоїть…

Якщо вірність є вірна,

Якщо чуйність постійно чує,

То чому ж твоя мова, рідний,

Так, словами, але мовчить?..

Не скажу, що дивуюсь дивом,

Промовчу, що кричу мовчанням,

Що тікаю, стоячи вперто,

Що малію, немов трава…

Що думки мої сиві-сиві,

Що непевне земне навчання…

…Нам за тему «Людська відвертість» –

Вкотре надто натягнуте «два»…

***

Утікати туди, де життя усміхається сенсом –

 Не глухим егоїзмом, не розвагами з телепрограм.

 Смакувати терпінням, – так, як соком березовим весни, –

 Й говорити: «У парі  –  присмак щастя», мов мудрий гурман...

Тільки губи німіють: невимовне воліють сказати.

 Терпне думки сопрано, як і, власне, вчорашній фальцет...

 Погадаю на долю... Мов таро, юних днів дивні карти:

 Сіре– білим суцільно... Я, мабуть,– невиправний естет!

НЕСПРАВЖНЯ

 (За мотивами казки Ганса Крìстіана Андерсена)

 Так, у неї – нічого справжнього, крім очей...

 Бо нещирі гримаси роблять надто красиві губи...

 На обличчі у неї – завше надто прозорий щем...

 Її усмішка – її ж губить...

 Бо у неї – нічого справжнього, крім дітей...

 Її замок – з піску. І солдатик – мабуть, олов'яний, –

 Непохитно мандрує кудись... А вона, проте, –

 Так, мабуть, паперова. Бо вона... Бо вона не в'яне...

 Певно, верне солдатик у біль її, наче в сон...

 Зачарує мовчанням і ніжно зволожить очі...

 А у неї – нічого справжнього. В унісон

 Навіть серце картонне не б'ється – в огень не хоче...

МЕЖІ

 Знаю... Ой знаю межі!

 Всесвіт довкіл – лиш грот.

 Наші думки – в одежі,

 Тільки без верхніх нот...

 Наші чуття – незрячі:

 Щó їм щодо тілес?

 Мить над собою ж плаче:

 Ти в мені не воскрес...

 Досі така тендітна,

 Зламана й мовчазна...

 Що́, якщо переквітну?..

 Стану тобі – «вона»???

 ...Досі римую вітер

 З ніжністю всіх снігів…

 Миті повторить принтер.

 В сон перетліє гнів... 

ВІДПОВІДЬ ІМПЕРАТОРА

Солов'ю, Соловею,

Соло-щастя, малесенький Со...

Стань мені за надію, 

Якщо й справді не знаєш, де завтра...

У похмуру завію

Повертаєшся в ангелів сонм,

Розпаливши, мов мрію,

Мою давню загублену ватру...

І не страшно мені

Тихо падати в збурений сон...

Ніч вартує дивá.

(Я одне з них вкраду для втіхи...)

У нерівній борні

Квітку щастя – мені... В унісон

Повтори ж ті слова,

Які вміють приспати 

лихо...

...Вкотре, рідний, не сплю.

Вкотре трачу думки на тепло,

На розділену ніч,

Яка й ноти твоєї не варта...

Не скажу тобі «лю...» – 

Ніжно випущу із долонь.

Заспівай. Воскреси. І... мовчи.

Якщо й справді не знаєш, де завтра...

НАЙСТРАШНІШИЙ ВІРШИК

Це, мабуть, найстрашніше

з найстрашніших земних злодіянь...

Так, я злóдійка. Знаю.

Майже Сонька Золота Ручка...

Правда, трішечки гірша:

не ціную відвертих зізнань.

Й не цікавить же, каюсь,

й найкоштовніша в світі обручка...

Це, повір, найстрашніший

із можливих всесвітніх гріхів:

мати батька за друга, 

мати друга за більше ніж тата...

Важко дихати віршем,

перехрещеним заходом днів...

Дивно зватися ‒ «друга»...

Бути в тексті не більш, як цитата...

Та, мабуть, найстрашніше ‒

наслухáти відлуння гріхів...

Дивним дзвоном майбутнє,

перекресливши відстань між нами,

перекреслить хутчіше і… нас... 

Тільки мітки дрібненьких штрихів

повтікають в незбутнє.

Вони в Книзі Життя ‒ за полями...

За полями їм тісно. 

За межею дозволених снів ‒

тільки доля і місто. 

(Все, що більше, ‒ давно поза кадром...)

І чи стачить їм кисню

на побоїщі диких вогнів?..

...Непроявленим змістом ‒

ваблять Бога їх дивні надра...

МИ НЕВИДИМІ В РИМІ…

М. С.

А якщо ніц душі, ‒

Може, тишу мені подаруй?..

Надзелені сніги,

Ще й присутність хмільної волі…

Чи скажи: «Напиши!

З мене долю свою змалюй…

Що тобі до снаги, ‒

А чи тіло, чи вітер в полі…

Так, незримий і…

Все ж, малюй… Ти малюй, як я!

Знаю, пташко, 

Ти можеш, можеш!..»

…Ми невидимі в римі.

Й найчастіше між нами – ямб…

Нині ж буде інакше:

Колір духу най прийме кожен…

Юлія Сільчук