|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 12:33 | 06.20.2024

«Композитор Анатолій Пашкевич був сонцем, яке світило і гріло…»

Анатолій Максимович Пашкевич, видатний український хоровий диригент, композитор, народний артист України, автор популярних пісень «Степом, степом», «Мамина вишня» та багатьох інших, тривалий час (з 1989-го до 2005 року) жив і працював у Чернігові. Про свого побратима розповідає поет і драматург, чернігівець Анатолій Покришень.

Пригощав усіх сусідських дітей морозивом!

 

1apaskev– Анатолію Митрофановичу, як Ви познайомилися з композитором?

– Я тоді служив в армії. Був підполковником, уже збирався у відставку. І одного разу, повертаючись додому, звернув увагу на привітного добродія, якого обступили дітлахи. Малеча була дуже задоволена, вони спілкувалися, мов найкращі друзі. Мені це запам’яталося, мимоволі подумав: «Що це за дивовижний чоловік, якого буквально обожнюють сусідські діти?».

Потім, іншим разом, чимчикував я додому, а біля під’їзду підлітки на гітарі бринькали щось таке «новомодне». І мені раптом захотілося зіграти й заспівати душевну, ліричну пісню з часів своєї молодості. Тож попросив у хлопців гітару…

Заспівав. І почув знайомий голос: «А Ви не могли б до мене зайти?». Поглянув, а у вікні на третьому поверсі – той самий добродій посміхається. Звісно, я навіть не здогадувався, що це – знаменитий композитор, чиї пісні співає вся країна.

– Тобто Ви з ним мешкали в одному будинку?

– Авжеж, тільки я – в одному під’їзді, а він – в іншому. Це – вулиця Київська, 14. Неподалік школи № 8, поруч із гомеопатичною аптекою. До речі, меморіальної дошки досі чомусь немає…

– Яка квартира була в Анатолія Пашкевича у Чернігові?

– Однокімнатна, дуже скромна. В його оселі майже нічого не було – ні якихось дорогих меблів, ні заморських килимів та коштовних сервізів. Лише стареньке пошарпане фортепіано, на якому він створював свої безсмертні пісні. Пам’ятаю, я йому роздобув шифоньєр, подарував стілець і чоботи… Просто Анатолій Максимович був напрочуд доброю і щедрою людиною, й абсолютно не переймався побутом. Його цікавила тільки творчість! А дітворі він щоразу купував по двадцять-тридцять пачок морозива, цукерки і завжди пригощав малечу. Дітлахи вже знали – зараз із роботи прийде дядя Толя, і гуртом зустрічали його, наче чарівного Діда Мороза. Надзвичайно любили Пашкевича!

– А дорослі заходили до нього в гості по-сусідству?

– Безперервно. Це ж був 1994 рік, дуже скрутні часи, коли по півроку не платили зарплату, періодично відмикали електроенергію й гарячу воду. То люди часто позичали в Анатолія Максимовича гроші, і він жодного разу нікому не відмовив. Все роздавав, нічого не жалів! Дехто цим безсовісно користувався, то я таких непорядних пройдисвітів ганяв. Бо сусід – а ми вже стали добрими друзями – був зовсім беззахисною й довірливою людиною.

Я грав на семиструнній гітарі, на трьох акордах, але йому подобалася моя душевність. Він умів слухати! Але найцікавіше, що я досі не знав, із ким маю справу. Анатолій Максимович був надзвичайно скромним чоловіком. Я ніколи не чув, щоб він якось хвалився своїми досягненнями, знайомствами, «регаліями». Навпаки, так поводився, що я просто не здогадувався, що мій сусід – славетний композитор…

– Неймовірно!

– Але це – правда. Я грав йому на гітарі, співав, а він цілий рік тільки сидів і уважно слухав. Тоді, завершивши службу, я ніяк не міг влаштуватися на роботу. Якось, між іншим, обмовився про це товаришеві. І знаєте, як він відреагував? Поглянув на мене, підбадьорливо посміхнувся: «А знаєш що? Я візьму тебе до себе на роботу!».

– Так і сказав?

– Я теж спочатку не повірив: «Жартуєш?». А він: «Пиши заяву, прямо зараз». А ми саме сиділи увечері в його оселі, спілкувалися. Я тоді: «А ким ти, власне, працюєш?..».

– Нічого собі, це Ви вже рік були знайомі й дружили?

– Авжеж. Унікальний чоловік! Мовчав, мов партизан. Це при тому, що тоді його проникливі пісні («Степом, степом», «Мамина вишня», «Батькове серце», «Синові», «Біла хата», «А мати ходить на курган», «Ой ти, ніченько» та інші) лунали з усіх радіоприймачів.

– Він же ще в 1985 році народним артистом України став!

