Отож було це в ті часи, коли один з українських гетьманів ще не виконав наказ біснуватого батюшки-імператора спалити всі чайки козацького флоту, а в Сибірі, за словами мого земляка-поета, сказані ним у поемі «Батурин», ще каралися-мучилися, але не каялися «гетьманів полки». Ніби саме з тих полків набралася чимала команда сміливців-відчайдухів. Розправили вони вуса, закинули за вуха оселедці на бритих головах та й майнули після каторги не додому, де стояла розорена матінка-Січ і де по всій Материзні лунав плач і стогін від нагаїв московських посіпак. Знали: не буде їм там спокою. Не дадуть засівати ниву житом-пшеницею. Пригадають їм і Берестечко з Перекопом, і Батурин з Конотопом, де вони та їх пращури списами завзято скородили московські ребра та прибивали переможні щити над Арбатськими воротами самозваної першопрестольної.

Пішли козаки глухою тайгою на далекосхідне тихоокеанське узбережжя імперії, та й, кажуть, прибилися поруч з Владивостоком. Зустріли там земляків-переселенців з Чернігівської, Полтавської, Київської та інших губерній рідної України, які повірили імперським агентам і в пошуках кращої долі та шматка землі, забилися на край світу. І повідали козаки мрію збудувати тут козацькі чайки, пустити їх на океанську течію та й помандрувати щастя-долю шукати. А навколо ж тайга незміряна. Отож, задзвеніли пилки-дворучки, заспівали сокири, загупали молотки в майстровитих руках українців. Сердобольні землячки витягнули із скринь привезені ще з дому сувої полотна. Взялися за голки і зшили хоч і сякі-такі, та все ж вітрила, які затріпотіли на високих щоглах чайок. І ось команди налягли на весла і вирушили в невідому путь-дорогу. Старалися йти так, аби від берега далеко не відриватися. Вночі ж, щоб не збитися з курсу, на зіркове небо поглядали та на шлях Чумацький.

Важко сказати, скільки часу тривала ця мандрівка. Кажуть, не один шторм пережили, нажимали на весла, аби з акулою не зіткнутися, вдивлялися в далечінь, щоб, боронь, Боже, на океанічні рифи не наскочити. Легенда переповідає нам, що за цей час козаки, що стали моряками-матросами, з’їли із взятих продовольчих припасів не одну діжку квашеної капусти. Аби цинга їх не замучила в далекій дорозі. І таки врятувалися від цієї страшної недуги. І ось одного сонячного дня команда побачила попереду на обрії обриси землі посеред океанічної гладі. Вирішили пришвартуватися до берега, покритого зеленими лісами на схилах гір, та чималими рівними земельними плантаціями.

Зайшли вітрильники у невеличку, але тихеньку, без бурхливих океанічних хвиль, затоку. Кинули якорі. Команда спустилася на берег. Найбільш зіркі побачили, як з-за великих каменів-валунів на них дивляться допитливі очі голих туземців з бамбуковими палицями у руках. Розім’яли ноги козаки, та й взялися за справу. Витащили з кораблика казан, встановили його на великих каменюках, засипали пшоно з салом та й розпочали на вогнищі варити куліш. Його запах приємно лоскотав ніздрі на всьому узбережжі. Невзабарі на нього потягнулися спершу дітлахи, а за ними – й старший люд із розкосими смолянистими очима і засмаглими аж до чорноти тілами. Не поскупилися українці, пригощали гарячим кулішом аборигенів.

А вже з темнотою сіли козаки великим колом, поклали один одному руки на плечі і затягнули «Над озером чаєчка б’ється» та «Ой, горе-біда тій чайці-небозі». Звучали вони не тільки сумливо. Слова неслися над водним плесом символом успіху, перемоги та слави запорожців, що здолали путь грізним і примхливим океаном. Звучали похвалою унікальному плавзасобу козаків – чайці, якими вони дісталися в таку далечінь. А трохи загодя дали лиха й закаблукам. До рук взяли гострі шаблюки і з вигуками «же през шаблю маєм право» давай кресати ними іскри в запальному бойовому гопаку. Спершу несміливо, а затим все охочіше ставали в танцювальне коло і місцеві тубільці, у такт танцювальних ритмів гупаючи долонями у барабани.

