|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 11:50 | 10.05.2022

Пальто для великого поета

Господь взяв його до себе в травні 1999-го. Однак книжки Петра Івановича і в XXI столітті виходять у його рідному Чернігові. Спочатку завдяки великому подвижнику, поетові Святославу Хрикіну. Нині – коштами його друзів і шанувальників.

Я воровал тебя у века,

У поколенья, у жены…

Твои опущенные веки

Моим дыханьем сожжены.

 

Так дуже проникливо і пристрасно про Кохання написав Петро Пиниця – Поет Божою милістю.

Пиниця був би приємно здивований такою щирою, чуйною увагою до його творчості. Він чомусь вважав, що про нього швидко забудуть. Так і говорив: «Мокрого місця не лишиться…»

 

Девочку звали Христей.

Видел я часто тоненькую.

Христя жила меж листьев

И стерегла антоновку...

 

Його називали класиком вітчизняного самвидаву. Петро Пиниця був улюбленим учнем Твардовського (і навіть деякий час жив на дачі Олександра Трифоновича) та приятелем Валентина Распутіна, Василя Шукшина, Євгена Євтушенка, Олександра Вампілова, Андрія Миронова… Кіноактор Миронов, завітавши до Чернігова в зеніті своєї слави, публічно обійняв Петра Пиницю і розцілував, як брата. Распутін захоплено цитував його вірші на з’їзді Спілки письменників СРСР. А Євтушенко епіграфом до своєї знаменитої поеми узяв рядки з Пиниці:

 

Ах ты, сука-романтика, ах ты, Братская ГЭС,

Я приехала с бантиком, а уехала – без.

 

1appВтім, Петро Іванович ніколи цим не хизувався. Адже він був напрочуд скромною людиною. А оскільки лише віршами – і тоді й зараз – на життя не заробиш, здобув немало професій.

Зокрема, він будував канал «Північний Донець – Донбас»… Служив на Тихоокеанському флоті – на «маленькому Чорнобилі», так того атомного човна називали. Під час Карибської кризи ходив на Кубу (моряки кажуть не «плавав», а «ходив») – супроводжував вантаж із ракетами, а коли Хрущов з Кеннеді домовилися – віз його у зворотному напрямку… Одного разу на цьому атомному човні виникла пожежа. Морякам вдалося її погасити, проте герої отримали смертельну дозу радіації. Напарник Петра Івановича помер у московському шпиталі, а от Пиниця дивом урятувався – його відправили на лікування за кордон, пересадили кістковий мозок…

Він працював на Братській ГЕС… Вступив на історичний факультет Іркутського держуніверситету. Тоді саме зняли Хрущова, а молодим поетам дуже хотілося свободи слова. Петро разом із друзями ходив на студентські мітинги та демонстрації. Ось тоді ним вперше й зацікавилися в КДБ… Тому невдовзі з університетом «неблагонадійному» Пиниці довелося попрощатися.

 

Эх, баранка, баранка,

Вороной эбонит,

У меня спозаранку

Что-то сердце болит.

По великому делу

Объезжал города –

Тополиной метелью

Облетели года…

Ни тепла, ни привета,

Ни огня, ни плеча, –

По бокам два кювета,

Словно два стукача.

 

Поет все-таки влаштувався на Лісіхінський цегельний завод (де колись каторжники працювали). А коли трохи вгамувалося – полетів до Москви. Звичайно, місцеві «компетентні органи» ні сном ні духом про це не відали. Валентин Распутін спонсорував гроші на квиток, але Юрій Скоп (тепер – теж відомий письменник) сказав, що гроші ще знадобляться. І попросив свою дружину Галю, яка працювала стюардесою, аби провезла Петра «зайцем».

Він уже навчався в Літературному інституті імені Максима Горького, коли всюдисуща «таємна служба» нарешті розшукала свого «піднаглядного» і звернулася до ректора престижного вишу з приводу негайного виключення студента Пиниці за його бурхливу «іркутську одіссею». Тоді поета врятував класик Олександр Твардовський. Він був членом ЦК, очолював «Новый мир» і викладав в Літературному інституті. Дізнавшись про наміри «компетентних товаришів», Олександр Трифонович викликав їх до себе й поцікавився: «Ви скільки на цій роботі працюєте?» Один відповів: «Двадцять років», інший: «П’ятнадцять»... А Твардовський тоді: «Так от, мої юні друзі, цей поет може написати одного вірша, і всі п’ятнадцять-двадцять років вашої ідеологічної роботи – нанівець. Ви ж дайте йому курс марксизму-ленінізму прослухати!» Так «дисидент» Пиниця залишився в інституті й отримав диплом.

 

От дождя запотело окошко,

От дождя заржавели листки.

Неумелая чья-то гармошка

Пилит «Яблочко» на куски...

 

... Ой, тоска ты моя, кручина,

Не отрубишь тебя топором...