– Так. Але я жодного разу не чув, щоб він про це бодай обмовився. І тоді, коли я нарешті поцікавився, хто ж він такий, мій сусід, якому я вже рік влаштовував «концерти» в його оселі, Пашкевич, ніби між іншим, ніяково, скромно відповів…

– … Що просто керує народним хором у філармонії?

– Десь так. Дістав ручку, папір: «Давай, пиши заяву, працюватимеш поки артистом першої категорії…». Ну, думаю, напишу, а там видно буде. В армії я звик керувати, а прийшов у цей творчий колектив, народний хор, і зрозумів, що насправді ще зовсім нічого не вмію й не знаю. Виявляється, треба бути фахівцем, мати талант, багато й наполегливо трудитися. Однак мені всі почали допомагати, дуже доброзичливо до мене поставилися. Та й Анатолій Максимович постійно розтлумачував мені, наче малій дитині. І за короткий час я вже став артистом вищої категорії. Ми ще більше здружилися, він називав мене своїм побратимом. Втім, уявіть собі, я ще й тоді не знав, хто такий Пашкевич!

– Невже в численному колективі Вам ніхто так і не пояснив, що це – знаменитий композитор?

– Розумієте, так було не заведено. Анатолій Максимович був, звісно, душею товариства, ним всі артисти захоплювалися, провідували його вдома. Він їм теж не раз гроші позичав, допомагав, підтримував, як міг. Але він, я вже казав, цілком спокійно ставився до своєї слави, кирпу не гнув. Тобто був просто нашим старшим товаришем, наставником, якого всі ми надзвичайно поважали і любили.

 

Щоб врятувати артистку Раїсу Кириченко, дзвонив уночі президенту Кучмі…

 

– Отож я вже працював у Пашкевича й навіть не здогадувався, що він – така видатна людина, – продовжує Анатолій Митрофанович. – Якось зайшов до нього, а він саме створював пісню «Сорочка біла», яка потім одразу ж стала доволі популярною. Я здивувався, почав розпитувати; він заходився ніяково щось пояснювати…

– … Мовляв, «інколи намагаюся щось писати для душі»?

– Приблизно так, дуже скромно. Але відтоді він уже не крився переді мною – я міг годинами, затамувавши подих, спостерігати, як буквально на моїх очах народжувалися пісні. Взагалі, Анатолій Максимович був зовсім не заздрісною людиною (це – теж унікальна риса характеру в усі часи!), тож завжди, коли його просили, щиро клопотався про своїх молодших колег.

– Микола Збарацький розповідав, що «Козачка» стала популярною завдяки Пашкевичу…

– Авжеж, я дуже добре пам’ятаю, як Анатолій Максимович дзвонив із мого домашнього телефона (свого тоді в нього ще не було) народній артистці України Раїсі Кириченко й дуже переконував її взяти до свого репертуару цю пісню. І невдовзі «Козачка», яку Микола Збарацький написав на слова Надії Галковської, стала суперхітом. Ось якою Людиною був Анатолій Пашкевич! Хтось інший би так зміг?

Він створив прекрасні пісні на вірші незабутніх Василя Симоненка та Дмитра Луценка. Написав ораторію «Крик попелу», кантату «Чернігівські дзвони», патріотичні пісні «Горить Батурин», «Дума про Берестечко», «А у нас на Україні», створював обробки народних пісень. При мені (від першої – до останньої ноти) написав оперу «Блудний син» (лібрето – німецького поета Пфайфера з Мемінґема). До речі, гроші за цю оперу в нього поцупили…

– Хто?

– Це так і не з’ясували. Та хто завгодно міг зайти й украсти! Двері ж у його оселі практично не зачинялися – буквально «прохідний двір». Тому свої заощадження він зберігав у мене вдома. З великою повагою ставився до моєї дружини. Вона за фахом – дитячий лікар, а за національністю – таджичка. Як відомо, східні жінки дуже рідко виходять заміж за європейців. То Анатолій Максимович довіряв їй на сто відсотків. Пам’ятаю, у нас певний час лежали його 15 тисяч доларів (він же тоді чималі гонорари отримував), щоб раптом не вкрали. А от гроші, одержані за оперу «Блудний син», не встиг передати нам на збереження. Досі прикро, що в когось піднялася рука скривдити такого чуйного, доброго, беззахисного добродія, котрий за все життя, як то кажуть, мухи не образив!

– Під час спілкування Ви, зрозуміло, влаштовували трапези…

– Зазвичай я приносив продукти і власноруч усе готував. Мені це було в задоволення. Розумієте, Анатолій Пашкевич був для нас усіх сонцем, яке і світить, і гріє. Вже дітлахи, яких він пригощав морозивом, повиростали, мають своїх дітей, і все одно з великою шаною згадують про нього. А як йому вдячні артисти! От видатного письменника Михайла Коцюбинського називають Великим Сонцепоклонником. Так само можна говорити й про Анатолія Максимовича, якого ми постійно згадуємо добрим словом. Без перебільшення, Пашкевич щодня незримо присутній серед нас. І я часто думаю: «А як би зробив Толя? Що б він запропонував?». Ніби питаю в нього поради.

