|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 15:54 | 03.29.2024

«Заробітчанка»

Чернігівці Олені Коваль – 28 років, і вона – вже три роки працює в Італії. Як живеться українці за кордоном? Скільки платять їй за роботу? Чи планує вона повернутися на Батьківщину? Про все це – у її відвертому інтерв’ю для читачів газети «Чернігівщина: новини, оголошення».

Заробітчанка – Пані Олено, як Ви отримали роботу за кордоном?

– Несподівано. Бо, як я дізналася згодом, уже тут, в Італії, знайти постійну роботу, де пристойно платять за нашими мірками, досить таки нелегко. Зазвичай наші заробітчани збираються на околиці Риму – біля станції метро «Ребіббія». І жінки, й чоловіки. Це вдома вони – висококваліфіковані фахівці: скажімо, медики, педагоги чи інженери, а тут шукають фактично будь-яку роботу, аби заплатили і не обдурили.

– А що, і таке трапляється? Можуть ошукати?

– Звісно. Скільки завгодно… Деякі місцеві жителі навмисне «вираховують» новеньких і недосвідчених, щоб збити ціну! Але мені поталанило – раніше в Римі кілька років працювала моя подруга Оксана. Проте в її родині несподівано сталася біда – помер тато. Оксанка поїхала на похорон, та так і не повернулася на роботу в Італію – лишилася вдома, щоб підтримати маму, яка, залишившись сама, сильно захворіла. Втім, господарі, у котрих вона старанно працювала, були задоволені її роботою, тож вони попросили Оксану порекомендувати хорошу, чуйну жінку з України, яка б погодилася терміново приїхати сюди. Подруга, не довго думаючи, подзвонила мені.

– Це сталося несподівано, неочікувано!

– Тож я неабияк вагалася. Справа в тому, що у мене – чоловік і п’ятирічна донечка… Авжеж, гроші дуже потрібні, вдома стабільної роботи не було. Мій чоловік – будівельник. Золоті руки, а змушений трудитися в Києві, лише інколи, у вихідні, провідуючи сім’ю. А мене скоротили на роботі. Я за фахом – медсестра, та хотілося отримувати нормальні гроші, тож спробувала працювати в приватній клініці. Спочатку була задоволена, а потім там почалися проблеми, внаслідок яких мені довелося піти. І раптом – ось таке запрошення кардинально змінити своє життя! Найважче було переконати матусю – вона дуже хвилювалася не хотіла відпускати.

– Уявляю!

– Врешті-решт погодилася, і Галинку, мою любу донечку, свою онуку, поки взяла до себе. Чоловік теж особливого ентузіазму не виявив. Однак я наполягала, що хочу випробувати себе та заробити гроші для родини. Сказала, що поїду «в розвідку», роздивлюся, що й до чого… Як не сподобається – одразу ж повернуся. А якщо поталанить – не можна ж нехтувати отаким шансом! Може, ще потім до Риму і його з Галинкою заберу. Це його переконало, погодився.

– І почалося Ваше італійське життя…

– Зустріли мене загалом привітно. І, хоч я спочатку не знала мови, встигла вивчити лише декілька фраз («добридень», «до побачення», «дякую»), це не стало на заваді мого спілкування з господинею: сеньйора Алессандра, хоч і народилася в Італії, знає українську мову! Адже її мама Марія – родом з України. До Італії пані Марія потрапила ще за радянських часів. Вона навчалася в Києві, і там у вузі познайомилися з юнаком з Італії, який мав комуністичні переконання й отримав право на пільгову освіту в СРСР. Закохалася, вийшла заміж. Отримавши дипломи, молоде подружжя виїхало до Італії. Згодом у них народилася донька Алессандра. Пройшов час. Алессандра виросла, взяла шлюб з місцевим підприємцем Агостіно. Так і живуть. Однак матуся багато розповідала своїй доньці про Україну, про її історію, національні обряди й традиції, навчила її розмовляти українською. А от сеньйор Агостіно – типовий італієць: такий темпераментний, емоційний, говорить швидко, посилено жестикулюючи руками.

– То Ви за ким доглядаєте?

