|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 5:43 | 08.13.2020

Дерево розбрату. Айдарбек Сарманбетов (Киргизстан)

– Дідусю! Наше дерево рубають! Той... цей... Акмат! – забіг до оселі схвильований молодший онук і наполохав увесь будинок. 

1aydarСтарійшина Бектур лежав і спокійнісінько читав книжку, тож нічого не збагнув із плутаної мови хлопчика й здивовано втупився в нього:

– Про що ти говориш? Хто?.. Про яке дерево мова?.. – підвів голову з помітним занепокоєнням.

– Те... що... посередині...

Бектур, передчуваючи недобре, відклав книгу, незграбно підвівся, взув чоботи та почимчикував надвір.

Ну, так і є… Адже він лежав у будинку і сам чув, як долинають із вулиці удари сокири, й деякий час навіть прислухався – не розумів, що б це могло означати. Виявляється, сусід Акмат із тріском рубав висохле старе дерево, яке  здавна відігравало роль кордону між двома дворами. Ага, такий задоволений, засукавши рукави, в одній сорочці, серйозно взявся за роботу. Подивися лише на цього безсовісного, ще й безцеремонно повісив своє старе дрантя на гілці яблуні, яка розташовувалася неподалік! Бадьориться, наче рубає своє дерево!..

– Ти дивися, щоб предки твої... Що ж ти твориш?! – розлютився Бектур і хутко, широкими кроками підійшов до сусіда. 

Але той навіть уваги не звернув, хоч би глянув у його бік! Мабуть, не почув, все-таки тугий на вухо... До того ж, саме в той час по трасі шумно прогуркотіли одна за одною кілька вантажівок.

– Гей, туговухий! Я питаю, навіщо ти рубаєш це дерево, навіть дозволу ні в кого не спитавши? Що за спішка така?!

Оскільки, витягнувшись на повний зріст і замахуючись сокирою, Акмат не відреагував, розлючений Бектур щосили штовхнув сусіда в плече. А той, мабуть, від несподіванки і нестійкого становища, похитнувся та впав на бік. Ще й як впав! Адже випив перед роботою великими ковтками максим – вариво з прожареного дробленого зерна. Тож у роздутому животі забулькало, сокира вилетіла з рук, і Акмат безпорадно розтягнувся на землі…

– Ой, лишенько, вбивають!!! – пролунав несамовитий жіночий крик із сусіднього двору. – Він уб’є його, проклятий!.. А може, вже убив!..

То була дружина Акмата – Зуура. Грубезна, чорна, як сажа, загалом, злюка. В аулі немає жодної жінки, яка б змогла позмагатися з нею в буйстві. І ось, із розгорнутими полами квітчастого плаття, які розвивалися, вона, мов дебела гуска, перевалюючись, побігла до чоловіків.

Акмат, який звалився від поштовху сусіда, ще нічого не зрозумів, – із досадою, розгнівано дивився знизу вгору на Бектура, бо не мав сили одразу піднятися з землі, вкритої травою, що тільки-но почала проростати. Все ж таки старість... До того ж, він ще й був череватим. Лежачи на боці, спершись ліктем об землю, сусід віддихався. Озирнувся – обличчя його стало напруженим, землистого відтінку. Він просто не міг збагнути, що тут сталося (чому невідомо звідки взявся Бектур, з криком збив його з ніг?!), і від цього дуже розлютився. Бектур, у свою чергу, кинув гнівний погляд на поверженого сусіда, ніби хотів його з’їсти, і коли той почав вставати, зігнутим пальцем відчутно вдарив по потилиці, вигукнув:

– Хай будуть неладні твої предки! Скажи, чому ти рубаєш моє дерево, га?! Міг би попередити, обмовитися бодай одним словом?! Все-таки я господар цього дерева!.. Адже не ти його посадив... Припини! Щоб твої предки в труні перевернулися... – промовивши це, Бектур знову повалив Акмата на землю.