Втім, прикро, що деякі діячі культури, котрі зараз так пишаються своїм знайомством із «самим Пашкевичем», яким він немало допоміг у житті, свого часу палець об палець не вдарили, щоб його захистити. Навпаки, коли митець раптом потрапив у немилість тодішнього нашого філармонійного начальства, оминали його десятою дорогою.

Пригадую, як у ті дуже важкі для Анатолія Максимовича часи один заповзятливий чолов’яга гнівно обурювався, коли Пашкевич подзвонив йому вночі (була у композитора така звичка), щоб поділитися радістю з приводу щойно написаної пісні. А я ж бачив раніше, як той улесливий тип буквально валявся у композитора в ногах, благаючи, аби славетний митець створив бодай щось спеціально для нього. І Анатолій Максимович допоміг, чим неабияк посприяв тоді кар’єрі молодого амбітного артиста.

Але минув час, підприємливий початківець спритно перетворився на «велике цабе» і вже просто «не помічав» свого благодійника. Поводився так, наче йому взагалі бридко стояти поруч зі своїм колишнім наставником! І що Ви думаєте? Пашкевич відійшов у вічність, але, як справжній митець, він і досі в пошані. Отож невдячний учень хутко «забув» про свої «наїзди» на Вчителя, й нещодавно настрочив мемуари, в яких хвалиться своєю дружбою з видатним композитором. Ще б пак! Тепер за це нічого не буде, можна побути в промінні чужої слави. Власне, в тих «спогадах» про Анатолія Максимовича – відсотків двадцять, решта – вигадки на тему «Я і Пашкевич».

– А як на таку зраду реагував Анатолій Максимович?

– Він був Божим чоловіком, усіх прощав, не жив ненавистю. Йому завжди допомагала творчість. Коли працював над піснею, забував про всі свої прикрощі. Взагалі, композитор Анатолій Пашкевич був сонцем, яке світило і гріло! А як він піклувався про друзів – якось Анатолій Максимович побував у Німеччині, то привіз звідти й подарував одяг моїм дітям, який вони потім три-чотири роки носили. Саме завдяки йому я почав писати вірші й пісні. Правильно сказав класик: «Та будь ти міддю, а потершись об золото, мимоволі заблищиш!».

Пригадую, коли важко захворіла Раїса Кириченко, Пашкевич кинувся вночі телефонувати президенту України Леонідові Кучмі, міністру охорони здоров’я, міністрові культури…

– Анатолій Максимович знав номер телефону президента?

– Авжеж, і він додзвонився! Правда, слухавку взяла дружина Леоніда Даниловича – Людмила Кучма. Але вона уважно вислухала композитора, щиро перейнялася бідою видатної співачки й пообіцяла допомогти.

– І, як відомо, виконала свою обіцянку!

– Так, родина президента увесь час опікувалася долею Козачки, як люди називали Раїсу Кириченко. І композитора Анатолія Пашкевича Леонід Кучма дуже шанував, але Анатолій Максимович ніколи й нічого не просив у можновладців для себе. Хоч його творчість високо оцінювали такі легендарні митці, як Максим Рильський, Григорій Верьовка…

– А правда, що свої квартири Пашкевич залишав колишнім дружинам?

– Правда. І квартири, і все, що там було. Він тричі одружувався. Мешкав спочатку в Черкасах, потім у Луцьку й нашому Чернігові, очолюючи народні хори. А родом знаменитий композитор із Житомирщини – народився він 11 лютого 1938 року в селі Довбиш Баранівського району. Професійну освіту здобував у Новоград-Волинському та заочно – в Москві (під час служби на Північному морському флоті). А гучну славу йому принесли пісні.

 

«Він був найкращим, тому й залишиться незабутнім!»

 

– Скажіть, будь ласка, Анатолію Митрофановичу, чому наприкінці свого яскравого творчого життя композитор Пашкевич виїхав із Чернігова?

– Посварився з тодішнім директором філармонії. Просто Пашкевич не вмів плазувати і пристосовуватися; він був дуже шляхетною, вільнолюбною Людиною, великим патріотом України. Тому, пересвідчившись, що ситуація погіршується, повернувся до Черкас, де й помер 8 січня 2005-го у віці 66 років. До речі, мешкав там у гуртожитку…

– Дякую Вам, Анатолію Митрофановичу, за такі цікаві й щемкі спогади про свого друга.

– Так, він був найкращим, тому й залишиться незабутнім!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)