– За пані Марією. Її чоловік помер. А ця 85-літня жінка перенесла інсульт, внаслідок якого втратила здатність рухатися… Нею постійно треба опікуватися, годувати з ложечки, розмовляти. І я це все роблю. Робота – важка! Пані Марія – хороша жінка, але ж самі розумієте. Нерідко доводиться й уночі схоплюватися. І вдень увесь час потрібно пильнувати. Тому фактично ніколи й надвір вийти, хіба що хатня робітниця Орися підмінить. Але в неї своя робота: готувати їсти, прати, прасувати, прибирати… Теж ніколи вгору глянути! І так – щодня, практично без вихідних. І хоча я сама нерідко вимовляю це слово «заробітчани», розумію, що надто воно вже несправедливо звучить стосовно таких, як ми. Адже це – пекельна праця, до якої просто неможливо звикнути! Тому ліпше це слово брати принаймні в лапки…

– Якщо не секрет, скільки Вам за таку важку роботу платять?

– Заробляю 800 євро за місяць. Небагато, за італійськими мірками, проте для нас, українців, це – неабиякі гроші! До того ж, я там харчуюся й проживаю безкоштовно. Тобто за рік можна назбирати кругленьку суму… Хоча я все-таки не раз натякала сеньйору Агостіно, щоб збільшив мою зарплату. Бо, коли вивчила більш-менш італійську, домовившись з Орисею, почала інколи виходити надвір. Їздила і на станцію метро «Ребіббія», де спілкувалася із земляками. Там узагалі італійської майже не чути – довкола звучить рідна, українська. Буквально десятки наших співвітчизників щодня збираються на околиці Риму біля овочевих лотків та періодики й терпляче шукають-очікують бодай якусь роботу. І туди з’їжджаються на той своєрідний «український базар» буквально десятки вантажівок – привозять продукти, пошту, посилки. Так от, мені розповіли, що, в принципі, доглядальниця має отримувати 7-8 євро за годину. Тобто мені все-таки недоплачують… Але що вдієш? Сеньйор Агостіно – відверто кажучи, не надто щедрий. За увесь час лише кілька разів, на мій день народження, радував невеличкими преміями – по 50 євро.

– Але хоча б харчування – нормальне?

– Так, ми з Орисею їмо те ж саме, що й наші господарі. Та й «свої» кімнати маємо. Взагалі, сеньйора Алессандра – жінка шляхетна, освічена і чуйна. Вона ж могла б віддати маму до будинку для літніх людей, де дуже хороші умови, просто як у санаторії – якось я там побувала й бачила все це на власні очі. Однак для неї важливо, щоб матуся була поряд. Сеньйора Алессандра, звісно, відчуває себе італійкою, тут вона народилася й виросла, її тато – італієць. Однак не забуває, що її матінка – українка, шанує наші традиції.

– Як складаються долі наших заробітчан?

– По-різному. Хтось розлучається і виходить заміж за місцевого чоловіка… Але більшість мріють назбирати достатньо грошей і повернутися додому. Так, в Україні зараз – неспокійно. Однак це наша Батьківщина, яку не можна вибирати, про це ще великий український поет Василь Симоненко у своїй знаменитій пісні сказав. Тому у мене постійно душа болить за своїх рідних. Дуже скучаю і за ними, і за Черніговом, і за Україною. Тому раз на рік, попри все, вириваюся додому у «відпустку» – на тиждень. Моя подруга Оксана, невдовзі після свого повернення в Україну, додому, завагітніла, а згодом народила дитину, отож зараз перебуває у декретній відпустці. Та й господарі за цей час уже до мене звикли. Тому поки що повертаюся працювати до них. Але ж пані Марія – не вічна. Коли втрачу роботу, тоді й міркуватиму, як діяти далі.

– А забирати, як думали раніше, свою родину до Риму не будете?

– Очевидно, ні. В Італії – свої проблеми… Все-таки ми тут – чужі! Знаєте ж приказку: в гостях – добре, а вдома – краще. Я переконана, що, попри все, вдома має бути найкраще, адже я – українка!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)