Мало того, що сусід із тремтячою головою і бородою з диким криком неждано збив його з ніг, – тепер ось, мов дитину, постукав по потилиці та знову розпластав біля дерева! Це остаточно вивело Акмата з себе. Спираючись на руки дружини, що підбігла й дбайливо підхопила його під пахви, він, важко дихаючи і крекчучи, ледь встав і різким рухом обтрусився.

– Що тобі треба?! Не лякає мене твоя цапина борідка!.. Якщо я з повагою ставлюся до тебе, як старшого... Що, треба обов’язково так себе вести?!. Чому ти мене штовхнув?!. – Він, здавалося, ось-ось накинеться на сусіда, розлютившись. – Я ж тебе не чіпав!.. А ти уявив про себе казна-що!!!

Така його виклична відповідь ще більше розпалила зазвичай тихого й незлобивого старого Бектура.

– Та що ти патякаєш? Щоб твої предки!.. Як кажуть, дочка, завагітнівши, мати свою лякає... Мало того, що рубає моє дерево, так ще й лається! Що, з’їсти мене хочеш?! Ти дивись... – Бектур від образи ковтав слова, задихався від люті та крові, що раптом ударила в голову, тож роздратувався ще дужче. 

Зазвичай холоднокровний, коли він інколи скаженів, то потім насилу міг заспокоїтися. Бився не на життя, а на смерть. Тому друзі його поза очі називали «контуженим».

– Та щоб вас, аке!.. Що за витівки?!. – дружина Акмата устряла в суперечку. – Мало не вбили його! Чим ми завинили?! Адже й справді з повагою до вас ставилися...

Розлючені старигані не звертали жодної уваги на Зууру. Акмат був молодший Бектура на чотири-п’ять років. Крім того, вони були родичами по батьківській лінії. Тому жінка й величала сусіда аке.

– ... Я питаю, чому ти рубаєш це дерево?! – Бектур спробував вказівним пальцем ткнути в лоб Акмату, але той встиг відвернутися. 

Бектур був незграбним, проте доволі сильним, і його вказівний палець, пройшовши повз чоло, уперся, мов кілок, у сусідове тім’я, викликавши біль. Акмат не втримався:

– Твою матір!.. – скрикнув він, занив. 

Зазвичай такі лайки були його улюбленим набором слів, і матюкався він, ніби так і треба. Але цього разу образа боляче зачепила Бектура, у нього було таке відчуття, що встромили шило у виразку.

– Та що ти кажеш?! Щоб бог тебе покарав!!! – Бектур підстрибнув, ніби спіймав шалену кулю. – Як можна так висловлюватися, га?! Ти ж виріс, приймаючи їжу з рук моєї матері, а говориш таке, щоб твої предки!.. – Бектур, мов беркут, вчепився Акмату в потилицю і потім різко відштовхнув.

– Рятуйте! Убивають!.. – дружина Акмата пронизливо закричала, закриваючи свого чоловіка, який, зігнувшись і постогнуючи, припав до землі. – Люд-и-и!.. Допоможі-і-ть!.. Убива-а-ють!

– Ти дивись-но, замахнувся на мою матір! Негідний!.. Тебе самого мати народила чи хто, скотиняко?!.

Акмат усвідомив, що він, сам того не помічаючи, допустив непрощенну помилку. І розгубився... Як же могли вирватися ці бридкі слова, щоб тобі?.. Здавалося б, він і так повторював їх по сто разів щодня – стосовно друзів, дітей, ніби приказку, але тепер, у цій ситуації, вони явно були недоречні. Збили з пантелику, засліпили... І насправді, скандал ще більше розростався з-за цієї лайки.