Коли темна нічка вже геть лягла на гори й океанське узбережжя, розпочали розходитися. Легенда не приховує, що багато хто з місцевих темношкірих красунь весь вечір задивлялося на бравих козарлюг і під покровом злодійки-ночі розбрелися вони з ними у пошуках ще темнішого закутку. Розповідають, що кохалися нові пари шалено. Як кажуть у нас, до безтями. Результати того кохання й тепер помітні. Як і в українських селах до цього часу можна зустріти з розкосими очима нащадків палкого кохання з татаро-монголами, так і тут, на острові, здибуєшся з людьми, що мають український тип обличчя з волошковими очима та русою косою до поясу або ж з солом’яною стріхою на голові.

Знову ж таки, легенда не донесла до наших днів всіх подробиць того та й наступних вечорів утіхи. Не знаємо ми й, скільки днів чи місяців тут жили наші земляки. Лише з упевненістю наш гід Ілля стверджував, що частина козаків залишилася жити на цьому острові, ймення якому Оаху, а частина чи то повернулася в рідні краї, чи помандрували далі в пошуках кращої долі. Достеменно відомо лише одне: у ті дні і на українській мові і на місцевих говірках часто звучали слова «кохана» і «коханий». Стопроцентово правдивим фактом залишається й те, що з того часу ця галявина на тихоокеанському узбережжі, а згодом і знаменитий на весь світ пляж із перемитим бурхливими океанічними водами золотистим піском та всю навколишню територію полінезійці назвали «Кохана». Як знак поваги і вдячності до наших пращурів-українців за їхнє козацьке лицарство – цей унікальний феномен в історії України. А могли б аборигени і з’їсти їх, як отого капітана Джеймса Кука, про якого колись нам співав Висоцький, бо той хоч і був одним з першовідкривачів цих островів в океані, але зневажив старі традиції й звичаї місцевого населення, повів себе з туземцями досить нечемно. Ось і поплатився життям. Хоч пам’ятник йому все-таки на острові поставили.

Хочете вірте в цю легенду, хочете – ні, то ваша справа. Я ж на її підтвердження наведу власні спостереження і аналіз інших фактів з життя і діяльності українців та виявленої до них поваги на американському континенті. Коли я переповів її декому із знайомих, вони висловили сумнів, що там були наші пращури. Мовляв, вони не могли у той час дістатися із Далекого Сходу через океан аж до Гавайських островів. Можливо, говорили вони, то були московити, які довгий час жили на березі океану і були з ним на «ти»? На останнє зауваження я відповів моментально: у тому випадку берег і всю територію звали б не «кохана», а «любимая», чи якось інше на мокшанський зразок. І тут не може бути сумнівів.

Для несприйняття другої думки довелося поритися в книгах та енциклопедіях. Отож даю відповідь. Документально підтверджено, що українці з’явилися на території колишніх англійських колоніальних володінь в Америці після 1658 року. Згідно інших документів, на острові Оаху розпочали масово поселятися представники багатьох народів десь з 1897 року. Але ж були й першопрохідці, яких не завжди фіксує в своїх аналах історія. Та добре відомо, що наші козаки дізналися про цікаві пропозиції місцевих плантаторів для переселенців і вони всілякими способами добиралися у ці краї. Додам, що наприкінці ХІХ століття попит працівників на плантації кавових садів, ананасів та цукрової тростини був частково задоволений контрактованими українцями саме з тих губерній, які згадувались мною вище. Багато хто з них різними шляхами потрапив на Далекий Схід ще в середині ХУШ століття.