Ты из мокрой стаи грачиной

Опустилась чёрным пером.

 

Настав час повертатися на Чернігівщину – за сімейними обставинами. Твардовський прощався перед смертю, говорив: «Залишайтеся тут, як не в столиці, то в Підмосков’ї. Принаймні Вас не зачеплять. А там – з’їдять». Але у Петра Івановича важко захворіла мама – мусив їхати додому.

На жаль, класик виявився правим. Адже Пиниця не встиг повернутися в Городню, попрацювати у місцевій газеті, як почалося...

 

И безмолвное крестьянство,

И рабочий робкий класс,

И твоё непостоянство, –

Всё, родная, против нас...

Против – разница в годах,

Преждевременная осень,

«И Шевченко, двадцать восемь»

Что со мною не в ладах...

 

У Чернігові на вулиці Шевченка, 28 розташовувалося КДБ… Поет швидко відчув себе «білою вороною»: пожежником – не можна, слюсарем – не можна. Мовляв, вища освіта. Однак і за фахом працювати – зась... Не раз згадував Твардовського: «Парни в этом роде есть в каждой роте и в каждом взводе...» До речі, саме там, у «компетентних органах», досі має знаходитися повне зібрання віршів Пиниці. Десь аж півтора метра завтовшки, друковані аркуші з інтервалом 1,5. У композитора Миколи Збарацького, що старанно зберігає поезії друга, їх все-таки менше…

1apynizbar

Петро Пиниця (праворуч) із Миколою Збарацьким

 

З Городні поет переїхав до Чернігова. Працював у будинку народної творчості – методистом клубно-освітньої роботи. Потім – сантехніком на будівництві. Доки йому не сказали: «Тебе до робітничого класу на гарматний постріл не можна підпускати!» Довелося їхати на Північ.

 

К нам с пургою влажною

Да с весною Севера

Прилетела – надо же! –

Пуночка несмелая…

Ах ты, птаха-пуночка!

Твой наряд – с иголочки:

Беленькая юбочка

С чёрненькой каёмочкой.

То взлетишь, то падаешь,

Сея песни вешние...

До чего ж ты радуешь

Души наши грешные!

Так летай, насвистывай

В поднебесном облачке –

Совесть наша чистая...

С чёрненькой каёмочкой.

 

Петро Іванович трудився дефектоскопістом (вирівнював невидимі оку тріщини на буровому інструменті) – сім років. Тоді знову потягнуло в рідні краї… Жив у Чернігові, потім, важкохворий, – у Городні.

А цю історію я досі не розповідав нікому. Одного разу він зайшов до мене на роботу – приніс, на моє прохання, свої нові вірші. На вулиці було зимно, а Пиниця – в благенькому светрику. Я: «Петре Івановичу! Ну, хіба так можна? Хочете застудитися?!» Він зніяковів: «Чесно кажучи, більше нічого одягнути, друже. Фізично працювати вже не можу, а за фахом, сам знаєш, не дають…» А я ж тоді саме підготував статтю про єврейську громаду і їхній благодійний фонд, яким опікувалася Ірина Лапко. Вони розподіляли не нові, але ще якісні, добротні речі, що надходили з-за кордону, між незаможними євреями. Тому й подзвонив Ірині Давидівні: «Тут така ситуація – потрібне пальто для великого поета, правда, він – не єврей. Тепер за найгеніальнішого вірша пиріжка не купиш! Допоможете?»

За півгодини Ірина Лапко підшукала гостеві чудове пальто, а також – гарний костюм, кілька светрів і сорочок. Пиниця увесь час вдячно читав свої проникливі вірші.

 

Зачем живу – и сам не знаю.

Но, покорившийся судьбе,

Я повторяю, повторяю:

«Спасибо, милая, тебе».

Но не за логику литую

Душеспасительных речей,

А за доверчивость святую

И тихий свет твоих очей;

За то, что любишь те же травы,

К которым никну головой,

И что не любишь берег правый,

А любишь левый – луговой...

За то, что не нашёл другую

На всей исхоженной Руси...

И я – доверчивый – токую:

«Спасибо, милая, спаси...»

 

Ірина Давидівна була розчулена до сліз. Ми тепло попрощалися. Я провів Петра Івановича на вокзал. А незабаром із Городні надійшла сумна звістка…

Посмертно, вже в незалежній Україні, творчість видатного Поета Петра Пиниці відзначили міжнародними літературними преміями – імені Миколи Гоголя та Григорія Сковороди. А зараз я перечитую його прекрасну книжку «Ухожу в кленовые метели»…

1apampp

У самісінькому центрі Городні гордо височіє його пам’ятник, а поруч, у місцевому музеї, як справжню реліквію, бережуть унікальну експозицію, присвячену Петрові Пиниці.

Ви були неправі, дорогий Петре Івановичу. Хіба Вас такого забудеш?!

 

Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)