Засмучений, як ніколи, через зганьблену честь покійної матері, Бектур із силою заніс ногу, щоб ударити Акмата в груди. Той, усе ще зігнувшись, безпорадно лежав на землі, і якби не захистила підоспіла ззаду дружина, його б розплющило від удару, ніби спущений м’яч. Аякже, якби велетень майже під два метри зростом, ширококостий, що носить нехай і не сорок п’ятий розмір взуття, але сорок четвертий точно, – якби він потрапив у ціль своїм величезним, грубим чоботом, то нічого доброго з цього б не вийшло. Навіть якби ребра не зламалися, мало б не здалося…

Підоспіла дружина Бектура була досить міцною жінкою. Підхопивши під руку чоловіка, вона потягнула його додому:

– Годі вже, досить... Не втрачай своєї гідності перед старшими і молодшими! Що скажуть люди?!..

Але її розсерджений чоловік, не погоджуючись з дружиною, гарячкував:

– Хіба можна терпіти його витівки? Мало того, що рубає моє дерево, так ще й вилаяв мою матір... Щоб твої предки!.. І ти теж, сором який! Не чіпай дерева!

– Досить, старий, що скажуть невістка і син, посоромся... Як би не стати завтра приводом для розмов...

– ... Що сталося? Ви вже чимало часу гарячкуєте! Що за неприємності?.. – почувши голос, що раптово пролунав, усі разом кинули погляд у той бік, де за огорожею виднівся, сидячи на коні, старійшина Токтомамбет. Через скандал ніхто не помітив старійшину і його руду собаку, яка увесь час йшла, як тінь, за своїм господарем. Хоч вона і побоювалася людей, котрі сердилися, але вже деякий час снувала між ними, обережно обнюхуючи чоботи і штани. Мабуть, господар зачув із вулиці шум і заглянув сюди по дорозі: – Репетуєте, все ніяк не можете перекричати один одного, чути на всю округу. То яке лихо трапилося?..

Бектур, побачивши Токтомамбета, відчув полегшення, що знайшлася нарешті людина, якій можна розповісти про свою образу.

– Хіба так можна?!.. Ось цей безрідний... Мало того, що, не спитавши мене, рубає без дозволу моє дерево, так він ще й вилаяв мою матір... Послав я його предків, куди треба!.. Ви ж чудово знаєте, що це дерево посадив мій батько... після повернення з війни... – зазвичай Бектур, коли хотів міцно висловитися: «щоб твої предки...», ковтав останні слова, але цього разу рішуче додав: «послав, куди треба». Авжеж, розлютився не на жарт. Акмат, бліднучи, не зронив жодного слова. Зате його дружина лютувала:

– Та що ви таке кажете, аке, я ж своїми очима бачила: ви прибігли, з розгону збили людину з ніг... А що було б, якщо б він вдарився головою об камінь, га? Вбився б!.. Мало що могло трапитися. А раптом би проштрикнув груди гострою гілкою, що тоді?!.

– Але ж нічого не розбито, навіть богу він не потрібен... Навіщо йому така тупа голова, краще б розбилася!..

– Мммм, значить, сталася неблаговидна справа... – задумливо промовив Токтомамбет, скориставшись на мить тишею, що запанувала. 

З батогом у руці, злегка схилившись над гривою коня, він, здавалося, не знаходив відповідного рішення, щоб усіх заспокоїти… Адже він – все-таки зі старого радянського активу, за становищем йому потрібно було щось сказати. І треба ж, жодного підходящого слова на думку не спадало…

Збуджений Бектур, розмахуючи, як нерідко в таких випадках, руками, з жаром вигукнув:

– Я пам’ятаю, коли був дитиною, у киргизів огорож не було, батько посадив це дерево якраз для того, щоб воно відігравало роль кордону між нашими будинками! Весь аул знає! Тепер – щоб він не бачив материнської ласки, рубає ні з того, ні з сього!.. – старий ніяк не міг замовкнути.

– А я думав, що кордон – цей арик... До того ж, дерево стоїть ближче до нас... – буркнув Акмат, у якого раптом розв’язався язик. – Не міг, чи що, просто сказати! Не збиваючи з ніг... – роздратуванню його не було меж.