Достовірним є факт про те, що на самому початку ХІХ століття поблизу Сан-Франциско мав ферму українець Агапій Гончаренко і назвав він її “ Ukraina”. Кажуть, що він чи його пращури переселилися сюди з Гаваїв. У всякому разі не вигадкою є те, що Агапій багато допомагав українцям, які переселялися в Каліфорнію, в тому числі й з Гавайських островів, де влітку стоїть нестерпна тропічна спека.

Не менш цікаво знати, що першим головою сенату Гавайських островів був Микола Судзіловський ( Ніколас Руссель). Він хоч і народився на Могильовщині, але в свій час вчився на медичному факультеті київського університету святого Володимира і з української землі пішов у світ широкий. Врешті, Гавайські острови відкрив для Російської імперії саме українець, вихідець із Ніжина, відомий мореплавець, океанограф, згодом капітан першого рангу Юрій Лисянський. Сталося це у 1804 році. Його шлюп «Нева» сів на мілину неподалік від одного з незнайомих до того часу островів архіпелагу. З того часу ця земля нанесена на карту світу, а острів назвали на честь Юрія Лисянського. Зветься він так і до сьогодні. У морському порту Гонолулу, а це місто сьогодні є головним у штаті Гаваї, де швартувався шлюп Юрія Лисянського, зупинявся й корвет «Витязь» під командуванням капітана Степана Макарова – уродженця Миколаєва. Його, як і Лисянського, наші недобросовісні сусіди й до сьогодні називають «русскими мореплавателями». Але до таких брехень і крадіжок «братів» нашої, української слави ми вже звикли. На жаль.

А тепер про далеку і небезпечну дорогу з Владивостоку до берегів Америки. Мовляв, наші пращури-козаки не могли у ту пору дістатися до тих країв, бо океанами на кораблях вони не ходили. Так ось скажу, що українець, простий селянин з Поділля Пилип Коновал, який став кавалером найвищої нагороди Великої Британії Хреста Вікторії, якому англійські королі першими віддають честь, дістався берегів Канади саме з Владивостока.

Не можу змовчати й про те, що в Сполучених Штатах до України здавна й до сьогодні особлива тепла й дружня атмосфера. Досить сказати, що саме в Сполучених Штатах з’явився перший на американському континенті пам’ятник нашому пророку Тарасу Шевченку. Ще в 1933 році, у час, коли наш «старший брат» влаштував українцям масовий голодомор. А хіба не заслуговує уваги і шани той факт, що в Штатах є п’ять великих селищ, які носять ім’я нашого славетного гетьмана Івана Мазепи. Ще одне поселення, назване на честь славетного гетьмана і патріота України, здавна є в Канаді. І це в той час, коли «мокшани» нібито за зраду наклали на нього анафему і упродовж століть посилали на його адресу в церквах всілякі прокляття. І лише недавно Вселенський патріарх Варфоломій І на весь світ заявив про не канонічність тієї анафеми «братів во Христу». Врешті, у цьому славетному ряду географічна точка на карті Америки із співучо-мелодійною назвою «Кохана». Це територія, де на узбережжі океану масово росте наш подорожник, де квітнуть такі до болю знайомі «братики й сестрички» із голубими та жовтими пелюстками, де на таких же примітивних прилавках, як і понад українськими дорогами, місцеві мешканці продають екзотичні авокадо, ананаси, банани, маракуйю. А над всім цим побаченим стиглою вишенькою на тортику зазвучала з айфона у руках світлочубого парубчака пісня про одну калину за селом і одну родину за столом. Бо наш гід сказав людям за прилавком, що ми з України.

І наостанок - фото. Для підтвердження легенди і роздумів навколо неї. На ньому я зафіксований поруч з автотрасою, де на покажчику красується назва значної території тихоокеанського узбережжя американських Гаваїв. Отож і я мав честь з гордістю сказати: «Добридень тобі, краю, де кохалися мої пращури, де упродовж століть пам’ятають героїчну славу козацьку. Вона й справді не вмре, не поляже й житиме до кінця віку всього людства!»

Микола ГРИНЬ, член Національної Спілки журналістів України,

лауреат літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша