– У! Патологоанатом – це така страшна професія. Це – як у фільмі. Заходиш до кімнати – і тиша, тільки мертві з косами стоять...

(З опитувань на вулицях Чернігова)

«Маємо гарного сімейного лікаря. Це – патологоанатом...»

Людина, про котру зараз піде мова, не вважає свою професію якоюсь особливою. Втім, більшість людей ставляться до такого фаху неоднозначно й навіть упереджено. Це підтверджують і опитування чернігівців, проведені напередодні зустрічі з патологоанатомом. Власне, я свідомий того, що й ця розповідь викличе різні, часом протилежні думки. Головне – вона нікого не залишить байдужим.

Мій співрозмовник вже тривалий час працює лікарем-патологоанатомом у Чернігові. Але він зовсім не справляє враження похмурої людини. Швидше навпаки: любить жарти, розіграші й розкіш спілкування з друзями. Каже: «У мене немало приятелів. І багато хто з них, коли розмовляє про мене зі своїми знайомими, то говорить, що має сімейного лікаря. Коли запитують: «Хто він?», приятелі відповідають: «Патологоанатом». Люди дуже дивуються, мовляв, як це так – сімейний лікар, і раптом – патологоанатом? Хоч коли я тривалий час мешкав у гуртожитку, то практично всі знайомі одразу прибігали до мене з усіма своїми проблемами...».

Нічого дивного – медики-науковці переконані, що найкраще діагностувати хвороби здатні саме патологоанатоми. Специфіка їхньої роботи потребує ґрунтовних знань не якогось одного вузького напрямку медицини, а всього спектру цієї галузі. По-перше, лікарі – патологоанатоми займаються діагностикою онкологічних недуг та інших тяжких захворювань.

«Увесь матеріал, взятий для діагностики, або після операції, у людини, обов’язково потрапляє в патологоанатомічне відділення, де лікар розглядає під мікроскопом структуру тканини і ставить діагноз. Це – для живих людей, – терпляче пояснює мені досвідчений фахівець. – Також патологоанатоми займаються розтинами небіжчиків – тих, які померли в стаціонарах, – для встановлення точного діагнозу й правильності прижиттєвого лікування померлого. На теперішній час я роблю за рік близько ста розтинів».

Цей доброзичливий чоловік (він – людина не публічна, скромна, тому попросив не називати прізвища) трудиться патологоанатомом багато років, однак не розчарувався у своїй професії, адже вона щодня спонукає його до самовдосконалення. Він цілком усвідомлює, що повинен бути дуже гарним фахівцем, аби мати моральне право оцінювати дії лікаря, чий хворий помер. Тож йому доводиться постійно перечитувати буквально гори найсучаснішої медичної літератури й практично щодня дізнаватися щось нове.

До речі, рік за контрактом мій співрозмовник перебував в Африці. Задоволений: «Мені дуже сподобалося сучасне обладнання того шпиталю, в якому я працював патологоанатомом. Думаю, що нам є чого повчитися і в африканців, – говорить він. – У першу чергу – згуртованості. Араби в будь-якій державі захищають одне одного. А українців, на жаль, ви знаєте, буває, зневажливо називають хохлами. Нерідко так і є! Ми, українці, навіть за межами нашої держави не вміємо підтримувати своїх. Українці – недружні, в цьому, по-моєму, наша найбільша проблема. Ми ще не усвідомлюємо себе нацією».

В’їхав на білому коні й освідчився майбутній дружині!

Його мама – родом з іншої держави. Вона навчалася в Україні, у педінституті, де й закохалася в симпатичного юнака-українця. Тож мій співрозмовник народився за кордоном. Там, у горах, хлопчика виховувала бабуся. А зі шкільного віку він мешкає в Україні. Ким себе вважає? Звісно, нашим співвітчизником, громадянином України, і пишається цим: «Я дуже-дуже люблю Україну. Це – моя Батьківщина! Вона мене виховала, зробила лікарем. І мальовничий Чернігів щиро люблю – це моє рідне місто».

Він цінує екстремальні види спорту – фрістайл, авторалі, стрибки з парашутом. Адже переконаний, що в таких умовах виділяється позитивний адреналін, який стимулює до життя всі органи й системи людини. Тому вона значно спокійніша та виваженіша – і в житті, і на роботі.

Цікавлять його психологічні трилери. У цих кінострічках він спостерігає за поведінкою людей у неординарних ситуаціях. Один із найулюбленіших фільмів – «Мовчання ягнят».

Також він із задоволенням дивиться старі радянські кінокомедії – такі, як «Іронія долі, або З легкою парою». Пояснює: вони – добрі, зворушливі та веселі.

Любить він і книжки Пауло Коельо та класичну музику – в сучасній інструментальній обробці. У захваті від Баха та Альбіоні. Але подобаються і жартівливі пісні, наприклад, у виконанні Вєрки Сердючки.

«Дуже люблю співати, – посміхається, – особливо українські народні пісні. Будь-яка гулянка – це не гулянка, якщо там немає українських пісень і танців».

Свого часу він надзвичайно оригінально освідчився своїй майбутній дружині: «Я просто в’їхав у Чернігові на нашу Красну площу на красивому білому коні й попросив руки та серця у неї. Адже кожна жінка з дитинства мріє про принца на білому коні, тож я певною мірою втілив це в життя. А в РАЦС ми приїхали на БТРі...».

Мій знайомий патологоанатом вважає себе оптимістом. Каже: «Якщо в житті щось не виходить, не треба засмучуватися – це на краще. Це спонукає до дії, до самовдосконалення та пошуку».

Мій співрозмовник – віруюча людина. Коли був ще зовсім маленьким, улюбленого онука водила до церкви бабуся. Він і тепер постійно приходить до храму Божого. А на запитання, як майже щодня не боїться робити розтини небіжчикам, спокійно відповідає, що взагалі-то боятися треба не мертвих. Бо небіжчик уже не зробить нічого поганого. Боятися треба живих…

 Сергій ДЗЮБА