Бектур, помітивши, що Акмат ще щось хоче промовити, випередив:

– Я не один і не два рази говорив, але ти мене не слухав, туговухий! І що мені треба було робити? Я що, буду стояти, доки дерево не звалиться?! І цей арик вирив я, хотів одразу за деревом провести, але твій заскорузлий батько був проти, шкода було йому лікоть землі... – слова Бектура, вимовлені зневажливим тоном, мабуть, зачепили за живе.

– Досить! Не говори так про мого батька, самому б тобі закостеніти! – Акмат розлютився, навіть щетина на обличчі наїжилася. – Залиш у спокої душу мого батька!..

Бектур, який раніше не чув такої лайки і таких заперечень, ще більше розійшовся:

– Ти дивись, батька свого обгороджує, який образливий... – тепер він не слухав навіть дружину, гарячкував: – Щоб твої предки!.. Він хоче, щоб я закостенів! Я зараз покажу тобі, як закостеніти!..

– Ти ж сам почав про мого батька...

– На «ти» перейшов, так? Ніби люльку мою качав... Я врятував тебе, невдячний, під час війни. Ти б тоді від корости помер! Я тебе помив, почистив, нагодував – чи не так?! Пізніше зарізав барана, поєднував шлюбом із цією жінкою, у тебе тоді не було навіть паршивого козеняти... Тепер забув, так? Від жиру бісишся, нічого не бачиш! Халамидник...

Знову почався ґвалт. Двоє чоловіків кричали, не слухали один одного, лаяли давно померлих предків, які, треба думати, перевернулися у своїх могилах. Так, непристойно все це було, переборщили. У такій ситуації жоден киргиз не став би стояти спокійно! Сусіди, родичі, збожеволівши, поривалися дістати один одного, готові накинутися один на іншого, між тим, як їхні дружини, голосно кричучи і голосячи, відтягали своїх чоловіків... Як кажуть, захопившись, поступово можна опинитися «в обіймах»… Слово за слово, а в результаті розгорівся ще більший скандал! Почали збиратися люди... Акмат, який зазвичай вів себе скромно та ніколи не заперечував родичу, волав:

– Та я ситий твоїм деревом по горло, зроби собі труну з нього, твою мать!.. – йому тепер було вже все одно.

Бектур кричав у відповідь:

– Зроби краще труну своїй дружині-пройдисвітці! Нехай це буде моєю милостинею вам!.. Твою мать... – через злість він не стримувався, продовжував конфузитися. Та, що була його невісткою і намагалася вести себе скромно перед ним, дружина Акмата, тепер уже теж не залишалася осторонь:

– Щоб я тебе в могилі бачила, гниль, жердина незграбна... Щоб я впоралася на твою голову!.. Де ти побачив пройдисвітку в мені?! – вона зовсім втратила совість. 

Тільки стримана старенька Бектура все ще намагалася втихомирити їх. Якби й вона вдарилася в лихослів’я, вступилася за чоловіка, то тоді б їхнім старим не уникнути бійки, і самі жінки потягали б одна одну за волосся. Нічого доброго це не обіцяло…

Почувши гамір, сусіди та перехожі, – всього десь із десяток жінок і чоловіків – вже валандалися у дворі. Родичі, які стояли поруч із порушниками спокою, вдавали, що намагаються їх заспокоїти, проте, під час загострення пристрастей, кожен починав вболівати за ту чи іншу сторону, і врешті-решт люди не помітили, як самі виявилися втягнутими в розбірки.

– Досить, Зукеш! Ну, що такого сталося? Припиняй, ну...

– Безсовісний, як він міг таке сказати?!. – прихильники Зуури завзято атакували Бектура.

– Ганьба тобі!..

– То ми – пройдисвіти?!.. 

