|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 22:12 | 07.21.2019

Творці і руйнівники  (Відгук на роман Григорія Войтка «Безбатченки. Книга друга»)

Творці і руйнівники (Відгук на роман Григорія Войтка «Безбатченки. Книга друга»)

Знаний український журналіст і прозаїк Григорій Войток створив продовження свого резонансного, гостросюжетного роману «Безбатченки», який отримав багато схвальних відгуків у ЗМІ та соціальних мережах.

Адже автор об’єктивно, людяно та колоритно відобразив життя українців у період після закінчення Другої світової війни до розпаду СРСР. Це – справді сага життя нашого багатостраждального народу!

Провідна і багатогранна тема роману – проблема безбатченків. І як тут не погодитися з сільським учителем Теодором Степановичем, героєм книги: «Чому навіть після пережитих страхіть війни та відбудови в нашому згорьованому суспільстві не меншає, а ще більшає тих, хто прирікає себе на становище безбатченків?.. Тепер напівсиріт значно менше, але більшає тих, хто цурається своєї малої батьківщини, родового коріння, навіть рідних батьків. Велика біда від таких, коли вони дориваються до влади. Тих безбатченків більшає і більшає у дорого обставлених кабінетах. Одних прогонять, їх замінюють інші, як на зло, ще гірші, пихаті і чванливі. Елементарну людську совість загубили на перегонах за владу і гроші».

Глибоко розмірковує на цю тему в романі й журналіст Сашко Волинко: «Життя Оксани Степанівни нівечили найпаскудніші представники нашої національної наволочі… Таке можливе лише в серйозно хворому суспільстві… Названій мною наволочі чхати на людську мораль та суспільні ідеали. Вона, та наволоч, отруєна кар’єризмом, уражена епідемією батькопродавців-руйнівників, поширює свідомо свою небезпечну суспільну хворобу на все людство. Наш пророк Тарас Шевченко назвав таких нелюдами, дітьми юродивих… Господь багатьох уже покарав, але немало їх ще й залишилося, продовжують паскудити, розточувати, як шашіль, Україну зсередини…»

Ось так – жорстко, нещадно, гранично відверто, проте справедливо.

У першому романі дилогії головні персонажі – Оксана Степанівна та її син – Іван Стародуб, котрий, хоч і виріс без батька, однак не озлобився на кривду, здобув вищу освіту, покохав і створив власну сім’ю, став татом двох чудових дітей. І, попри все, пробачив своєму біологічному батьку, прибирає його забур’янену могилу.

У центрі другої книжки – життя родини успішного адвоката Івана Стародуба, його дружини Наталі, їхніх дітей та онуків, а також друзів. Втім, персонажів у новому романі – сотні, і всі вони – напрочуд різні, не похапцем вигадані, – тож відчувається, що буквально у кожного з них є свій, реальний прототип. Тому маємо широке полотно життя українського суспільства після здобуття незалежності, з усіма бурхливими перипетіями, радощами і надіями, розчаруваннями й кривавими трагедіями. Олігархи, бандити, корумповані можновладці та продажні «стражі порядку».

Тож чи можна бути по-справжньому щасливим у такій державі?! Ось – лише одна з історій, яку пережив Іван Стародуб. Синок мільйонера, «мажор», по-звірячому зґвалтував і скалічив беззахисну дівчину. Тому її батько найняв адвоката – Стародуба. Та невдовзі «господарі життя» попередили Івана, щоб не створював їм проблем. А коли той не погодився, заманили його в пастку. Причому «круті» підло скористалися зрадою безбатченка Максима, від якого давно відцуралися рідні дід і баба: долею згорьованого хлопця турботливо опікувався Стародуб. Щоб раз і назавжди скомпрометувати та знищити незговірливого адвоката, Івана три дні поспіль примусово поїли горілкою, а потім завезли в лісопосадку й кинули там напризволяще. Отож «перший мільйонер округи», як називали його в районі, очікував, що жертва сама себе згубить. Та Івана врятували добрі люди. Він вистояв і продовжив відстоювати справедливість. Натомість сам Господь покарав його кривдників – страшними хворобами і ганьбою. А зрадник Максим ніби й зробив кар’єру, дослужився до посади керівника району, однак невдовзі «погорів» на своїх нечесних оборудках і лишився біля розбитого корита… Події – гострі, немов лезо, й водночас – повчальні. Все-таки ліпше вчитися на чужих помилках, ніж на власних.

Більше мільйона благодійних коштів у районі вкрали за корупційною схемою голови райдержадміністрації; а на операцію хворому хлопчику, який помер, не дочекавшись допомоги, не вистачило 80 тисяч гривень… Скільки в романі описано таких ганебних афер!

Розкрадання військового майна. Дідусь із сусіднього села хвалився, що за трилітрову банку самогону роздобув справжнісінький танк і замаскував на городі, аби налякати свою сварливу бабцю. Однак та ще більше розлютилася, бо панцирник заважав їй сапувати грядки; й так напосіла на «благовірного», що тому довелося благати служивих забрати подалі танк від його оселі, за що розрахувався ще однією банкою горілки… А інший танк із боєкомплектом віддали сільгосппідприємству, аби там виконали якось план із металобрухту! Історія – начебто анекдотична, але цілком реальна. За своє журналістське життя теж усілякого надивилися. Тому, коли розпочалася недавня війна, наші вояки не мали найелементарнішого – касок, бронежилетів, приладів нічного бачення, боєприпасів і продуктів. Зате хтось на тому буквально озолотився!