– Еже, зупиніть вашого чоловіка, інакше...

Хто знає, може, тому, що не мав поняття, як їх зупинити, або ж згадавши про свої справи і відчувши, що від нього пуття мало, старійшина Токтомамбет сильно стьобнув батогом свого коня і поїхав з поля бою…

– Гей, Акмат, чому не поважаєш свого старшого родича, що за витівки?! Чи є в тебе, крім нього, інші родичі, які б тебе так облагодіяли, га?

– Мати твою, ти, туговухий! Стули пельку, бо...

– Хіба Бектур добре вчинив? Якщо так, остудіть його!..

– Іди звідси!..

– Чого ти штовхаєшся?!

– ... Не бери низ, зазвичай він буває гнилим... – хтось давав поради з приводу рубки високого дерева, що досі стояло.

– Авжеж, розколоти низ у тебе сил не вистачить...

– Треба б рубати обережніше, раптом не в той бік – і прямо на будинок впаде...

– Потрібно було зверху краном притримати...

– Прокляття!..

– Сволото незграбна, якось, коли моє ягнятко вбігло в його двір, то він йому ногу зламав! Пам’ятаєте це?!. – вигукнув Качкин, сусід Бектура через два будинки. 

Пригадавши минулу образу, він став дорікати, скориставшись ситуацією, і висловив усе, що накипіло на душі. Його підтримав кривий Асан:

– Торік, посварившись із моїм сином через поливну воду, він відібрав у нього кетмень, та так і не повернув... Поверни зараз його!

Люди помалу кучкувалися. Сусіди Бектура, які мешкають наприкінці  вулиці, Аманай і Бейшебай, заходилися наскакувати один на одного, наче півні:

– ... Що зі мною зробите, га?! З’їсте мене?!..

– Разом з Акматом заплатите за того мого віслюка!

Виявляється, Аманай згадав свого загубленого років п’ять-шість тому віслюка… – Акмат тоді сторожував ріллю селян, і ось вирвалася назовні давня затаєна образа. Тоді в аулі ходили чутки, начебто Акмат і Бейшебай тишком-нишком продали на стороні осла, який блукав околицею. Ці чолов’яги в школі разом училися, і їхні стосунки були досить теплими, приятельськими. Власне, у такій ситуації чого тільки не згадаєш...

Конфлікт розростався. Жінки і чоловіки, що розділилися на два табори, скупчувалися групками по двоє-троє і вступали в словесну «баталію» один з одним, штовхалися. Ніхто нікого не слухав! Пригадавши всі свої старі образи, вони розбиралися зараз, хто в чому винен. І вже забули, що сварка почалася через висохле дерево. Навіть Бектур і Акмат залишилися без уваги, десь збоку...

 Було сказано-переказано все, що на душі накопичувалося роками; все, що раніше таїлося, мов камінь за пазухою, й раптом вихлюпнулося вмить. Отож тепер тут стояв божевільний шум-гам. Ніхто навіть не намагався заспокоїтися, втихомирити інших. Втім, якщо б хтось і захотів, все одно нічого б не вийшло, тільки б ще «на горіхи» дісталося... Ніхто нічого не бажав слухати. А нові люди одразу ж завзято долучалися до сварки. Рідня, друзі, сусіди, знайомі... 

Взагалі, мешканці аулу майже всі один одному – якісь родичі, близькі та далекі, – як не рідні, то двоюрідні й троюрідні, по батьківській чи материнській лінії... Тобто, по суті, чужих тут не було. Однак скандал, що почався незабаром після полудня, не припинився навіть із настанням вечора. Діти, худоба, вечеря і побут у всіх просто зникли з голови. Мукання корів, бекання овець навіть не було почуто...

Нарешті чи то вже словесна перепалка набридла, чи ще що, проте люди перейшли до дії: жінки почали дряпати одна одну, а чоловіки полізли в бійку. Якраз у цей час пролунало:

– Щоб вас бог покарав, вгамуйтеся! Досі не втихомирилися, чи що?! – якби не гучний вигук старійшини Токтомамбета, що враз прогримів над юрбою, хто знає, коли і чим би все закінчилося... 

Старійшина давно завершив свої справи і повертався назад додому. Його від’їзд удень ніхто так і не помітив. 

– А що це ти тут загубила, дурепа?!.. Тільки тебе ще не вистачало!.. Ану марш додому! – Токтомамбет побачив свою беззубу стару й суворо пригрозив їй батогом. І та, боязко озираючись, зіщулившись, пішла геть. 

Токтомамбет, ще не втративши своєї енергійності, горланив наказовим тоном – адже як-не-як він колись був бригадиром. Люди зупинилися в ступорі, все-таки його, Токтомамбета, шанували. Хто знає, що б міг накоїти розпалений натовп! Щонайменше, розбили б одне одному голови, ну, а жінки подряпали б одна одну... 

Знавіснілий Акмат тільки-но збирався наїхати на свого старшого родича, і, погрожуючи, кілька разів люто замахнувся на Бектура. Добре ще, що удари не досягли мети, адже відстань була недостатньою. І до того ж, дружини відтягали обох. Якби удар прийшовся куди треба, то, щонайменше, були б вибиті зуби, пролилася б кров... Ось до чого доводить така ворожнеча! Ніхто не очікував від Акмата подібного! Не даремно ж кажуть, що в тихому болоті чорти водяться...

– Не приведи, боже! Вистачить, нарешті, ану вгамуйтеся, доки не пізно! Подивіться на себе: ви, чоловіки, уподібнилися жінкам, а жінки – худобі... – Токтомамбет несхвально дивився на присутніх і сердився сам. 

Дехто наразі вже отямився, збагнув, що все-таки передав куті меду. Тож натовп поступово заспокоювався. «Опритомнівши», односельці замовкали...

– Ви що, хочете розбрату через одне висохле дерево?!.. – продовжував Токтомамбет. – Зовсім совість втратили, ні честі, ні сорому!.. – він думав, що скандал досі не вщухав через те саме всохле дерево; звідки ж йому було знати, що причиною тепер уже стали давні образи: – Що, це дерево продовжить вам життя?.. Все одно в один прекрасний день ви підете до праотців… І нічого не заберете з собою в могилу! Зате після вас залишаться розмови на століття – ганебні, принизливі: скажуть, що брати та родичі лише через одне гниле дерево осоромилися! Де таке бачено?! Ваші діти з роду в рід будуть без вини винними, осоромленими. Яка ганьба! Припиніть. Нехай це залишиться тут, між нами!.. – Токтомамбет ураз хльоснув коня по шиї і пришпорив, пустився риссю за своєю старою, котра дрібними кроками брела, перелякана, додому: – Розійдіться! Не стійте, мов бовдури... Негідники!..

Жодна людина з цього натовпу, хоча б заради пристойності, з аксакалом не попрощалася. Через запеклу сутичку, гамір, хапання одне одного за комір, збуджений народ досі не міг заспокоїтися, й тому всі стояли злі та розгублені. Ніхто не зрушив із місця.

– Та пішов ти, знайшовся мені мудрець... – кинув хтось.

Цей хтось, мабуть, мав зуб на Токтомамбета, може бути, затаїв давню образу. Хоч прямо він і не посмів нічого сказати, але за відсутності старійшини, поза очі, скривдженого прорвало. 

Ні в кого не було бажання рушити з місця. Всі стояли, немов укопані, наче бариги, що не встигли щось урвати. Бектур і Акмат теж не розслаблялися, адже кожен не хотів залишатися без заступників. А якби хтось і вирішив піти з поля бою, то про нього сказали б, що совість заїла, тому й чкурнув. Отож люди не наважувалися розійтися – справа була саме в цьому, в показній честі. Мудрі слова аксакала не почули, і слова даремно з вітром рознеслися полями… Люди не сприймали слушних порад – навпаки, як у горловину порожнього глечика, в них проникали брудні плітки...