Син Стародуба – Остап, талановитий лікар і науковець, змушений був залишити улюблену роботу в Києві і переїхати до Німеччини, бо вдома його буквально «виїли» недолугі, бездарні кар’єристи, яким начхати на все, крім власних «бездонних» кишень… Звісно, за кордоном належно оцінили такого професіонала, створили відповідні умови для роботи; а невдовзі молода сім’я перебралася до нової, просторої квартири. Ось тільки прикро, що все більше працьовитих та тямущих українців змушені шукати щастя на чужині замість того, щоб працювати на благо своєї країни! От і донька Стародуба – Зоряна – вийшла заміж за сина шотландського лорда, та вболіває за своїх батьків, які живуть у неспокійній Україні, все запрошує їх переїхати до Великої Британії – як то кажуть, нашого цвіту – по всьому світу…

«Свого часу гостро засуджував тих, хто після підняття залізної завіси побіг за «бугор» – зі скривленою гримасою на губах заговорив Волинко. – Почувався великим патріотом Вітчизни. Тоді в обличчя б плюнув тому, хто наважився б сказати мені, що колись і я благословлятиму своїх дітей на еміграцію. За що боролися й що вибороли? Кого на престоли садимо?..»

Підкуп виборців… Начебто й благі наміри були у кандидата в народні депутати, будівельного магната Никифора Івановича Адамовича – агітував не «гречкою», а добрими справами – швидко розбудував потужну агрофірму, створив туристичний і оздоровчий комплекси. Тож люди в трьох районах дійсно відчули зміни на краще. До речі, в романі детально, просто блискуче, зі знанням справи описані всі перипетії передвиборчої боротьби! І ось нарешті – впевнена перемога! Тільки ж хотілося, як краще, а вийшло, як завжди… Новообраний опозиційний народний депутат раптом приєднався до коаліції одіозного президента, а потім, під тиском тієї ж влади, яка погрожувала відібрати успішну будівельну фірму, буквально за безцінь продав свій аграрний бізнес. А нові власники виявилися не настільки турботливими до простих трударів… Вельми повчальна історія. Ну, скільки ж можна наступати на одні й ті ж граблі!

«То наше суспільство викохало таких державників, привело їх до влади, й тепер дозволяє творити всі безчинства… Який народ, така і влада. Бо влада не з космосу нам падає, а виростає саме з нас, – говорить Іван Стародуб. І додає: – Допомагати іншим – у крові в українців… Біда в іншому – самі перетворюємося на жебраків. Жебрацтво виходить на міжнародний рівень, стає невід’ємною складовою державної політики. На телеекранах і в газетах гордимося не тим, скільки нових виробництв відкрили, як зріс добробут наших людей, а підстрибуємо від радості, що хтось дав нам чергову подачку. Досягненнями вважаємо одержання нової міжнародної позички…»

Втім, потрібно наголосити, що в книжці – немало шляхетних та чуйних людей. Це – й Іван та Наталя Стародуби, і принциповий журналіст Олександр Волинко (хрещений батько їхньої дитини), мудрий керівник найуспішнішого сільгосппідприємства України Марко Лукич, який, незважаючи на тотальну кризу, всупереч усьому, зумів досягнути таких неймовірних результатів, яких досі не мають навіть високопрофесійні аграрії за кордоном. Саме завдяки цим героям правдивий роман не виглядає настільки трагічним і безнадійним. Дуже шкода чесної судді Тетяни, вбитої бандитами. Однак кати отримують своє, бо не перевелися ще сумлінні, принципові судді і правоохоронці.

Авжеж, існують руйнівники, здатні залишати після себе лише згарища, та є і творці, які рятують світ. Власне, і закінчується роман на позитиві – Іван та Наталя залишаються працювати в Україні. Колишній депутат Волинко повернувся до рідної землі, очолив успішне, соціально відповідальне виробництво. Дружина Адамовича Марта не поїхала за чоловіком до Польщі, а стала опікуватися здоров’ям і туристичним відпочинком земляків…

Книжка читається напрочуд легко, тому жодних сумнівів, що вона не залежуватиметься на бібліотечних полицях. А ще роман має свою позитивну енергетику, в ньому – багато любові та самовідданості, благородних вчинків і людяності. Адже наше життя не лише чорними барвами фарбоване.

Тож щиро дякуємо автору – за сміливість і талант, за те, що, дочитавши цю глибоку, небайдужу, дивовижну книгу, не впадаєш у відчай, а намагаєшся її осмислювати, знову й знову з цікавістю гортати сторінки. Безперечно, це – письменницький успіх. Відтак, маємо вже дилогію, варту уваги найширшого загалу читачів. Втім, можливо, й ця повчальна, неординарна історія матиме своє несподіване продовження?

Василь СЛАПЧУК, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка,

Сергій ДЗЮБА, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України

 

Схожі матеріали (за тегом)