Поки всі стояли, невиразно бурмочучи, неподалік з’явився Таштан, який їхав верхи і помітно погойдувався на коні з боку в бік. Він був п’яний, мов чіп. Через затуманену свідомість узагалі не уявляв, куди їде й що робить. Його гніда йшла звичною дорогою, погойдуючись разом із ним, щоб не дати господареві впасти і привезти додому цілим… З самісінького ранку Таштан із друзями не вилазили з крамнички, доки остаточно не пропили всі грошики, які залишалися від «обмивання» бичка, проданого два дні тому… І ось, не маючи можливості похмелитися, Таштан їхав похмурий і злий. Аж ось побачив, що у дворі Бектура стовпилися люди.

– М-м-м-м-ік… – пробурмотів-гикнув він, не в змозі зрозуміти, для чого зібралося стільки народу. Відкинувшись у сідлі, спантеличено втупився в юрбу. Та, як не старався, примруживши очі, ніби шукав овець у тумані (як у минулі часи, коли працював чабаном), не міг розрізнити, хто є хто, бо в голові у нього не прояснювалося: – Щ-що ста... лося, га?.. Чи не пом-мер хто-небудь?.. 

Потім йому на очі потрапила власна дружина, яка жовчно щось комусь доводила в натовпі. Таштану здалося, що у відповідь на неї теж хтось наїжджає, й несамовито смикає… П’яному кров ударила в голову! Він – усе-таки чоловік, тож повинен заступитися за свою другу половину.

– Чу! – голосно наказав він коневі, вперіщив і сильно пришпорив. Від несподіваного удару і п’ят, що ввіткнулися в бік, кінь злякався, рвонув із місця, кинувся у двір, ледь не підім’явши під себе юрбу.

– Гей, мать вашу!.. Чого це ви при... пристаєте до м-моєї дружини, га?! – Таштан, не розрізняючи людей, заходився шмагати батогом направо і наліво, по будь-кому: – На тобі, на тобі! У-ух, які... Ви маєте претензії до... моєї дружини, га?! Зібралися тут...

І ті, хто отримав батогом, й ті, хто його доки уникнув, чоловіки та жінки, з криками розсипалися навсібіч, немов кури, які втікали від яструба.

– Ряту-у-уйте!!!

– Він уб’є!.. – Це ж Скажений, знову вщент п’яний!..

– А-а-а!!!

Ніхто не дав Таштану відсічі – все одно марно… Чоловіки, які прийшли, аби заступитися за дружин, про них забули, – вмить накивали п’ятами, і стрімко зникли по дворах. Не було нікого, хто б міг змагатися з Таштаном, тому його й звали Скаженим. В аулі не знаходилося іншого такого «героя», подібного йому. Коли Таштан напивався до безтями, то не впізнавав навіть рідного батька, й міг убити будь-кого; та і сам легковажно, байдуже ставився до смерті, не відступав. Зараз він «гарцював», смикаючи за поводи, і нещадно бив батогом навсібіч. Його дружина «добре» знала свого біснуватого чоловіка, тому першою втекла геть. Решта жінок, яким дісталося, нестямно волали, а кому все-таки пощастило уникнути ударів, умить поховалися в сусідніх будинках... Один дурень – десяти мудрецям рівня?! – ось як виходить…

На вулиці швидко запанувала тиша. І дерево розбрату, і суперечки, пов’язані з ним, геть зникли з голів місцевих жителів. Бектур і Акмат, також залишивши своїх дружин, одними з перших втекли з поля бою. Не рівня вони Скаженому... Та пропади пропадом це дерево!.. 

 

Українською переклали Сергій Дзюба та Володимир Віхляєв

Схожі матеріали (за тегом)